Він підбіг до воріт.
— Так, бабусю, ми Ціпурини!
— Я — від Бібігуль! — прохрипіла баба, і Яремко побачив, що вона падає з коня просто на нього. Він ледь устиг її підхопити. Кінь тривожно хропів. Це був хороший кінь, тільки, видно, втомлений після далекої дороги…
Вийшла з хати мати й зойкнула.
— Мамо, допоможіть! — попросив Яремко. — Я занесу цю бабусю в хату, а ви заведіть коня у двір.
— Хто вона? — запитала мати, перелякано дивлячись на незнайому жінку з заплющеними очима.
— Мамусю, я не знаю, але вона сказала, що — від Бібігуль!
— Ой, та вона ж уся кров’ю стекла!
— Мамочко, їй треба допомогти! У вас є всіляке зілля?!
— Та є, синку, є, зараз щось придумаємо!.. Ой, яка вона бліда!.. Кінь хроне — біду чує…
— Нічого, нічого, він, видно, її з великої біди виніс…
Фатьма отямилася через кілька хвилин. Відчуваючи, що вона ось—ось ізнову порине в непам’ять, стара туркеня заговорила швидко і про найголовніше:
— У Канів!.. У Канів!.. Кладовище біля замку… Свіжа могила неподалік од дальньої огорожі. Там ще найвищий осокір стоїть… У могилі — домовина, в домовині — Бібігуль… Вона спить уже кілька тижнів… Уніатське кладовище… Розкопайте її, це недовго, там дошки, я заклала, щоб їй було чим дихати, щоб не задихнулася… Кінь… відведіть коня… — і вона знову зомліла.
— Мамочко, — закричав Яремко на всю хату, — рятуйте й лікуйте цю жінку, а я помчав у Канів! Зараз же!
— І ми — з тобою! — вийшовши з сусідньої кімнати, сказали Ляскало й Цабекало.
— А вістку до самого Борецького хто передасть? — гостро запитав Яремко.
— Ми й передамо, — лаконічно відповів Ляскало.
— Після того, як допоможемо тобі в Каневі, — додав Цабекало.
У глибині хати важко хтось закашлявся.
— Тату, — закричав Яремко. — Одужуйте! Ми помчали по мою Бібігульку! Вона ще є на світі!..
Ох, і летіли ж вони того дня через яри та долини, через гори та пагорки! Сонце летіло услід за ними, хмари відставали від них, і тільки Дніпро з лівого боку виблискував то срібно, то золотисто, то сталево…
Під вечір вони вже мчали вуличками Канева, і білі та рябі кури перелякано злітали на тини майже з—під їхніх копит.
Промчали повз замок…
— Ех, десь тут живе мати нашого Закривидороги, — хекнув Ляскало. — Привіт би від пана полковника їй передати…
— Передамо іншим разом, — так само хекнув Цабекало. — Бог простить… Зараз у нас інша справа…
Ось, нарешті, і кладовище. Козаки спішилися, взяли коней за поводи й поволеньки пішли між могилами. Довго йшли вони, шукаючи найвищого осокора, а біля нього — свіжу могилу. І нарешті знайшли… Горб на могилі був вищий, ніж на інших, а коли Яремко почав уважно роздивлятися її, то виявив, що в одному місці з—під землі виглядає стара дошка. Спробував ворухнути її — і почув, як у глибині ями посипалася земля на щось тверде. Зрозумів: земля сиплеться на віко труни, в якій лежить його Бібігулечка!
Треба було дочекатися ночі. Вдень розкопувати могилу не можна. Правда, не можна цього робити і вночі. Але ж уночі ніхто не побачить…
Так вони стояли, похиливши голови й познімавши шапки, і незчулися, як підійшов до них цвинтарний сторож.
— А, це ви до тієї, що померла в темниці? — запитав він.
— До неї, — відповів Яремко. — А звідки ви знаєте, що вона померла в темниці?
— Я такого не казав… — злякався сторож.
— Сядьте коло нас, дідусю, — мовив Ляскало.
А Цабекало тут же вийняв з сумки сулію горілки, кілька корців, дві цибулини, шмат сала й хліба.
— Пом’янемо християнську душу, дідусю!..
— А — це треба, це треба, — сказав сторож. — Учора не поминали. Така ж гарна лежали в домовині, така ж молода. І — нікого біля неї: тільки два отці—єзуїти та стара ота туркеня, що в замку служить… Сьогодні, кажуть, цілий день її шукали — десь поділася стара…
— А як же записано цюю дівчину у ваших книгах? — запитав Яремко.
