Етруск і еллін посідали на пісок, холоднуватий, щільний і рівний, наче долівка рідного житла.

Відпочивши, вони кинулися в морські хвилі, що пестливо коливалися. Море прийняло їх, вітаючи легкими поштовхами. Пандіон і Каві тішилися запахом солоних бризок, розтинаючи руками виблискуючі гребені, поки їх рани, що вже загоювались, не почали горіти від морської води. Тоді двоє друзів вийшли на пісок, з насолодою споглядаючи океанську далечінь. Вона простяглася перед ними синім мостом, який десь там, удалині, з'єднувався з водами рідного моря; такі ж хвилі котилися зараз до білих скель берегів Еллади, на жовті кручі батьківщини Каві.

Молодий еллін відчував, як сльози від радісного хвилювання заливають йому очі; він не думав тепер про величезну відстань, яка все ще була між ним і батьківщиною. Тут було море, а за морем чекала його Тесса, чекало все рідне й ласкаве, що він покинув і що заслонили роки суворих випробувань, незліченні пригоди тяжкої путі.

Етруск і. еллін стояли на вузькій смузі берега обличчям до моря. А позаду височіли могутні гори, вкриті грізними лісами, — край чужої землі, що стільки часу тримав їх у полоні палючих пустинь, степів, сухих плоскогір'їв, вологих і темних хащ, — землі, яка забрала від них роки життя — все те, що вони могли б віддати своїм близьким. Щоб визволитись, потрібні були роки героїчної боротьби, величезні зусилля. Все це, віддане батьківщині, принесло б їм пошану і славу.

Каві поклав важкі руки на плечі Пандіону.

— Доля наша тепер у власних руках, Пандіоне! — вигукнув етруск. Пристрасний вогонь горів у його завжди похмурих темних очах. — Нас двоє: невже ми не досягнемо Зеленого моря після того, як пробилися до берега Великої Дуги? Ні, ми вернемося, ми будемо підпорою і нашим товаришам лівійцям, недосвідченим у мореплавстві!

Пандіон мовчки кивнув головою. Стоячи перед морем, він відчував непохитну впевненість у своїх силах.

Голос Кідого пролунав над берегом. Стривожений негр з юрбою схвильованих родичів і товаришів по походу розшукував друзів, які десь зникли. Пандіона і Каві повели назад до ріки, переправили на другий берег, а там уже чекали їх кілька биків, щоб перевезти поранених, вантаж і зброю.

Недалеко йти лишалося блукачам. Обіцянка, яку дав Кідого під деревами на березі Нілу біля товаришів, що помирали після страшного бою з носорогом, збулася. Всі дев'ятнадцять колишніх рабів знайшли ласкавий притулок і відпочинок у величезному селищі, поблизу моря, на березі великої, багатоводної ріки, що протікала поряд з тією, якою пливли вони, розставшись з володарями слонів.

Та особливо радісна була для Пандіона і Каві звістка про те, що минулого року, після двадцятилітньої перерви, сюди припливли сини вітру. Синами вітру родичі Кідого називали морських людей, які здавна приходили до берегів Південного Рогу з півночі по слонову кістку, золото, цілющі рослини і звірячу шкуру. Місцеві жителі говорили, що з зовнішнього вигляду сини вітру схожі на етруска і елліна, тільки в них шкіра смуглявіша і волосся більш кучеряве. Минулого року приходили чотири чорних кораблі. Сини вітру повторили путь своїх батьків. Вони обіцяли приїхати знову, як тільки скінчаться бурі в Морі Туманів. За розрахунками досвідчених людей, до прибуття кораблів лишалося близько трьох місяців. Будування власного судна забрало б більше часу, не кажучи вже про те, що майбутня дорога була незнайомою. Пандіона і Каві непокоїла думка, чи візьмуть їх з десятьма товаришами на кораблі морські люди, але Кідого, підморгуючи і таємниче посміхаючись, запевняв, що владнає це.

Залишалося тільки чекати і томитись, нічого не знаючи, що буде далі. Сини вітру могли знову не з'являтись ще двадцять років. Етруск і еллін заспокоювали себе тим, що коли кораблі не прийдуть у призначений строк, зони почнуть будувати своє судно.

Повернення Кідого було подією, яку гучно відсвяткували. Пандіон аж стомився від бенкетів. Йому остогидли нескінченні вихваляння його доблесті, набридло повторювати розповіді про рідні йому країни, про пережиті пригоди.

