— Може, принести вам теорбан?[4] Ви б заграли, Ганю—киз, та й забули про свої печалі…
— Не хочу грати я на вашому теорбані… І печалей забувати не хочу… Я хочу вишивати… Принесіть мені, будьте ласкаві, голки, нитки і полотно… Я хочу багато вишивати — так що багато ниток принесіть!..
— Я повинна запитати у пана коронного стражника.
— Скажіть йому, що клянуся всім найдорожчим, що ковтати голок для того, аби вмерти наглою смертю, я не буду. Я хочу жити і молитиму Бога, щоб дав мені довге—довге й щасливе життя з моїм милим. Я вишиватиму і розмовлятиму з ним…
— Навіщо він вам, Ганю—киз, якщо у вас повинен бути інший милий і суджений — пан Єжи Сондецький?!
— Гаразд, якщо ви мені не даєте голок і ниток, то я сама про це зараз розмовлятиму з паном коронним стражником. Гукніть його до мене і скажіть, що я хочу з ним розмовляти!
— Не дражніть пана Сондецького, — тихо сказала Фатьма—ханим. — У пана коронного стражника зараз дуже багато справ, а ви — зі своїм вишиванням!
— А він що — забув, що я — з Гаґїтарівської вулиці? — відповіла Бібігуль. І додала: — Та й які можуть бути важливі справи у пана Сондецького, якщо він сидить удома, тим часом як козаки воюють з ворогами на півдні й на півночі?!
— Не дражніть пана Сондецького…
— Я хочу його бачити! — і Бібігуль тупнула ногою по паркету.
— Слухаю вас, моя пані… Ганю—киз! — прошепотіла Фатьма і зникла…
Пан коронний стражник прийшов до кімнати Бібігуль через цілих півгодини.
— Чого хоче найчарівніша з найчарівніших? — запитав він, намагаючись підкрутити свої котячі вуса.
— По—перше, чому вас так довго не було? — знову тупнула Бібігуль.
— Ну, поки мене знайшли, а потім — я маю справи… Пшепрашам панєнку!
— Не прощаю!.. Я сиджу тут у вашій темниці, мов невольниця. Я прошу дати мені голку й ниток та полотна, щоб хоч якось скрасити тяжкі дні моєї неволі, — а мені й цього не дають!
— Хто не дає?
— Не дає Фатьма—ханим. Вона, певне, боїться, що я голкою проколупаю дірку в вашій тюрмі, а з ниток та полотна зроблю драбину і втечу на волю!.. Алчак—ханим!
— Що—що? — перепитав пан Сондецький. — Ви щось сказали по—турецьки?
— А це хіба турецьке слово?
— Ви сказали: алчак—ханим.
— Я сказала: оця ханим! А що вам привиділося, я не знаю! Ви мені пропонуєте, щоб я виходила за вас заміж, а не призналися, що недочуваєте!
Бібігуль уколола пана Сондецького в найболючіше місце: він і справді недочував. Трохи, але недочував.
І коли хтось це помічав, пан Єжи Сондецький страждав. А зараз він застраждав невимовно. Коли люди з характером пана коронного стражника страждають, то вони тут же шукають, кого покарати — і тяжко.
— А—а–а! Це вам Фатьма таку дурницю сказала?! Так я їй покажу, як брехати на свого хазяїна!.. Фатьмо! гукнув він — і туркеня тут же вскочила в кімнату. — Ти?! Це — ти?! — Він кинувся до неї і схопив за плечі. Рвонув її на себе — затріщало плаття, — і кинув убік. Стара Фатьма неодмінно впала б і вдарилася б об паркет, та її просто на льоту вхопила Бібігуль, що стрибнула напереріз… Обидві ледь не впали, але втрималися на ногах.
— Фатьма—ханим нічого подібного мені не казала! Та й я сказала зовсім не тому, що ви недочували, а тому, що не розібрали… Пробачте, будьте ласкаві, пане Єжи!
Почувши вперше за багато днів не «пане стражнику» і не «пане Сондецький», а «пане Єжи», господар канівського замку розчулився. Вуса його трохи ніби ніжніше застирчали на обличчі, а чорнота в очах мовби поматовішала.
— Гаразд, приймаю ваші пробачення! Але й ви мені пробачте, що я трохи припізнився на ваш заклик.
— Я прийму ваші пробачення, пане Єжи, якщо ви дозволите мені зайнятися вишиванням.