— Та ніяк… «Ганна» — та й усе. Ні роду, ні племені… А, видно, гарна була дівчина, та так і не нажилася на світі…
Випили чарку, випили другу й третю. Не так козаки пили, як сторожеві наливали… І ось, коли стемніло, він сказав:
— То її замучили в замку! Ніхто не знає, а я знаю! Скільки літ прожив!.. Там багато нашого люду мучиться, пан Єжи Сондецький — то великий кат, прости Господи! Один тільки чоловік із тих темниць вийшов так це козак Андрій Закривидорога — отой самий, що життя нашому гетьманові Михайлові в битві врятував!.. Тепер він знаєте де?
— А де? — поцікавилися Ляскало й Цабекало.
— Де?! Далеко! Не кожному треба знати! З найбільшим турецьким єнералом Бекіром—баші узвар їхній п’є! О! Шербет називається…
— Та ще в шахи грає! — додав Цабекало. — Раз—два — й мат!
— Е—е–е, чого не знаю, того не знаю!..
Випили ще, потім іще… Дід уже був зовсім готовий. Тепер можна було його відвести додому і взятися за діло, задля якого приїхали вони сюди.
Коли вони вже доводили діда до його хатини — а йшов він, вельми й вельми гойдаючись, бо кожного ж кроку перед ногою мов розверзалася прірва, — то побачили біля брами мовби дві постаті, які непомітно хотіли сховатися за кущі… Та, власне, й сховалися…
— А… — сказав сторож. — Та це ж святі отці—єзуїти, що вчора нашу Ганкусеньку поховали… Така гарна дівчинонька була… Така гарна! Мов жива… Тільки вже ніколи слова не мовить і очей не розплющить… Агей, отче Влязло? Отче Казимеже!
Ніхто не озвався. Мабуть, старий помилився. Привиділося п’яному…
Вони поклали діда хропіти, а самі негайно пішли назад, до осокора, де прив’язані були їхні коні, та до могили…
Озирнулися. Нема нікого. Тут же почали руками відгрібати землю з могили. Шкода, не взяли в діда лопати! А то б робота йшла швидше…
Нарешті, землю з дощок зсипано вбік. Тепер треба прибрати самі дошки!.. І це не забрало багато часу!..
І ось уже Яремко опускається в могилу. Ляскало й Цабекало допомагають йому спуститися. Руки в них міцні, мов зроблені з заліза. З такими руками нічого не страшно.
Яремко підіймає віко труни. Місяць заглядає зверху в яму і осяює бліде обличчя дівчини.
— Бібігулечко моя! — беззвучно кричить Яремко, нахиляється і обережненько виймає дівчину з домовини.
Відчуває: вона холодна, але вона не задубіла. Вона лежить, наче спить, але не дише. Вона мов жива, але серце в неї не б’ється…
— Бібігулько моя кохана, — шепоче він. — Що ж вони з тобою скоїли?
Він подає дівчину довгорукому Цабекалові, той, весь осяяний місяцем, підводиться на повен зріст. Яремко вилазить із ями — і тут Ляскало, підводячи коня, шепоче:
— Сідай! Сюди йдуть якісь люди — мабуть, гайдуки самого Сондецького. Ось тут — повалений паркан! Сідай на коня — і тією ж дорогою мчи — на Зарубинці. На горі почекай нас з годинку. Якщо захочеш… А ми тут їх притримаємо!
Яремко скочив на коня.
— Давай дівчину мою сюди, — простяг руку до Цабекала.
Легенька така, тендітненька… Не то мертва, не то спить… Боже, зроби все, щоб вона жила!..
Кінь обережно пройшов за повалену частину огорожі і тихенько пішов бур’янами…
— Стуй! Стій! — залунало іззаду.
— Стоїмо! — озвалися в два голоси Ляскало й Цабекало…
І задзвеніли шаблі… А їм у відповідь задзвеніли копита Яремкового коня… Місяць застрибав над головою, затріпотіли зорі в небесах.
А на цвинтарі бабахнув постріл. Потім — другий…
Він зупинив коня на горі. Хоч Бібігуль і була легенькою, та тримати довго її на витягнутих руках — справа не така вже й проста. Втомилися Яремкові руки…
Обережно зліз з коня, відніс дівчину на травичку. Потім зняв свою кирею, простелив на траві, переклав на неї Бібігуль.
Місяць світив з неба і так осяював її обличчя, що, здавалося, і зорі бачили його та милувалися ним.
Кінь стояв неподалік. Яремко розгнуздав його, пустив біля себе попастися, а сам сів біля Бібігуль.
Він дивився на її обличчя. Воно було спокійне, проте бачився Яремкові слід страждань, яких зазнала дівчина в Каневі. Що було з нею? Хто й як знущався з неї? Чому вона опинилася в темниці? Напевне, за те, що не підкорилася коронному стражникові, напевне, втекти хотіла…
