Корабель кидало, весла глухо стукали, раз у раз чути було пронизливий голос воїна, який підганяв рабів лайкою та ударами нагая.

Начальник, що дрімав у глибині намету, вийшов на палубу. Він уважно вдивлявся в море і, явно стривожений, підійшов до керманича. Вони довго переговорювались. Начальник розбудив сплячих воїнів, і, пославши їх до стернових весел, сам став поруч з Пандіоном.

Вітер різко повернув і люто накинувся на корабель, хвилі громадилися все вище, заливаючи палубу. Щоглу довелося зняти — покладена на купу шкір, вона видавалася над носом судна, глухо стукаючи об високий хвилеріз.

Боротьба з хвилями й вітром ставала все відчайдушнішою. Начальник, бормочучи про себе чи то молитви, чи то прокльони, наказав повернути корабель на південь. Підхоплене вітром судно швидко понеслося у невідому чорну далечінь моря. За важкою роботою біля стерна ніч швидко минула. Світало. У сірих сутінках виразніше стало видно розбурхані грізні хвилі. Буря не стихала. Вітер, не вщухаючи, налітав, тиснув на корабель.

Тривожні крики залунали на палубі — всі, що були на ній, показували начальникові за правий борт судна.

Там, у похмурому світанку, море перетинала величезна пінява смуга. Хвилі сповільнювали свій шалений біг, підходячи до цієї блакитнуватосірої стрічки.

Весь екіпаж корабля обступив начальника, навіть керманич віддав стерно воїнові. Тривожні вигуки перейшли у жваву, палку розмову. Пандіон помітив, що вся увага спрямована на нього: в його бік показували пальцями, загрожували кулаками. Нічого не розуміючи, Пандіон стежив за начальником, що робив гнівні жести протесту. Старий керманич, схопивши хазяїна за руку, щось довго говорив, наблизивши губи до його вуха. Начальник заперечливо хитав головою, вигукуючи уривчасті слова, але, зрештою, очевидно, здався. Вмить люди накинулись на приголомшеного юнака, закручуючи йому назад руки.

— Вони кажуть: ти приніс нам нещастя, — сказав начальник Пандіонові, презирливо обводячи рукою тих, що стояли навколо. — Ти вісник лиха, через твою присутність на судні трапилося нещастя: корабель віднесло до берегів Та-Кемту,[32] по-вашому — Айгюптосу. Щоб змилостивити богів, тебе треба вбити й кинути за борт — цього вимагають всі мої люди, і я не можу захистити тебе.

Пандіон все ще не розуміючи, вп'явся поглядом у фінікійця.

— Ти не знаєш, що потрапити на берег Та-Кемту для нас усіх є смерть або рабство, — пробуркотів той похмуро. — В стародавні часи Та-Кемт воював з морськими народами. Відтоді всіх, хто пристане до берегів цієї країни за межами вказаних для чужоземців трьох гаваней, чекає полон або страта, а все їхнє майно йде в казну царя Та-Кемту. Ну, зрозумів тепер? — урвав він свою мову, відвертаючись від Пандіона і вдивляючись у піняву смугу, що наближалася до корабля.

Пандіон зрозумів: йому знову загрожує смерть. Готовий до останньої хвилини битися за життя, яке так любив, він обвів безпорадним і ненависним поглядом розлючений натовп на палубі.

Безвихідність становища примусила його наважитись.

— Начальнику! — вигукнув юнак. — Накажи своїм людям відпустити мене — я сам кинуся в море!

— Я так і думав, — сказав фінікієць, обернувшись до нього. — Нехай вчаться в тебе ці боягузи!

Скоряючись владному жестові начальника, воїни відпустили Пандіона. Ні на кого не дивлячись, юнак підійшов до борту корабля. Всі мовчки розступилися перед ним, як перед людиною, що йде на смерть.

Пандіон зосереджено глянув на піняву смугу, що приховувала плоский берег, інстинктивно зіставляючи свої сили з швидкістю розгніваних хвиль. В голові зринали уривки думок. «Країна за смугою піних[33] — пінява країна… Африка».

