— Знайдеш! Од Солімки ведетака чудна дорога з дерев'яних колод. Як за часів Мешка Першого.[10] Вожатий назвав її — возострада. Добре?

З виглядом вождя-переможця Дзядек-молодший вів Агнешку та Юна край квітучого лугу. Агнешка марно силкувалася зупинити потік його слів.

— Ви можете пошкодувати, що живете не в таборі, — просторікував він. — В неділю з Жешува прилітали до нас пілоти й скинули парашути. Кожному по одному. Ми кричали: «Десант, десант». А насправді то було бомбардування.

— Що за дурниці, — насипалась на нього Агнешка. — Яке там бомбардування.

— Шоколадом, — засміявся малюк, — бо до кожного парашута вони почепили бомбу.

— Бомбу? — повторив незнайоме слово Юн. — Бомба? Що це таке?

— Ви не знаєте?! Це така кругла, велика шоколадка. Я мав аж дві, бо тато свою віддав. Шкода, не лишив вам трохи.

Агнешка полегшено зітхнула. Відтоді, коли прилетів Юн, вона не мала жодної хвилини спокою. Кожна прогулянка, кожна розмова загрожувала катастрофою.

Вона розповідала Юнові про Пивнічне містечко свого дитинства, про його чисті вулички, про криницю з портретом короля Казимира Великого, котра стоїть на старому ринку, про квіти, які вітають гостей в кожному куточку.

Розповідала про будови Варшави, про старовинні пам'ятки древнього Кракова, про щецінський порт, до якого заходять кораблі з усього світу. Але нічого цього Юн не бачив.

Треба показати йому все якнайшвидше. А коли Юн збагне минуле й сучасне однієї країни, він краще зрозуміє життя всієї землі, різних народів.

Щоразу їй було важче з Юном. Він сам хотів усе осягнути. І навіть тоді, коли вона доводила до кінця свої задуми, раптом виявлялось — вони непотрібні, точнісінько, як ота остання подорож на верховину. Коли повертались, Юн поклав її долоню на свою руку, і вона відчула ледве помітні сигнали.

— Це корабель. Дає мені знати, коли до нього хтось підійде.

Вона помітила в темряві його усмішку. Чи не здавалась вона йому смішною в своєму, неспокої за нього і його корабель?

Зграйка дітлахів вигулькнула з-за пагорків, і Дзядек-молодший кинувся до них, щось несамовито вигукуючи.

Дівчатка вхопили гостей за руки й повели з тріумфом до гарної брами з березового гілля.

— Прошу, — сказала завідувачка — невеличка чорнява жінка. — Чекаємо на вас, дорогі гості. Прошу! Діти, привітайтесь!

— Добрий день, — проскандували тоненькими голосами діти, з'юрмившись у тісне коло.

Гостей посадовили на почесні місця, себто на колоди, а долі на траві примостилися діти. На середину галяви вийшла цибата гарцерка з коротко підрізаним чорним волоссям.

— Хочете гратися з ними? — запитала вона, промовисто зиркнувши на Юна.

Він охоче підвівся.

— Тепер слухайте уважно, — говорила вона, задираючи голову, бо сягала йому тільки до пояса. — Я ставлю перешкоди! Зосю, поклади ранець, ні, той, більший! Басю, підсунь пень! Беато, а де миска з водою? Ви повинні, — звернулась вона до гостя, — пройти, нічого не зачепивши, не зваливши жодної перешкоди. Жодної! Інакше фант! Дозволяю вам уважніше придивитись до маршруту й зважити свої сили. Починаємо: раз-два-три!

Юн пройшов трасу легко, перескочивши миску з водою і пень. Дівчина його похвалила й запитала, чи добре він запам'ятав, де що стоїть на дорозі.

Агнешка була певна — Єва готує якусь несподіванку, бо вуста їй здригались од притамованого сміху.

Вона довго зав'язувала Юнові очі, вдаючи, ніби кінці хустки випадають з рук. Тим часом гарцерки тихо приймали з дороги всі перешкоди, а діти, витріщивши очі, дивились на високу людину, яка стояла з зав'язаними очима, наче «сліпа баба».

По команді «раз, два, три!» Юн рушив уперед. Ото було видовище! Він високо підіймав ноги там, де хвилину тому височів пень, перестрибував порожнє місце, де щойно стояла миска. Діти аж вищали з великої втіхи, а Дзядек-молодший — найголосніше. Навіть Агнешка не могла стримати сміху. Чорнява Єва нарешті зняла хустку з ІОнових очей. Він оглянувся на маршрут з перешкодами й подивився на Агнешку.

