Скоро темний натовп, звиваючись довгою змією, втягнувся у вузьку ущелину між кручами ще розпечених від денного сонця скель і вибрався на плоский край долини. Безмежна, всипана піском та щебенем рівнина простелилася перед утікачами. Пандіон востаннє оглянувся на величезну ріку, що тьмяно виблискувала внизу. Скільки днів туги, розпачу, надій та гніву провів він перед її водами, що спокійно струменіли! Радість, гаряча вдячність вірним товаришам сповнили серце молодого елліна. Торжествуючи, він повернувся спиною до країни рабства і прискорив свою і без того швидку ходу.

Загін повстанців відійшов уже на двадцять тисяч ліктів від краю долини, коли лівієць зупинив колону. Позаду, на сході, небо почало ясніти.

У сірому свинцевому світанку ледве вимальовувались контури округлих піщаних горбів, що досягали ста п'ятидесяти ліктів заввишки і невиразно тяглися до похмурої смуги обрію. В годину світанку пустеля мовчала, повітря було нерухоме, шакали і гієни затихли.

— Чого хочеш ти, що весь час підганяв нас? Чого ти зволікаєш? — нетерпляче запитали лівійця із задніх рядів.

Лівієць пояснив, що починається найтяжча частина дороги: безконечні пасма піщаних горбів. Далі вони все підвищуються, досягаючи трьохсот ліктів. Треба вишикуватися цепом, по два чоловіки вряд, і йти, не відстаючи, не звертаючи уваги на втому. Хто відстане, той не дійде. Лівієць йтиме попереду, вибираючи дорогу між піщаними горами.

Виявилося, що майже ніхто не встиг напитися, і вже зараз багатьох мучила спрага після гарячки бою. Не в усіх були плащі, ганчірки або шматки матерії для того, щоб закрити від сонця голову й плечі. Але вже нічого було робити.

Цепом, на двісті ліктів завдовжки, люди рушили далі, мовчки дивлячись собі під ноги, що грузли у сипучому піску. Передні ряди завертали то праворуч, то ліворуч, обминаючи сипкі схили, — дорога йшла крутими заворотами.

На сході зайнялася широка пурпурова смуга.

Серпоподібні або гострозазублені гребені піщаних горбів забарвилися золотом. Освітлена пустиня видалася Пандіону морем застиглих високих хвиль з гладенькими схилами, що відливали оранжовожовтим кольором. Нічне збудження повільно стихало, люди заспокоювались. Воля, простір пустелі, золоті далі ранкової зорі цілюще впливали на змучених у" полоні людей. Замість злоби й страху, туги й розпачу в серцях зростала радість.

Яскравішим ставав навколишній світ, бездоннішою блакить неба. Сонце піднімалося все вище, проміння його, що спочатку ласкаво гріло, тепер палило і пекло. Сповільнене, тяжке просування в лабіринті глибоких задушливих ущелин між велетенськими горбами піску ставало все важчим. Тіні горбів дуже вкоротилися, по нагрітому піску вже було боляче ступати, але люди йшли все далі, не зупиняючись, не оглядаючись. Попереду без краю повторювалися зовсім схожі один на одного піщані горби, не даючи можливості будь-що бачити.

Час минав, повітря, сонячне світло й пісок зливалися разом у суцільне море полум'я, сліпучого, задушливого і палаючого, наче розтоплений метал.

Людям, що були родом з північних приморських країн, у тому числі Пандіону і обом етрускам, було особливо тяжко.

В голові молодого елліна, ніби стиснутій обручем, шалено стукала кров, віддаючись нестерпним болем.

Засліплені очі майже перестали бачити — в них плавали, струменіли або швидко оберталися плями і смуги навдивовижу яскравих барв, що чергувалися в химерних поєднаннях. Неймовірна сила сонця перетворила пісок у масу золотого пилу, насиченого світлом.

Пандіон марив наяву: перед ним проносилися привиди. В багрових спалахах вогню рухалися колосальні статуї Айгюптосу, потопали у хвилях фіолетового моря. Море, в свою чергу, розступалося, табуни напівзвірів, напівптахїв хів мчали кудись, падаючи з прямовисних урвищ дивовижної висоти. І знову вишиковувалися бойовим порядком і йшли на Пандіона гранітні фараони Чорної Землі.

