— Я поїду з вами, — рішуче мовив Зозулик. — Дідусь дозволив мені продати марку, і ми зайдемо до філателійної крамниці мосьє Бодена на Алжірській вулиці. Я знаю — моя марка дуже йому до вподоби…
Ця квапливість видалась мосьє Туссенові трохи підозрілою. Клерк глянув у бік тераси, де сидів дідусь Кабассоль, присьорбуючи каву. Той недбало махнув рукою на знак згоди. Старий нотар про все знав. Мадмуазель Блан йому зателефонувала. Він надто цікавився душею людською й надто любив дітей — тож волів не заважати подіям іти своїм пливом.
Мосьє Туссен та його пасажир дісталися до Тулона менш аніж за годину. Старший клерк узявся до своєї справи поважно, не кваплячись — заради втіхи бачити, як виповнюються розпачем Зозуликові очі. Нарешті о четвертій годині він спинив авто перед філателійною крамницею. Зозулик простяг мосьє Боденові свій скарб.
— О, це зелена двоцентова англійська Гвіана! — впізнав той марку. — Я був певен— рано чи пізно вона буде в мене. О, яка вона гарна…
Він засунув марку до прозорої кишеньки й довго роздивлявся її в лупу, задоволено мугикаючи собі під ніс. Зозулик чекав, боячись дихнути.
Мосьє Боден обережно поклав марку на бюро, накрив її лупою й схопив класифікаційну картку. Відтак повернувся до Зозулика, що дивився на нього, як зачарований:
— Любий хлопче! — урочисто мовив він. — Я даю тобі дев'яносто тисяч франків за цю чудесну марку. Але, може, ти хотів би замінятися— тоді я буду щедріший: вибереш у моїх альбомах марок на сто двадцять тисяч франків. Незле, хіба ж ні?
Зозуликові голова пішла обертом. Він і в думці не мав, що справа може повернутися таким-от робом, і в ньому збудилися приспані біси-спокусники. Сто двадцять тисяч франків! За такі гроші він міг би придбати цілу новітню серію, яка за три-чотири роки подорожчає втричі.
Мосьє Туссен помітив, що хлопець вагається.
— Обидві пропозиції мосьє Бодена дуже вигідні,— мовив він повчально. — Як на мене— краща друга. Справжній колекціонер не збіднює свого надбанку, а прагне збагатити його шляхом розумного обміну… Хіба ж ні, мосьє Бодене?
Втручання головного клерка спричинилося до наслідку, геть протилежного очікуваному. «Чого він суне носа?» — обурено подумав Зозулик. Почувши, що його вмовляють, вій зразу згадав про могіканський мільйон.
— Я волію гроші,— сказав він рішуче. Мосьє Боден, якому обмін був вигідніший, спробував набавити ціну:
— Он як? А коли б я дав марок на сто тридцять тисяч франків?
Зозулик невблаганно похитав головою. Мосьє Боден з жалем погодився, відмикнув шухляду-сейф й умисне неквапом заходився лічити банкноти. Зозулик уже простяг був руку. Але мосьє Туссен, що мав руки куди довші, владно простяг свою і схопив паку перед самісіньким носом ураженого хлопця.
Вони чемно попрощалися з мосьє Боденом. Після прохолодної крамниці Алжірська вулиця видалась пеклом, але Зозулик був блідий, як комір його сорочки. Мосьє Туссен одчинив дверцята легківки.
— Сідай, упертюху!
Але Зозулик мов прикипів до хідника. Стиснувши щелепи, він процідив загрозливо:
— Коли ви зараз не віддасте моїх грошей — я зчиню бучу, кричатиму, що ви оббираєте дітей, і сюди збіжиться ціла вулиця! Присягаюся — я це зроблю, і вам не минути поліції!
На зміцнення загрози він пронизливо вереснув. Мосьє Туссена вкинуло в такий пал, що він, здавалось, от-от упаде непритомний. Він мерщій тицьнув хлопцеві гроші й упхнув його в авто.
Цілу дорогу вони мовчали. Зозулик не тямився із захвату — стільки ж од власної відваги, скільки од владання такими грішми.
Вдома старший клерк притьмом побіг до контори, аби про все доказати дідусеві. Зозулик покірно чекав, наставивши вуха. Почувся гучний голос мосьє Кабассоля, відтак стало тихо. Хлопець напружено вслухався.
— Цссс! — зненацька долинуло згори. Поміж геранями вистромилось усміхнене личко Розет.
— Ну?
Замість відповіді новоявлений набоб[10] значущо обмахнувся пакою грошей.
