Шоа мовчки лежав у затінку, але Гамід підсів до нього й знову став клясти свою долю. Тоді Шоа підвівся й пішов шукати іншого куточка, де можна було б спокійно чекати смерті. Він відмовився від устриць, які йому приніс Ель-Сейф. Шоа не хотів підтримувати власне життя.
Потім сонце схилилося до обрію, й, хоч до сутінків було ще далеко, з багновища здійнялися вгору невеличкі, прозорі хмаринки. Ці хмаринки чимраз густішали й густішали — то були вже величезні хмари комашні, від якої острів і дістав таку назву.
Від комашні годі було шукати захистку — хіба що тільки в морі. Тож Ель-Сейф ліг на обмілині поміж скель. Хвильки перекочувались і пестили його тіло, а він міркував про свою долю.
Що ж такого він учинив, за що його так покарано?
Відповідь була ясна: він дав своїм товаришам корабель, а іншим ловцям приклад, який вони могли б наслідувати.
Але де ж він схибив, що кінець настав так швидко? Може, не слід було ламати рушницю й кидати її до моря?
Проте Ель-Сейф знав, що це нічого не змінило б… Не можна було дозволяти, щоб серіндж Бен Абді утік, не можна було вірити нахуді Омарові, не можна було залишатися на тому місці так довго! Так, це були величезні помилки, проте Ель-Сейф відчував, що не це найголовніше.
Але що ж тоді? Що?!
Підійшов Шоа й також улігся в воду, бо хотів умерти якомога швидше, але не в муках.
— Від комашні ховаюсь, — сказав він. — їх багато, і аллах дав їм мечі, щоб вони нас шпигали.
— Ага, — зітхнув Ель-Сейф, та за хвилину вигукнув: — Ні, ні! Ні! їх небагато!
—їх дуже багато, — сказав Шоа. — Цілі хмари, як воїнів пророка.
Але Ель-Сейф мав на гадці не комах; він думав про тих, які припливли на двох кораблях. Ті мали мечі, так; але їх було не дуже багато!..
Ніч поволі минала, а комахи прилітали аж сюди й кусали обличчя, хоч ті були скроплені солоною водою.
— Добре лежати у воді, — сказав Шоа. — Тіло ослабне, і душа матиме легкий шлях.
— Ні! — вигукнув Ель-Сейф. — Я хочу жити!
— Хотіти треба того, чого хоче аллах, — сказав Шоа.
— Аллах хоче, щоб ми жили! — сказав Ель-Сейф і підвівся.
В голові в нього аж гуло від безлічі думок. Він пішов до берега, але в темряві натрапив на Гаміда, який також лежав у воді й, мабуть, спав. Але тепер Гамід прокинувся й закричав:
— О, триклятий! Ти й тут не даєш мені спокою! І навіщо я допоміг тобі втекти, чому я не залишив тебе в тому пеклі? Ти зрікся аллаха! Навіщо я тобі вірив!..
— Гаміде, — схилився Ель-Сейф над ним. — Брате мій, схаменися. Коли в усьому воля аллаха, то я нічого не вчинив і не змінив, бо я й не міг цього зробити. Та коли воля людей чогось варта, тоді я добре вчинив, що спробував змінити ту волю. Адже то була воля лихих людей, і хтось повинен був починати. А коли я й завинив, то лише тому, що не знаю, де схибив, де ми помилилися. І я, мабуть, швидше помру, ніж зрозумію це. Ось що мене мучить. А не комашня.
Комашня також мучила Ель-Сейфа, але він не звертав на це уваги. А незабаром далася взнаки спрага.
На світанні зникла комашня, але одразу ж зійшло сонце й почало пекти. На шкірі в засуджених лишилися сліди морської солі, але здавалося, ніби та сіль просякла глибоко в їхні тіла, — так нестерпно дошкуляла спрага.
Опівдні Гамід видерся на скелю й став вигукувати там страшні прокляття, погрожуючи кулаками вітрилам корабля, який усе ще повільно кружляв навколо острова. Гамід кричав цілий день, але надвечір перестав лаятись і почав благати, впавши на коліна й простягаючи руки до недосяжного вітрила.
— Як може так безглуздо чинити людина, котра вміє читати й писати? — запитав уголос Ель-Сейф. — Видно, самої письменності замало, щоб бути мудрим…
Шоа не відповів. Він лежав у затінку, обличчям до скелі, нерухомо, наче мертвий. Він жадав смерті, відкривав їй свою душу, так само, як Гамід відкривав свої обійми далекому вітрилу, яке кружляло навколо острова.
Тієї ночі Шоа вже не ліг у воду. Він не зрушив з місця, бо рух — це ознака життя. А Шоа був мертвий, хоча ще й дихав.