Хитаючись, молодий еллін протирав очі, бив себе по щоках, намагаючись бачити те, що було насправді — палаючі жаром піщані схили, що наступали один на одного в сліпучому золотавосірому світлі. Але знову крутилися барвисті вогненні вихорі, і тяжке марення охоплювало Пандіона. Тільки пристрасне бажання бути вільним змушувало його пересовувати ноги в такт з чорними ногами Кідого, і тисячі піщаних горбів відходили назад, до Айгюптосу. Перед утікачами встали нові хребти високих піщаних гір, поділені величезними гладенькими воронками, в глибині яких виступали вугільночорні шматки грунту.

Благальний, хриплий стогін все частіше перебігав по довгому цепу рабів; тут і там знесилені люди падали на коліна або просто обличчям у розпечений пісок, благаючи товаришів добити їх.

Похмуро відвертаючись, люди проходили далі, і благання затихали позаду, за м'якими обрисами піщаних гір. Пісок, пісок, розпечений, жахливий у своїй масі, неосяжний, тихий і зловісний, здавалося, затопив увесь світ морем задушливого, сипучого полум'я.

Попереду, в злотистому сяйві сонця, майнув далекий сріблястий проблиск. Лівієць подав слабкий, але підбадьорливий крик. Все виразніше на бурому фоні далини вимальовувалися плями, що виблискували нестерпно яскравим блакитним сяйвом. То були ділянки грунту, покритого кристалічною сіллю.

Піщані горби дрібнішали, нижчали і незабаром перетворилися в невеликі купи затверділого злежаного піску, і ноги, звільнені від причепливих обіймів сипких пісків, рухалися легко. Жовта тверда глина, порита темними тріщинами, здавалася гладенькою плитою двірцевої алеї.

Сонце ще на цілу долоню не дійшло до півдня, а повсталі раби вже досягли стрімкого невисокого уступу з коричньового шаруватого каменю й повернули під прямим кутом ліворуч на південний захід. У короткій ущелині, що широким кутом врізалася в уступ скелі і чорніла здалека, подібно до отвору печери, знаходився стародавній колодязь — джерело з холодною і чистою водою.

Щоб запобігти сутички збожеволілих від спраги людей, Каві поставив найсильніших біля входу в ущелину. Спочатку напоїв найбільш ослаблих.

Сонце вже давно перейшло за південь, а люди все пили й пили, відповзали в затінок урвища із здутими животами й знову поверталися до води. Поволі втікачі оживали: вже чути було швидку мову витривалих негрів, уривчастий сміх, легке пересварювання… Але радість не приходила до підбадьорених людей — багато вірних товаришів залишилося вмирати в лабіринті піщаних гір, товаришів, які тільки-що ступили на дорогу волі, мужньо боролися, ставлячись з погордою до смерті,— товаришів, що злили свої зусилля в самовідданому пориві з зусиллям тих, які врятувалися.

Пандіон з подивом помічав, як змінилися раби, з якими він пробув так багато часу в шене. Зникла тупа байдужість до оточення, що лежала однаковою печаткою на стомлених, виснажених обличчях.

Очі, раніше тьмяні і байдужі, тепер уважно й жваво поглядали навкруги, риси суворих облич виступали начебто виразніше. Це були вже люди, а не раби, і Пандіон пригадав, що мудрий Каві був правий, коли дорікнув йому за презирство до своїх товаришів. Брак життєвого досвіду заважав Пандіону зрозуміти людей. Молодий еллін прийняв тяжке пригнічення від тривалого полону за природні властивості.

Люди скупчилися біля схилу ущелини в невеликих плямах рятівного затінку. Незабаром непробудний сон опанував усіх — погоні можна було не боятися в цей день: хто, крім людей, що одважилися на смерть заради волі, зможе вдень пройти через палаюче пекло піщаного моря?

Втікачі відпочивали до заходу сонця, і стомлені ноги і знову стали легшими. Невелику кількість харчів, яку зуміли пронести через піски найсильніші, було сумлінно поділено між усіма.

Попереду чекав їх великий перехід до дальшого джерела; лівієць казав, що доведеться йти цілу ніч, зате на світанку, ще до початку спеки, вони будуть біля води. За цими колодязями знову лежить смуга піщаних горбів — остання перед великим, оазисом. На щастя, вона не широка — не більша, ніж пройдена, і якщо повстанці вирушать надвечір, коли сонце перейде на південний захід, то вночі вони дістануться до великого оазиса, де добудуть харчів. Таким чином, без їжі доведеться побути лише добу. Все це здавалося не страшним для людей, що зазнали так багато лиха. Головне, що окриляло і бадьорило, полягало в тому, що вони, вільні, відходили все далі й далі від проклятої країни Та-Кемт, все менше ймовірним було, що їх наздожене погоня.