Так кричав нахуда Омар своїм пронизливим голосом, закликавши на допомогу собі всю красномовність, на яку був здатний, всі чари корана та інших святих книг, які він знав. А треба сказати, що молодий та гонористий нахуда був людиною освіченою.

— О свободо! — волав він. — Твої шати блакитні, мов небо, в якому ширяють птахи! Твої обійми солодкі й такі легкі, що їх ніхто не відчуває, доки втратить їх. О свободо, твоє обличчя таке жадане, та Ель-Сейфові воно, мабуть, не відоме, бо інакше він не наважився б зганьбити його так!

Кінець кінцем Ель-Сейф підійшов до нахуди й перетяв йому пута. Але ніж все-таки відібрав.

— Дякую тобі, Ель-Сейфе! — вклонився нахуда із сльозами на очах. — Тепер я бачу, що ангел, якого я закликав, навідав тебе.

Але Ель-Сейф одвернувся, нерішуче тримаючи в руці нахудин ніж, а тоді гукнув на весь голос:

— Годі! Вирушаймо, люди!

Ловці нетерпеливо юрмилися навколо нього.

— Куди? — питали вони. — До щасливої землі?

— Так, — кивнув Ель-Сейф.

— А де вона? — не вгавали ловці.

— Ви самі назвете її, — з усмішкою відповів Ель-Сейф. — У нас панує свобода, і кожен з вас володар власної долі.

Ловці розгублено посідали й довго мовчали, порпаючись у своїх спогадах, аж поки якийсь чоловік з племені варсангелі вигукнув високим голосом назву затоки Бейлюль.

— Пливемо туди! — галасував він. — Мій батько примандрував туди з півдня, коли я ще вмів тільки плакати. Але там я навчився слів, грався в піску, там я був дуже щасливий.

— Бейлюль? — підхопився високий сомалієць. — Чи ти здурів?! У місті там сидить саладин і править, наче якийсь поганий султан. Треба плисти на північ, на острів Ханделаї, де жила моя мати, бо батька свого я не знав. Але навіть без нього мені було там хороше. Я збирав черепашки, викинуті морем, і притуляв до вуха, щоб почути їхній спів…

— Тим співом ситий не будеш! — глузливо перебив його Расул, ловець із південного племені афар. — Не слухайте його, люди! Він не знає, що говорить. Ми попливемо на південь, але не до Бейлюля, а ще далі й далі протокою Баб-ель-Мандеб. А тоді ми висадимося й рушимо гуртом до міста Барам, де ростуть дерева, з яких видобувають ладан. Ми доглядатимемо ті дерева, а потім надріжемо кору, сядемо й дивитимемось, як стікатиме в глечик смола! Так робив мій батько, і батько мого батька, а я знав їх обох і нічого кращого не бажав би й собі…

— Ладаном також ситий не будеш! — суворо ввірвав Расула Ель-Сейф; він згадав про Раскаллу, й у серце йому наче щось шпигнуло. Ель-Сейф підвівся:

— Ми не повинні попадати до рук саладинам. Я вже сказав: ми рибалитимемо. І край. Цим і керуйтесь, вибираючи, куди плисти.

Хвилину ловці мовчали… Потім загомоніли всі гуртом, і голоси їхні сплелися в один клубок. І доки цей клубок розплутався, доки кожен висловив свою думку, сонце вже схилилося на обрій і треба було вирушати ловити рибу, бо від учорашнього вилову нічого не лишилося.

Потім вони смажили рибу. А тоді співали й танцювали, бо щастя сповнювало їм груди, бо не було ніяких «троє в гурі», й ніяких «двоє в гурі», і не треба було шукати ніяких перлів. Навколо вогнища мигтіли тіні ловців, які танцювали безупинно. А потім єгиптянин Гамід виконав справжній танець зі стрічкою та з палицею. Він танцював так гарно, що ловці навіть склали на його честь пісню, в якій назвали Гаміда Батьком танців.

Потім повкладалися спати просто неба, всіяного зорями.

А коли прокинулися, гаряче помолилися… Й знову посідали, гадаючи, де їм шукати щасливу землю. Але знов не могли дійти згоди, бо найщасливішим місцем кожному видавалося місце його дитинства, а серед ловців не було й двох, які б походили з одної місцевості. І знов їхні голоси злилися в суцільний гамір… Тоді Ель-Сейф устав і пішов собі, бо відчував, що потребує тиші та самотності, аби поміркувати. Він рушив піщаним узбережжям, переліз через скелі… і раптом йому спало на думку розшукати Ауссину могилу. Пісок тут був такий самий, як того далекого дня, коли вони вдвох зі схожим на ведмежа галлійцем поралися біля вогнища на березі моря. І берег був такий самий, і скелі… здавалося ніби ніщо не змінилося тут за ці довгі роки й нічого вже ніколи не зміниться. Проте Ель-Сейф знав, що це не так. Хіба ж не змінився він сам, хіба не перетворився з Саффара на Ель-Сейфа? Хіба він не шукає способу змінити долю ловців перлів, і не лише тих, що зараз галасливо сперечаються про мету своєї подорожі, а й взагалі усіх ловців перлів Червоного моря?..

