— У тебе вистачило мужності вирішити так, поки ще не пізно, — це добре, — сказав він. — Та коли вже йдеш, то йди скоріше…

Мисливець ще раз похмуро оглянув Пандіона з голови до ніг, щось буркнувши.

Виходячи з хатини, батько Іруми оглянувся на Каві.

— Що сказав, те й буде, — грубо відрубав він і зник у темряві.

Негрові стало не по собі від блиску очей молодого елліна, і він відчув, що зараз Пандіону не до друзів. Еллін постояв, втупившись поглядом у простір, немов питаючи далечінь; що ж йому робити. Він повагом повернувся, потім кинувся на постіль, закривши обличчя руками.

Каві запалив новий факел: йому не хотілося залишати Пандіона в темряві на самоті із своїми думками. Етруск і негр посідали осторонь і мовчки пильнували. Час від часу вони тривожно поглядали на друга, якому нічим не могли допомогти.

Повільно минав час, настала ніч. Пандіон ворухнувся, потім схопився, прислухаючись, і кинувся геть з хатини. Але етруск заступив йому широкими плечима вхід. Молодий еллін наткнувся на його схрещені руки і зупинився, гнівно зсунувши брови.

— Пусти! — нетерпляче сказав Пандіон. — Я не можу, я повинен попрощатися з Ірумою, якщо її не вирядили кудись.

— Схаменися! — відповів Каі. — Ти занапастиш її, себе й усіх нас! Її батько на тебе розгнівався.

Пандіон мовчав і намагався відштовхнути етруска, але той стояв міцно.

— Вирішив, ну й усе, не гніви її батька, — переконував друга Каві. — Зрозумій, що може статись.

Молодий еллін штовхнув Каві ще дужче, але той стусонув його в груди, і Пандіон відступив. Негр, побачивши сутичку між друзями, підбіг розгублений, не знаючи, що робити. Молодий еллін зціпив зуби, очі в нього загорілися лихим вогнем. Роздувши ніздрі, він кинувся на Каві. Етруск швидко вихопив ніж і, повернувши зброю держаком до Пандіона, гнівно закричав:

— На, бери, бий! Пандіон сторопів.

Етруск випнув груди, приклав до серця ліву руку, а правою все направляв держак ножа в бік Пандіона.

— Бий відразу, сюди! Все одно живий я не пущу тебе! Убий, тоді йди! — люто кричав Каві.

Уперше Пандіон бачив свого похмурого і мудрого друга в такому стані. Він відступив, безпорадно застогнав і, почвалавши до своєї постелі, знову впав на неї, повернувшись до друзів спиною.

Каві, важко дихаючи, витер з лоба піт і сунув ніж за пояс.

— Ми повинні стерегти його цілу ніч і скоріше йти звідси, — сказав він зляканому Кідого. — На світанку ти попередиш товаришів, щоб збиралися.

Пандіон ясно чув слова етруска, які означали, що йому більше не вдасться побачити Іруму. Він задихався, майже фізично відчуваючи тісноту навколо себе. Еллін боровся із собою, напружуючи всю волю, і поступово бурхливий відчай, майже лють, змінився на тиху печаль.

І знову африканський степ розкрив Свій гарячий простір перед двадцятьма сьома упертими людьми, які вирішили будь-що повернутися на батьківщину.

Тепер, після дощів, груба, з великим бурим колоссям трава[96] здіймалася на висоту дванадцяти ліктів, і в її задушливій гущавині непомітні були навіть велетенські сірі слони. Кідого пояснив Пандіону, чому треба було поспішати: незабаром закінчаться дощі, і степ почне горіти, перетворюючись у мертву, засипану попелом рівнину, де важко буде знайти їжу.

Пандіон мовчки погоджувався. Його печаль була ще зовсім свіжа. Але, опинившись серед своїх товаришів, яким він був такий завдячний, молодий еллін відчував, як знову обплітають його узи чоловічої дружби, як зростають у ньому самому прагнення йти вперед, жадоба боротьби і все дужче розпалюється бажання швидше добратися до Енніади.

І, незважаючи на гостру тугу за Ірумою, Пандіон тільки тепер почував себе таким, яким він був раніше, ясним і прямим юнаком, що без тривоги йшов обраним шляхом. Знову ожила жадібна увага художника до форм і барв природи, наростало бажання творити.

Двадцять сім дужих чоловіків були озброєні списами, кидальними дротиками, ножами і кількома щитами. Колишні раби, випробувані в біді й боях, становили чималу силу і могли не боятися численних звірів.

