Цей храм багатьох богів будувався вже понад тисячу років. Кожен з царів Та-Кемту вносив свою лепту, розширюючи новими прибудовами і без того величезну площу храму, що займав більше як вісімсот ліктів у довжину.

На правому березі ріки, в межах столиці Нут-Аммон або просто Нут «Міста», як звали її жителі Айгюптосу, розкинувся чудовий сад з правильними рядами високих пальм, в обох кінцях якого громадилися кілька храмів. Ці споруди з'єднувались довгими алеями статуй дивовижних тварин з берегами ріки і священним озером перед храмом незрозумілої Пандіону богині Мут.

Звірі з лев'ячими тілами, висічені з граніту, заввишки у три зрости людини, з баранячими або людськими головами оправляли гнітюче враження. Непорушно застиглі, загадкові вони лежали на своїх п'єдесталах, тиснучись один до одного, і голови їхні звисали над прохожими, обрамовуючи широку алею, залиту сліпучим сонцем.

Величезні шпилі обелісків у п'ятдесят ліктів заввишки, одягнені листами яскравожовтого азему[51] — сплаву золота і срібла — горіли, ніби розпечені, пронизуючи жорстке темне листя пальм.

Кам'яні плити, якими було вимощено алеї, покриті сріблом, вдень сліпили здивовані очі, а вночі при світлі зірок та місяця здавалися струменями неземної світлоносної ріки.

Гігантські пілони, величезні площини важких стін, що трохи розходилися до основи і мали форму трапеції, загороджували вхід до храму, підносячись на п'ятдесят ліктів над алеями сфінксів. Стіни пілонів були покриті величезними скульптурними зображеннями богів і фараонів, густо списані таємничими письменами Та-Кемту. Дивовижні велетенські двері, оббиті бронзовими листами з сяючими зображеннями з азему, закривали високу проходи пілонів; їх вилиті бронзові завіси вагою в декілька биків вражали своєю масивністю.

Всередині храму тіснились товсті колони заввишки в п'ятдесят ліктів, заповнюючи важкими барельєфами горішній простір.

Величезні брили каменю в стінах, перекриттях і колонах були відшліфовані і припасовані одна до одної з незбагненною точністю.

Малюнки і барельєфи, розписані яскравими барвами, рябіли на стінах, колонах та карнизах, повторюючись кількома ярусами. Сонячні диски, шуліки, звіроголові боги похмуро дивились з таємничих сутінків, що згущалися в глибині храму.

Зовні виблискували такі ж самі яскраві фарби, золото й срібло, височіли неймовірно важкі споруди і скульптури, оглушуючи, осліплюючи й пригнічуючи.

Пандіон бачив усюди статуї з рожевого та чорного граніту, з червоного пісковика та жовтого вапняку—обожнених володарів Та-Кемту, що сиділи в нелюдськи спокійних і гордовитих позах. Іноді це були велетні з цілої скелі по сорок ліктів заввишки, висічені незграбно й грубо, або страшні своєю похмурістю, розмальовані, старанно вирізьблені скульптури, що набагато перевищували людський зріст.

Молодий еллін, що виріс у простому селищі, в постійній близькості до природи, спочатку був вражений і приголомшений. В цій величезній і багатій країні все справляло на нього надзвичайно сильне враження.

Велетенські будівлі, споруджені невідомо якими, здавалося, недоступними звичайним смертним способами, страшні боги у мороці храмів, незрозуміла релігія із складними обрядами, відбиток глибокої давнини на засипаних піском спорудах — все це спочатку гнітило Пандіона. Юнак повірив, що пихаті і надзвичайно стримані жителі Айгюптосу знають найглибші істини, володіють особливими могутніми науками, прихованими в зовсім незрозумілих для чужинців письменах Чорної Землі.

І вся країна, затиснена між смертоносними, позбавленими життя пустелями на вузенькій стрічці долини величезної ріки, що несе свої води з нікому не відомої далечини півдня, здавалася якимось особливим світом, що не має нічого спільного з рештою Ойкумени.

Але поволі тверезий розум молодого елліна, який жадав простих і природних істин, почав справлятися з безліччю вражень.

У Пандіона тепер був час для роздумування, і в душі молодого скульптора з її невпинним потягом до прекрасного народився спочатку глухий, потім усвідомлений протест проти життя й мистецтва Айгюптосу.