Вигуки за його спиною ставали чимраз голоснішими — назрівала сварка. Ель-Сейф хотів був уже повернутися… І раптом побачив біля ніг купу дрібного каміння, що знов нагадало йому Ауссину могилу.

Де ж вона насправді? Ель-Сейф не знав напевне. Він рушив далі. Тепер купи каміння вже не нагадували могили. Та коли Ель-Сейф переліз через новий мур зі скель, то побачив затоку, схожу на ту, яку щойно залишив. І тут також лежали купи каміння, але знову жодна з них не мала форми справжньої могили з каменем у головах, який показував би напрямок до Мекки. Ель-Сейф ішов далі, й на шляху його виникали нові й нові затоки, схожі між собою, як дві росинки, нові й нові купи каміння. Можна було подумати, що Аусса ніколи не жив і ніколи не вмирав, або навпаки — було безліч Аусс, і всі вони лежать отут в незліченних могилах, розритих хижаками…

Голоси стихли, поглинені відстанню, й Ель-Сейф сів на каміння так, як сідають мусульманські жінки біля могил своїх близьких.

Довго сидів Ель-Сейф на камінні, яке, може, було, а може, й не було Ауссиною могилою. Великі білі птахи ширяли так високо над ним, що шелест їхніх крил губився в гомоні моря. Але Ель-Сейф не помічав тих птахів. Він міркував і дедалі краще розумів, як треба діяти.

Коли Ель-Сейф повернувся до табору, чоловіки саме рибалили, але їхні човни вже підпливали до берега. На берег ловці зійшли радісні.

— Був багатий вилов, Ель-Сейфе! — волали вони.

Та Ель-Сейф не відповів. Він дивився на сонце, що хилилося до обрію, червоне, мов гранат.

— Ви вже обрали місце, куди плисти?

— Так, так! — загукали ловці. Лише Гамід похитав головою.

— То що ж це за місце? — спитав Ель-Сейф.

І знов почали вони викрикувати одну назву за іншою, доки Ель-Сейф зупинив їх помахом руки.

— Ви знаєте, куди плисти, але не дійшли згоди між собою. Це ваша хиба. Отже, вирішуватиму я сам. На світанку вирушаємо.

Ловці не заперечували, бо голос лунав владно.

Того вечора вони полягали спати рано; Ель-Сейф хотів, щоб на ранок усі відпочили. І впала ніч, гарна, зоряна ніч. Але над таборищем і досі віяло смородом гнилизни та сечі, немов то була згадка про часи, які ніколи вже не повинні вернутися.

Ще вдосвіта корабель був готовий до відплиття. Ель-Сейф призначив Шоа серінджем, Гаміда—керманичем і визначив курс—на південь, у напрямку Сомалі.

На палубі він знову зібрав усіх ловців і проказав:

— Є п'ять речей, яких ми повинні стерегтися, бо вони — гріх. Я довго про це думав і знаю, що кажу. Найбільший гріх — це перли; про це мовить і коран там, де йдеться про «коштовності й золоті прикраси». Другий гріх — це ель-кхат; а третій, четвертий та п'ятий гріхи — це підлість, пожадливість і заздрість. Усього цього ми повинні уникати. А головне — нам треба триматися гурту й пильнувати корабля, бо без нього ми не зможемо жити й знову перетворимося на рабів. А коли до нас сунеться який-небудь саладин, ми відшмагаємо його кийками, бо в саладинові поєднано усі п'ять гріхів разом.

Ловці сміялися й раділи. Їм кортіло відшмагати саладина.

Так вирушив «Хеджас» до нових берегів. Ель-Сейф хотів плисти прямо на південь, тим паче, що був погожий вітер. Але нахуда Омар запевняв, що в тому напрямку корабель може наскочити на мілину, а то й на підводні камені. Він так довго страхав можливою загибеллю корабля, що Ель-Сейф нарешті завагався: він не розумів карт і не знав цих місць. Тож корабель рушив спочатку на схід, щоб обійти небезпечні місця, і до самого полудня плив проти вітру.