Це й є той страшний Айгюптос!.. А він поклявся Тессі своїм коханням, всіма богами навіть не думати про дорогу сюди… Боги, що чинить з ним доля… Але він, напевно, загине, і це буде найкраще…

Пандіон кинувся сторч головою в бурхливий вир і, напружуючи сильні руки, відплив од корабля. Хвилі підхопили юнака. Ніби втішаючись із загибелі людини, вони підкидали його вгору, жбурляли в глибокі провалля, навалювалися на нього, душили й топили, наповняючи рот і ніс водою, хльоскаючи по очах піною і бризками. Пандіон більше ні про що не думав — він одчайдушно боровся за життя, за кожен ковток повітря, несамовито працюючи руками і ногами. Еллін, що виріс на морі, був чудовим плавцем.

Час минав, а хвилі все несли й несли Пандіона до берега. На корабель він не оглядався, забувши про його існування перед неминучістю смерті. Наскоки валів ставали рідшими. Хвилі котились повільніше, довгими валами, підіймаючи і звалюючи гуркотливі намети спінених гребенів. Кожна хвиля переносила юнака на сто ліктів уперед. Іноді Пандіон зривався вниз, і тоді велетенська вага води каскадом обвалювалась на нього, занурюючи в темну глибочінь, а серце плавця мало не розривалося від напруження.

Кілька стадій проплив Пандіон, багато часу тривала боротьба з хвилями, і, нарешті, він знесилився і відчув, що йому важче чинити опір обіймам водяних велетнів. Разом з втратою сил згасала воля до життя, все важче було напружувати ослаблі м'язи, все менше було бажання продовжувати боротьбу. Ривками майже безвільних рук юнак піднявся на гребінь хвилі і, повернувши обличчя до далекої батьківщини, закричав:

— Тессо, Тессо!.. Ім'я коханої, двічі кинуте в обличчя долі, в обличчя жахливих і байдужих сил моря, було відразу ж приглушене ревом бурхливих хвиль. Вал накрив нерухоме тіло Пандіона, з гуркотом розсипався над ним, і юнак, поринаючи, раптом ударився об дно у вихорі збаламучених піщинок.

Двоє воїнів-дозорців у коротких зелених спідничках — знак приналежності до берегової варти Великого Зеленого моря,[34] спираючись на довгі тонкі списи, оглядали обрій.

— Начальник Сенеб даремно послав нас, — ліниво промовив один з них, старший.

— Але корабель фінікійців був біля самого берега, — заперечив другий. — Коли б не припинилась буря, дісталась би нам легка здобич — біля самої фортеці…

— Поглянь туди, — перебив його старший, показуючи вздовж берега. — Бодай би я залишився непохований, коли це не людина з корабля!

Обидва воїни довго вдивлялися в пляму на піску.

— Ходімо назад, — запропонував нарешті молодший. — Ми й так багато бродили по піску. Кому потрібен труп мерзенного чужинця замість багатої здобичі — товару і рабів, що зникли разом з кораблем…

— Ти сказав не подумавши, — знову обірвав його старший. — Іноді ці купці бувають багато одягнені і носять на собі коштовності. Золотий перстень не завадить тобі — навіщо нам давати звіт Сенебові про кожного утопленика.

Воїни покрокували по щільній, утрамбованій бурею смузі вогкого піску.

— Де ж твої коштовності? — глузливо спитав молодший старшого. — Він зовсім голий!

Старший похмуро пробурмотів прокльони.

Справді, чоловік, що лежав перед ними, був зовсім голий, руки його були безпорадно підігнуті під тулуб, коротке кучеряве волосся набите морським піском.

— Подивись, це не фінікієць! — вигукнув старший. — Яке могутнє й красиве тіло! Шкода, що він мертвий — був би хороший раб, і Сенеб нагородив би нас.

— З якого він народу? — запитав молодший.

— Я не знаю: може, це туруша,[35] або кефті,[36] або ще хтось з північних морських племен ханебу.[37] Вони рідко потрапляють у нашу благословенну країну і ціняться за витривалість, розум та силу… Три роки тому… Стривай, він живий, о хвала Аммонові!

Легка судорога пробігла по тілу людини, що лежала перед ними.

Воїни, кинувши списи, перевернули непритомного й заходилися розтирати йому живіт, згинати ноги.

Їх зусилля увінчалися успіхом. Незабаром утопленик — то був Пандіон — розплющив очі і тяжко закашлявся.