У дорозі в високій траві небезпека була серйозною. Мимоволі доводилося йти один за одним, пробираючись вузькими коридорами звірячих стежок, протягом багатьох годин бачачи перед собою тільки спину товариша, що йшов попереду. А з шелестячих високих стін праворуч і ліворуч щохвилини загрожувала небезпека — кожної миті стебла могли розсунутись і пропустити лева, що непомітно підкрадався, розлюченого носорога або високу неосяжну тушу злобного самотнього слона. Трава роз'єднувала товаришів і найгірше доводилося тим, хто йшов позаду: на них міг кинутись лютий звір, стривожений подорожніми, що йшли попереду. Вранці трава була зволожена холодною росою, виблискуючий пил від водяних бризок стояв над мокрими, наче після дощу, тілами людей. У жарку пору дня роса зникала безслідно, сухий порох дер у горлі, сиплючись з верхівок стебел, у тісних проходах нічим було дихати.

На третій день путі на хороброго лівійця Такела, який ішов позаду, напав леопард, і тільки завдяки щасливому випадку юнак відбувся незначними подряпинами. Другого дня після того на Пандіона і його сусіда-негра стрибнув з трави величезний темногривий лев. Спис Іруминого батька стримав хижака, і товариш елліна, підхопивши щит, який від несподіванки впустив Пандіон, напав на лева ззаду. Звір повернувся до нового ворога і впав, проколотий трьома списами. Кідого прибіг, задиханий від хвилювання, коли все вже було скінченої воїни, важко дихаючи, витирали із списів швидко побурілу лев'ячу кров. Хижак лежав майже непомітний у бурій пом'ятій траві. Збіглися всі учасники походу, гучні крики залунали над місцем бою. Всі доводили двом кремезним неграм — Дхломо і Млафу, які разом з Кідого вели загін, що кінець кінцем звірі кого-небудь уб'ють. Треба обійти цю рівнину високої трави. Провідники зовсім і не думали перечити. Загін круто повернув на південь і ще до вечора наблизився до довгої лісової смуги, що простяглася якраз у потрібному південно-західному напрямі. Такий ліс був уже знайомий Пандіону — зелений склепистий коридор над вузькою степовою річкою. Ліси-галереї перетинали степ у різних напрямах вздовж річок і струмків.

Подорожнім пощастило: під зеленим склепінням не було колючих заростей, ліани не сплели непрохідних завіс, — загін бадьоро попрямував вузькою лісовою смугою, лавіруючи між велетенським корінням. Глибока тиша і прохолодна півтемрява змінили шелестіння трави в задусі сліпучого дня. Ліс простягнувся дуже далеко, — день за днем ішли ним подорожні, зрідка виходячи в степ по дичину або вилазячи на низькі дерева узлісся, щоб перевірити напрямок.

Хоч пересуватись тут було легше і безпечніше, Пандіона гнітили сутінки і тиша таємничого лісу. Молодий еллін повертався тут до спогадів про зустріч з Ірумою. Втрата здавалася величезною, туга оповивала для Пандіона весь світ сірим серпанком, а невідоме майбутнє було таким же похмурим, мовчазним і темним, як ліс, яким вони йшли.

Пандіону здавалося, що темна дорога в одноманітному чергуванні колонад величезних стовбурів дерева, темряви та сонячних плям, горбів і ям нескінченна.

Вона вела в невідому далечінь, все глибше встромляючись у серце чужої і дивної землі, де все було незнайоме і тільки коло пильних товаришів рятувало від неминучої смерті.

Море, до якого він так прагнув і яке здавалося легко досяжним, коли він був у полоні, тепер відсунулося безмірно далеко, загороджене тисячами перешкод, місяцями важкої путі… Море відірвало його від Іруми, а само лишилося неприступним…

У кінці лісу подорожні побачили велике болото. Воно перетинало дорогу від краю до краю горизонту, простяглося вперед, затягнуте вдалині зеленуватою імлою вологих випарів, ранками обволікаючись низькою пеленою білястого туману. Білі чаплі літали невеликими зграями над морем очерету.

Для Каві, Пандіона і лівійця ця перешкода була несподіваною. Вони, не знаючи, що робити, дивилися на яскравозелену хащу болотних заростей з вікнами води, що аж горіли на сонці. Але вожаки задоволено переглядалися і посміхались: вони йшли вірною дорогою, два тижні важкого походу не пропали марно.