Зате Гамід забрів у воду аж по самісіньку шию й стояв там, вигукуючи поперемінно то прокляття, то благання… Потім він закричав, що бачить світло, що бачить човен з ліхтарем на носі, що човен цей підпливає… А тоді Гамідові здалося, ніби човен цей підпливає занадто повільно, немов вагаючись… Гамід кинувся йому назустріч, волаючи:
— Ось де я! Ось де я! Я чекаю!
Гамід заплив далеко, бо довго ще лунав його крик. Потім крик ущух, і Гаміда вже більше ніхто не бачив.
На ранок тіло в Шоа набрякло, вкрите безліччю дрібненьких ранок. Та проте, незважаючи на страхітливий набряк, здавалося, ніби те тіло поменшало, ніби зсохлося. Щось із нього зникало, не лишаючи слідів. І Ель-Сейф пригадав Ауссину кров. Він схилився над Шоа й покликав його. Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще билося.
Ель-Сейф відчув жахливий тягар самотності й кинувся бігти уздовж огорожі з потворних коренів, лякаючи пеліканів, аби тільки бачити помахи їхніх крил, аби тільки чути клацання їхніх дзьобів, аби тільки не бути таким самотнім. Але пелікани знову посідали й почали реготатись, і здавалося, ніби то в них не дзьоби, а величезні підборіддя та величезні насмішкуваті губи. Вони видалися Ель-Сейфові саладинами, й він став кидати в них камінням, вигукуючи:
— Забирайтесь геть з нашої землі! Ви, втілення всіх гріхів!
Але раптом Ель-Сейф схаменувся й збагнув, що починає поводитися так само безглуздо, як і Гамід. Він сів і замислився… Потім спробував вилізти на живопліт, сподіваючись знайти пеліканячі гнізда й покуштувати яєць. Але на це йому вже забракло сили.
Ель-Сейф знову впав у відчай і став рвати на собі волосся, кричучи спраглим горлом:
— Це я винний у всьому! Аллах дав мені голову, але я не вмію мізкувати нею! А вони вміють, вони вміють мізкувати нею!..
І замовк. Довго стояв він так, дивлячись, як регочуться пелікани.
А тоді сів, не ховаючись від сонця, й знову дивився на пеліканячі малесенькі голови й величезні насмішкуваті губи…
Потім пішов до Шоа.
— Шоа, — зашепотів Ель-Сейф, — їх не більше, ніж нас, але вони вміють мізкувати своїми головами. От і виходить, ніби в них більше голів, а в усіх тих головах одні й ті ж самі думки, одна й та ж сама мета… Наче всі ті голови ростуть з одного тіла…
Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще й досі билося.
Ель-Сейф сів до Шоа в затінок, і раптом його наче огорнула мла спокою. Рівновага повернулася до Ель-Сейфа. Тепер він уже знав… Спрага судомила йому вуста, на язиці було гидко й сухо, але він не зважав на це.
— Шоа, — шепотів Ель-Сейф. — Моєї голови виявилося замало… Та коли ми також матимемо більше голів, і наче з одного тіла…
Він замовк, бо язик набряк від спраги й не підкорявся вже йому.
Над силу видерся Ель-Сейф на скелю. Це виснажило його, й він сів там, де найдужче пекло сонце. Але Ель-Сейфові було байдуже.
Він дивився навколо себе. Море схоже було на велику ясно-блакитну тарілку, посеред якої сидів він, Ель-Сейф, і чекав, коли його з'їсть сонце. Довго тривати так не могло. Ель-Сейф розумів це, і йому раптом стало смішно, коли-він уявив собі сонце, яке нібито їсть його. Він сидів там до самого вечора, потім напівлежав, а коли сонце заходило, то Ель-Сейф уже не зійшов долі, щоб лягти у воду. Та, зрештою, солона вода, ятрячи шкіру, тільки посилила б нестерпну спрагу…
Ель-Сейф лежав над морем на своїй «тарілці», його голова з чорним скуйовдженим чубом та з чолом, позначеним шрамом у вигляді меча, спочивала на камені. Ель-Сейф дивився на зорі. Потім прилетіла комашня й заспівала тонесенькими голосочками.
Він чув той спів, але вже не сприймав дотиків дрібнесеньких мечів. Думав про те, що він сказав Шоа, але це вже було швидше марення, ніж думки… Під ним фосфоресціювало море, насичене планктоном, як і тієї ночі, напередодні Ауссиної смерті.
Наступного ранку до берега підплив корабель «Массауа», й каїд з нахудою, серінджем та кількома матросами зійшли на берег, щоб поховати засуджених, як цього вимагає пророк. Шоа був уже мертвий. Вони довго шукали Ель-Сейфа, а коли знайшли його на тому високому ліжкові, він іще дихав.