— Дев'яносто тисяч франків! — урочисто промовив він, випнувши груди. — Мені дали на десять тисяч більше. Дві години я торгувався, як тандитник. Мосьє Боден мало не плакав…
— Зараз принесу скарбничку! — шепнула сестра. — Мерщій до каземату! Там усі чекають майже годину…
Гроші віднедавна вже не вміщалися в тавлинці, і її заступила ветха вишивана торба. Зозулик бережно поклав туди свій скарб, уболіваючи, що торбу так обважнюють дрібні гроші. Найпевніший спосіб добігти мільйона — це напихати туди великі банкноти, як оце він зробив.
— Гайда! І біжімо поза будинками! Обачність і ще раз обачність!
Під дірявим дахом каземату зібралася праве вся ватага. Холодок підземелля свіжив розпашілі голови. Ось-ось мала статися надзвичайна подія — може, лиха, а може, щаслива, — і ця дразлива непевність заткнула роти найбалакучішим. Всі чекали мовчки. Глибоку тишу вряди-годи порушували придушені смішки.
— Йдуть! — зненацька сповістив Смішко, що розглядався довкола, вистромивши носа в стрільницю.
Зачулася поспішна хода, й на поріг зумисне поволі ступив Зозулик. Він був надто з себе гордий, щоб таїти хоч яке зло на приятелів, але йому кортіло дістати відплату за муки останніх днів. Тож хлопець явив перед ними смутний вид і похмурі очі, ніби говорячи: «Зелена двоцентова англійська Гвіана не варта ламаної копійки». І, глянувши на нього, найзапальніші з ватаги враз геть занепали духом.
— Чому ви так дивитесь? — гукнула Розет, що з'явилася слідом на порозі.— Гроші є! Дев'яносто тисяч франків!
— Не може бути! — пробелькотів Шарлюн. — Ти нас дуриш!
Зозулик неквапом розшморгнув торбу, витяг паку грошей й магічним рухом штукаря розкинув їх віялом. Хлопці й дівчата кинулись до нього, горлаючи з радощів. Зозулик захитався під їхньою нестримною навалою.
Всі попадали додолу — пручалися, хвицялись, кусалися з нестримної втіхи, як малі цуценята.
— Годі! — гукнула врешті Сандрін. — А то, чого доброго, потопчемо гроші…
Норін та Янгол стали навкарачки й заходилися збирати банкноти. Зозулик перелічив і склав гроші докупи — спокійно, поважно, як і годилося людині, що почувається господарем становища. Він усміхався широкою усмішкою й визивно зорив на тих, хто досі в нього не вірив.
— А що — я заплатив за моє кіло яловичини? — мовив він зрештою. — Тепер ваша черга.
Перший спалах радості минув, і кожен зараз питав себе подумки, на що здатен він сам. Цей несподіваний золотий дощ збудив у всіх жадобу діяти. Зозулик показав, що можна спромогтися на, здавалося б, неймовірні зусилля. Ще кілька таких зусиль — і поруч одиниці вишикуються шість нулів…
— Я продам велосипеда! — рішуче вигукнув Смішко.
Цю заяву зустрінуто щирим реготом. Смішковому велосипедові було мало не тридцять років; в нього бракувало крил, помпи, сумки, дзвінка й половини педалі. Та ще й деренчав він так, що за два кілометри було чути.
— Тобі не дадуть за нього й чотирьох су, — зневажливо кинув Шарлюн. — Хай краще лишається в тебе—він нам іще згодиться…
Зозулик заглибився в розрахунки.
— Сто одинадцять тисяч п'ятсот франків! — сповістив він.
— Уже сто тисяч франків! — вигукнула Міке, зашарівшись з утіхи. — Мені аж не віриться! Я вважаю, що не варто гайнувати часу на дрібні заробітки — сто франків тут, сто франків там… Треба гуртом заробити великі гроші.
— Чудово! — підхопила Сандрін. — Але в який спосіб?
— Бачили об'яву про свято в Бандолі? Окрасою дня буде морський парад. Учасникам його присуджуватимуть премії. Перша премія — сто тисяч франків… А що коли б попросити в мосьє Пастуреля «Морського лева?» Хлопці зробили б з нього джонку або піратський човен, ми повбиралися б у маскарадні костюми та й спробували б щастя. Чим ми ризикуємо?
Цю пропозицію підтримала тільки малеча, Сандрін та її бідовий брат Смішко, яких вабила нагода добряче побавитись. Решта не взяли її на поважне.