Якось само собою вийшло, що Кідого. завжди оточений рідними і одноплемінниками, запаморочений від захоплення жінок, трохи одійшов від Пандіона і Каві. Друзі стали бачитись рідше, ніж в шене і в далекій путі через Африку. Кідого ішов у житті вже власним шляхом, який не збігався із шляхом його друзів. Усі товариші Кідого по походу з близьких йому племен швидко порозходились у різні місця. Залишилися тільки етруск, еллін і десять лівійців, які вважали, що від Пандіона і Каві залежить їх повернення на батьківщину.

Усі дванадцять чужоземців оселилися в просторій хаті, збудованій з висушеної на сонці твердої сірозеленої глини. Кідого настояв, щоб Каві і Пандіон жили. в гарній куполоподібній хатині, що була поблизу від його будинку. Після довгих років блукань Пандіон міг знову відпочивати на власному ложі. В цього народу не було в звичаї спати на долівці, на шкурах чи на траві. Родичі Кідого робили дерев'яні рами на ніжках, переплетені сіткою з пружистих стеблин, що ніжили тіло і були особливо приємні для хворої ноги Пандіона.

У елліна тепер було багато вільного часу, і він ходив на прогулянку до моря, де довго сидів сам або разом з Каві, слухаючи розмірене рокотання хвиль. Пандіон весь час відчував тривогу. На його незламне здоров'я вплинули знегоди в дорозі і незвично жаркий клімат.

Пандіон дуже змінився і сам знав про це. Колись, окрилений юністю й коханням, він зміг залишити свою кохану дівчину, оселю і рідну країну, прагнучи ознайомитись із стародавнім мистецтвом, побачити інші країни, пізнати життя.

Тепер він був знайомий з гіркою тугою, пізнав безрадісний полон, гніт відчаю, важку працю раба, від якої людина тупіє. І Пандіон занепокоєно питав себе, чи не втратив він силу творчого натхнення, чи здатний стати великим художником. Разом з тим Пандіон відчував: йому довелося стільки зазнати і так багато побачити, що це не минуло для нього безслідно, збагатило його великим досвідом життя, незабутніми враженнями.

Пандіон любив розглядати свій спис — подарунок батька навіки втраченої Іруми, пронесений ним через ліси й степи, який не раз допомагав йому врятовуватись від смертельних небезпек. Цей спис здавався йому символом чоловічої доблесті, запорукою людської безстрашності в боротьбі з природою, яка неподільно панувала в жарких просторах Африки. Молодий еллін обережно гладив довге лезо, перш ніж одягти на нього чохол, пошитий руками Іруми. Цей клаптик шкіри з барвистим оздобленням із шерсті — все, що залишилося в нього на спогад про милу, далеку й ніжну дівчину, яку він зустрів на роздоріжжі тяжкої путі на батьківщину. Думаючи про це, Пандіон повертався до темних гір, що відгороджували пройдені ним землі від океану. Нескінченний ряд днів важкого походу повільно пропливав перед ним…

А над усім цим стояв живий образ Іруми, що невтримно вабив до себе… Образ тієї дівчини, яку він бачив останній раз біля стовбура дерева з квітами, мов червоні факели… Серце у Пандіона починало прискорено битись. Він виразно уявляв собі блиск її шкіри, темної і ніжної, її лукаві, повні тремтливого вогню очі… Кругле личко Іруми з посмішкою наближалося до його обличчя, він чув ніжний голос…

Потроху Пандіон ознайомився з життям веселого і добродушного народу Кідого. Високі на зріст, з мідним вилиском чорної шкіри, стрункі родичі Кідого займалися головним чином землеробством. Вони вирощували низькорослі пальми з повними олії плодами[122] і величезні трав'янисті рослини із здоровенними листками, які віялом розходилися з пучків м'яких стеблин.[123] Ці рослини давали важкі грона довгих, жовтих, серповидно вигнутих плодів з ніжною і запашною солодкою речовиною… Плодів збирали силу-силенну, і вони були головною їжею народу Кідого. Пандіону вони дуже подобалися. Плоди їли сирими, вареними або підсмаженими на олії. Місцеві жителі займалися також полюванням, добуваючи слонову кістку і шкури, збирали чарівні, схожі на каштани, горіхи, які колись вилікували Пандіона від його незвичайної хвороби, розводили рогату худобу і птицю.