В родючій країні, що не знає суворої негоди, з ясним, чистим, майже завжди безхмарним небом, у на диво прозорому життєдайному і бадьорому повітрі все, здавалося, сприяло здоровому і щасливому життю. Та молодий еллін, хоч як мало він знав країну, не міг не бачити жахливих злиднів і скупченості немху — найбідніших і найчисленніших жителів Айгюптосу. Велетенські храми і статуї, прекрасні сади не могли заслонити нескінченних рядів злиденних халуп десятків тисяч ремісників, що обслуговували палаци і храми столиці. А що ж до рабів, які знемагали в сотнях шене, то про це сам Пандіон знав краще від будь-кого іншого.

Пандіон все ясніше усвідомлював, що мистецтво Айгюптосу протилежне його прагненням і шуканням законів відображення життя.

Щось близьке й радісне Пандіон відчув лише єдиний раз, коли побачив храм Зешер-Зешеру, відкритий, злитий з навколишньою місцевістю.

А всі інші велетенські храми та гробниці наглухо замикалися високими стінами. І там, за цими стінами, майстри Айгюптосу використовували всі засоби, щоб відвести людину від життя, принизити її, пригнітити, примусити відчути свою нікчемність перед величчю богів та володарів-фараонів.

Надмірна величина споруд, колосальна кількість затраченої праці і матеріалу вже відразу пригнічували людину. Багато разів повторюване нагромадження однакових, одноманітних форм створювало враження нескінченної протяжності. Однакові сфінкси, однакові колони, стіни, пілони — все це із спрощеними та випнутими деталями, прямокутне, непорушне. У темних проходах храмів велетенські одноманітні статуї височіли по обидва боки коридорів, зловісні та похмурі.

Люди Айгюптосу боялися простору: відокремлюючись від природи, вони нагромаджували в середині храмів кам'яні маси колон, товстих стін, кам'яних балок, що іноді займали більше місця, ніж прольоти між ними. В глибині храму ряди колон ставали ще щільнішими, зали, недостатньо освітлені, поступово поринали в цілковиту темряву. Через безліч вузьких дверей храм ставав таємничо неприступним, а темрява в приміщеннях ще більше посилювала страх перед богами.

Пандіон усвідомив цю навмисну дію на душу людини, досягнуту віками будівельного досвіду майстрів Айгюптосу.

Але коли б Пандіону пощастило побачити дивовижні піраміди, що різко виділялися своїми правильними гранчастими формами над м'якими хвилями пустельних пісків, тоді молодий скульптор ясніше відчув би гордовите протиставлення людини природі. В цьому гордовитому протиставленні таївся страх володарів Та-Кемту перед незрозумілою і ворожою природою, страх, відбитий в замкнутій таємничій релігії єгиптян.

Майстри Та-Кемту звеличували своїх богів і володарів, прагнучи зобразити їхню силу в колосальних статуях фараонів, у симетричній непорушності масивних тіл.

На стінах самі фараони зображалися у вигляді великих фігур. Біля їхніх ніг копошилися карлики — всі інші люди Чорної Землі. Так царі Айгюптосу користувалися будь-яким приводом, щоб підкреслити свою велич. Царям Та-Кемту здавалося, що, всіляко принижуючи народ, вони підносяться самі, зростає їхній вплив.

Пандіону здавалося, що сам він піде іншим шляхом. Еллінові прекрасне уявлялося живим, гармонійним і пропорціональним, як саме людське тіло. Він мріяв про твори, які б не гнітили і не давили людини, а навпаки, підносили. Він почував, що справжнє мистецтво — в радісному і простому злитті з життям. Воно повинно також відрізнятися од усього створеного в Айгюптосі, як відрізняється його батьківщина різноманітністю полів, лісів, рік, моря і гір, строкатою зміною пір року від цієї країни, де так одноманітно височать скелі по берегах єдиної, всюди однакової річкової долини, оточеної піщаними хвилями розпечених пустель і заповненої розкішними садами. Тисячі років тому жителі Айгюптосу ховалися в долині Нілу від ворожого світу. Тепер їхні нащадки намагалися. відвернути обличчя від життя, ховаючись у своїх храмах і палацах.