Чорні й білі колони, що мали в поперечнику чотири лікті, громадилися незліченною юрмою, сірий туман клубочився навколо них, по корі стікала струминками вода. Іноді стовбури були одягнені в товсту ковдру з мокрого моху.
У цьому страшному лісі далі тридцяти-сорока ліктів нічого не було видно; не можна було ступити, не прорубавши собі дороги біля підніжжя дерев-велетнів.
Нагромадження величезних повалених стовбурів дуже пригнічувало подорожніх, які вже багато труднощів зазнали. Найгірше було те, що вони не могли орієнтуватись, — ніщо не давало їм можливості перевірити напрям, у якому вони йшли.
Негри мерзли в холодному тумані, налякані ще небаченою могутністю лісу; лівійці були зовсім пригнічені. Подорожнім здавалося, що вони зайшли в самісіньку оселю лісових богів, заборонену для людей, звідки нема виходу.
Каві дав знак Пандіону, — обидва озброїлися ножами і люто заходилися рубати мокрі гілки. Потроху підбадьорилися й інші товариші,— люди працювали, зміняючи один одного, переповзали через гори велетенських стовбурів, плуталися, шукаючи виходу серед дивовижних коренів, і знову потопали в непрохідній зелені. Години минали й минали: все ще так само висіла вгорі біла імла, так само важко й повільно капала з дерев вода, повітря не ставало тепліше, і тільки помітивши, що туман став сіруваточервоним, люди зрозуміли, що настає вечір…
— Ніде нема проходу! — з цією звісткою Кідого сів на корінь, у відчаї стискаючи голову. Двоє провідників повернулися ще раніше з такими ж результатами.
Вузька галявина простяглася на тисячу ліктів упоперек прорубаної просіки. Позаду був похмурий велетенський ліс, крізь який з нелюдськими зусиллями пробивався загін три дні. Попереду стояла суцільна зарість високого бамбука. Блискучі колінчасті стовбури піднімалися на двадцять ліктів, плавно нагинаючи вниз свої тонко-перисті верхівки. Бамбук ріс так щільно, що не було ніякої змоги проникнути в глиб цієї густої решітки з прямих, як списи, колінчастих труб. Перед подорожніми постала непроникна огорожа. Полірована поверхня круглих стовбурів була така тверда, що бронзові ножі подорожніх притупилися від перших же ударів. Щоб подолати цю стіну, треба було мати сокири або важкі мечі. Обминути бамбукову зарість було неможливо — галявина змикалася в тому і другому кінці густої хащі, а бамбуки, скільки було видно, простягалися широким поясом в обидві сторони, в туманну далину плоскогір'я.
Змучені холодом, недостачею їжі і боротьбою із страшним лісом, люди втратили свою звичайну енергію — дуже важкою була для них остання частина дороги! Та вони не могли погодитися з тим, що змушені будуть повернути назад.
Щоб пройти крізь ці страшні ліси, не досить було дотримуватися того самого напряму на південний захід, мало було прорубуватись і пробиватися з усіх сил крізь могутню рослинність, — треба було ще знати, де можна пройти. Ці місця могли показати тільки люди, які жили в лісі, але загін не зустрічав їх. А якби почали шукати лісових людей, то це найімовірніше скінчилось би загибеллю подорожніх на рожнах бенкетних вогнищ.
«Не пройшли, не продерлися!» одну й ту саму думку помітно було на обличчях усіх дев'ятнадцяти чоловік, у зморшках суворості, гримасах відчаю, застиглій покірливості.
Кідого, отямившись від першого приступу відчаю, стояв, задерши голову вгору, до величезних гілок, що простяглися над галявиною на висоті ста ліктів. Пандіон швидко підійшов до друга, зрозумівши його думки.
— Хіба можна вилізти туди? — спитав молодий еллін, дивлячись на зовсім гладенькі, надзвичайно високі стовбури.
— Треба, хоч і доведеться витратити цілий день, — похмуро сказав Кідого. — Назад чи вперед, але більше не можна йти навмання — нема їжі.
— Ось, — Пандіон показав на лісового велетня з білою корою, що стояв попереду на галявині; його криве суччя утворювало зірку на фоні неба: — з цього дерева буде добре видно.
Кідого заперечливо похитав головою.
— Ні, білокоре дерево не годиться, не підходить і дерево з чорною корою.[107] У них древесина тверда, як залізо, в неї не можна забити навіть ножа, не то що дерев'яного клина. Може, знайдемо дерево з корою червоного кольору і великим листям,[108] тоді виліземо на нього.