Він знав — з ним жартують! Але удав, що вельми здивований, і засміявся.

Вперше Агнешка чула його сміх: тихий, мелодійний, радісний.

Діти взялися за руки і почали гру «Втікай, мишко, до нірки»… Дзядек-молодший нявчав, як справжнісінький кіт, наздоганяючи мишку, доки не схопив її за тоненькі кіски.

Агнешка стала поруч з Юном. Сонце світило їй в очі, і вона не відразу побачила голову, яка висунулася з-за брами. Худенька дівчинка жалібно дивилась на пустунів. Вона то ступала крок уперед, то знову ховалась за браму. Але Єва і Зося вже помітили її й бігли до неї.

— Марисю! Добре, що ти прийшла! Ми тебе чекаємо!

Худеньке Марисине личко наче засвітилося. Вона підвела очі на своїх подруг, схопила їх за руки і вмить з сором'язливої обернулась на веселу, впевнену дівчинку.

Юн повів Агнешку до дітей, другу руку подав Марисі, яка гордо дивилась на хлопців і дівчат.

— Кіт, ви будете котом! — галасувало товариство.

Юн вибіг на середину, зігнувся, спробував пролізти крізь зімкнуте коло дітей, простяг руку, хапаючи мишку. І засміявся знову, а за ним усі. Сміялись, піші п. не знаючи з чого, просто всім було весело й радісно.

Червоне сонце сіло за ліс, але крайнебо ще палало. Дзядек-молодший разом з черговим роздавав чашки з кавою, шматки хліба з джемом. Він відчув радість і жаль водночас, коли побачив свого батька в групі дорослих, які наближались до табору. Вечір танців, пісень, розваг закінчувався.

— Тату, — крикнув Дзядек-молодший, — принесли метеора.

Інтендант махнув рукою.

— Та ні, синку. Хлопці знайшли багато каміння, та й по всьому. Метеорита ніде й сліду.

— Ме-те-ори-та?

— Так, синку. Коли метеор падає на землю, він стає метеоритом. Затям це.

— Ex, ви! — набурмосився малий. — Якби я пішов, зразу б відшукав той метеорит.

— Авжеж, — поблажливо мовив Дзядек-старший, — тобі навіть не треба нахилятися до землі, й так побачиш, що там блищить у траві, бо сам недалеко від неї виріс. Але дозволь мені привітатися. Агнешко! Як ви погарнішали! Чи засмагли, чи то шкіра така чудова! Чиста морелька!

Агнещине обличчя пашіло. Прикро чути про цілоденні пошуки метеорита, якого не існує!..

— Вам не слід лишатися самій на станції, — вів далі інтендант, — бо вас там украде хтось з туристів. От хоча б отой гарний парубок. Дивіться, як його діти оточили. Хто він?

Гарцерки справді аж висли на Юнові, щебетали до нього одна поперед одну.

— Скажіть, будь ласка, чи справді ви мексіканець? Дзядек-молодший каже, ніби ваше ім'я — Найстрімкіший з Орлів? Як вас звати?

— Юн, — осміхнувся той, — мене звати Юн.

Невідомо, чому це Дзядкові-молодшому спало на думку назвати гостя мексіканцем і Найстрімкішим з Орлів. Може, хотів похизуватись перед дітлахами, мовляв, він знає дещо про людину, яка прийшла з Агнешкою і так їм сподобалась. А може, й справді так вирішив, дивлячись на струнку поставу гостя і його орлиний профіль.

Повертались назад спішно, бо знявся дужий вітер. Дерева тривожно скрипіли, за шумом лісу нічого не було чути.

Тільки на галяві перед станцією Юн затримався і подивився на небо. Зірки то блищали, то згасали, стерті хмарами.

— А Місяць був завжди?

Юн, здавалось, питався не в Агнешки, а в себе самого чи в темного неба.

«Чи був завжди? — здивувалась подумки Агнешка. — Чому він про це спитав? Звичайно, завжди, відколи існує Земля. Хоча ні… Тітка колись розказувала про преселенітів, людей-велетнів, старших за Місяць.

Преселенос — так звали одного з легендарних володарів Аркадії. Він жив тоді, коли «ще не всі небесні тіла кружляли на небі».

— Деякі легенди оповідають, ніби колись Місяця не було, — озвалась, вона голосно. — І… стривай,, пригадую: Місяць став причиною страшної катастрофи. Здається, затоплення континенту в Атлантичному океані. Так, справді. Той континент називався Атлантида.