Люди почали шукати підхожого дерева вздовж галявини. Незабаром таке дерево знайшли. Воно було нижче від залізних велетнів, але стояло впритул до бамбуків, височіло над заростю більше ніж на півсотні ліктів. Подорожні насилу зрубали два товстих бамбуки, розкололи на тріски в лікоть завдовжки, кожну загострили з одного кінця. Кідого і Мпафу важкою гілкою почали забивати в м'яку древесину кілочок за кілочком і, вилазячи по них усе вище й вище, добралися до спіральної ліани, що обвивала стовбур. Тоді, оперезавшись тонкими ліанами, Кідого і його товариш, з усієї сили впираючись ногами в стовбур і далеко відхиляючись від дерева, почали далі підніматись і вилізли дуже високо. Скоро їх темні фігури зробилися маленькими на фоні важких хмар, що затягли небо. Пандіон раптом відчув гостру заздрість до друзів. Вони там, нагорі, бачать світ, а він залишається внизу, в тіні, як отой великий червоно-голубий черв'як, що трапляється у вимоїнах лісового грунту.
Молодий еллін враз вирішив теж вилізти на дерево і вхопився за вбиті бамбукові кілочки. Тільки махнувши рукою на застережливий окрик етруска, Пандіон швидко видерся на стовбур, вхопився за спіральну ліану, відрізав тонкий кінець другої повзучої рослини, що звисав зверху, і повторив прийом Кідого. Виявилося, що це зовсім не легко — жорстка ліана страшенно різала спину. Як тільки Пандіон послабляв натиск на дерево, ноги зісковзували, і він боляче обдирав коліна об тверду кору. Пандіон насилу піднявся до половини стовбура. Пористі верхівки бамбуків коливалися під ним жовтіючою нерівною порослю, а до величезних сучків усе ще було високо. Згори гукнув Пандіона Кідого, і міцна ліана, згорнута в петлю, торкнулася плеча молодого елліна. Пандіон пропустив петлю попід руки, ліану обережно потягли вгору, і ця підтримка дуже допомогла еллінові. З обдертими ногами, стомлений, але дуже радий, молодий еллін скоро досяг нижніх найбільших гілок. Тут, між двома величезними сучками, зручно влаштувалися Кідого і його товариш.
З висоти вісімдесяти ліктів глянув Пандіон уперед, і вперше за багато днів широкий обрій відкрився перед ним. Зарість бамбуків оточувала ліс на високому плоскогір'ї. Бамбуковий ліс простягався праворуч і ліворуч, скільки сягало око; широчиною він був не більше чотирьох-п'яти тисяч ліктів. За ним стирчало невисоке пасмо чорних скель з похиленим на захід рядом рідких косих зубців. Далі місцевість знову трохи знижувалася. Безкраї округлі гори, вкриті густим лісом, кучерявилися, як великі зелені хмари, поділені вузькими западинами ущелин, заповнених туманною імлою, що клубочилася там. У них ховалися незліченні дні голодного й тяжкого, похмурого походу, саме туди мав іти загін. Але ніде не було помітно ніякого просвіту в цій суцільній зеленій масі, над якою повільно котилися хвилі білого туману: ні галявини, ні широкої долини. Пробитися вперед на ту відстань, яку зараз охоплювало око, у подорожніх навряд чи вистачило б сили. А далі, за нерозрізнимою імлою обрію, могло бути те ж саме, і тоді загибель стала б неминучою.
Кідого відвернувся від далини, що стелилася перед ним, і піймав погляд Пандіона. Молодий еллін прочитав в опуклих очах друга тривогу і надзвичайну втому, — невичерпна бадьорість негра згасла, обличчя його зморщилося в гіркій гримасі.
— Треба дивитись назад, — ослаблим голосом сказав Кідого, але раптом випростався і пішов по гілляці, що горизонтально простяглася далеко над бамбуками.
Пандіон мало не крикнув від страху, а негр спокійнісінько йшов, ледве помітно похитуючись на страшенній висоті, до кінця гілки, де тремтіли від його ваги овальні великі листки. Гілка зігнулася. Пандіон завмер від жаху, але Кідого вже сів на неї верхи, звісив у пустоту ноги, вперся обома руками в тонкі гілки і став вдивлятись у простір за правим кутом галявини. Пандіон не насмілився піти за товаришем. Затаївши подих, еллін і Мпафу чекали, що скаже Кідого. Внизу, майже непомітні з висоти, стежили за всім, що відбувалося на дереві, інші Шістнадцять товаришів.