— Гаразд, я сьогодні ж дам розпорядження, щоб вам було дано все необхідне для цього… Але майте на увазі: я не для того визволяв вас від татар, щоб перетворювати на свою вишивальницю…
— Робота над вишивкою дає можливість і подумати, пане Єжи, — загадково—обнадійливо мовила Бібігуль…
Вона подумала ще й про те, що останнім часом з її душею коїться щось недобре: зривається, весь час хочеться говорити по—турецьки… Невже це присутність Фатьми так діє на неї? Якщо це так, то Фатьма—ханим може прочитати її потаємні думки. А от цього Бібігуль дуже й дуже не хотіла б…
Спочатку вона взялася вишивати рушники. Цілими днями сиділа, вишивала узори, які пам’ятала, придумувала свої. Фатьма заходила, коли Бібігуль її викликала, а то все сиділа в сусідній кімнатці і прислухалася до кожного руху полонянки.
Один з узорів їй так дивно вифантазувався, що Фатьма—ханим надто підозріливо подивилася на Бібігуль і запитала:
— Де ти бачила такий узор?
— Одна дівчина показувала… — І додала: — її мати в турецькій неволі була….
— А… Гарний узор… Тільки це не зовсім турецький… Щось є схоже на візерунки сінопських греків…
Ага! Хитра вона, ця чортова Фатьма! Шайтан, а не Фатьма. І все дивиться—дивиться своїми зеленкуватими очима на Бібігуль, усе намагається вичитати в її серці потаємні думи. Колись ці очі, певне, були темно—карими, а потім вицвіли, тільки злий зеленець і лишився у них…
Нічого, хай дивиться на ці візерунки та думає—гадає щось про сінопських греків, а тим часом Бібігуль крадькома вишиває інше. На тонкому—тонкому єдвабі мережить голкою листа:
«Передайте Ціпуринам у Переяславі, що живуть на Гаптарівській вулиці. Бібігуль у пана Єжи в канівському замку. Порятуйте її заради Христа».
Вишила красиво, з узорами, одразу й не здогадаєшся, що — лист.
Якщо хтось із людей знайде цю хустку з єдвабу і прочитає, що там написано, то він, звісно ж, покаже її іншому. І піде вістка по людях, і хтось сяде на коня та й помчить до Переяслава, щоб передати Ціпуринам вістку від Бібігуль. Ніхто не знає, що Ганя Ціпуринівна — Бібігуль. А старі Ціпурини здогадаються одразу, що все це—не вигадки, що все це — правда…
Тепер треба якось передати цю хустку на волю…
Фатьма не передасть — це ясно й так. За цей час нічого в їхніх стосунках не сталось такого, що могло б їх зблизити. Фатьма іноді розказує Бібігуль турецькі казки, одного разу навіть пісню заспівала, але Бібігуль попросила припинити. «Я не знаю слів», — сказала вона… А насправді їй подих перехопило і від музики, і від рідної мови. І потім цілу ніч вона плакала, уткнувшись у подушку. Плакала за рідним краєм — і плакала за Яремком. Якби він був тут — він замінив би їй усе. Бо ж у Туреччині вона познайомилася з ним, бо ж на турецькій землі вчила його розмовляти…
Треба стерегтися, щоб Фатьма не побачила вишитої нею єдвабної хустки. Треба заховати її на грудях, щоб Фатьма, навіть перевіряючи її вишивки, не знайшла цієї. Бог її знає, може, вона вміє читати по—нашому…
Тепер треба зробити рамку для повітряного змія. Для цього треба шість планочок. Найкраще б — з очерету. Але де вона той очерет дістане?..
Якось, у черговий раз піславши Фатьму за паном Сондецьким (а Бібігуль уже знала, що він зараз саме на псарні і, отже, прийде аж через півгодини, не раніше), дівчина взялася обзирати картину грецьких богів, що висіла в кімнаті. Полотно із зворотного боку було прикріплене тонкими планочками. Бібігуль їх тут же повідривала і заховала за килимом. Подивилася на картину чи тримається полотно. Поки що тримається, а що буде потім, це Бібігуль уже не стосується…
Що ще треба для змія? Шмат мотузки чи ганчірку для хвоста. Це вона знайде — відріже шмат полотна. Потрібні міцні нитки для «вуздечки» змія. Ну, вона з цупкого полотна натягає ниток і скрутить — буде добра вуздечка… А ще треба довгу, міцну, тонку сурову нитку, щоб вона не обірвалася, коли вітер підхопить її змія і понесе на своїх крилах… Доведеться цю нитку сукати з ниток полотна, зв’язувати, скручувати і намотувати на клубок. І треба це все так робити, щоб Фатьма—ханим не побачила…
І Бібігуль потроху збирала весь необхідний матеріал для свого змія. Ось уже й нитки для вуздечки зроблено, ось уже й хустку—лист можна пришити до двох планок (планки поздовжні, й поперечні, і ті, що йдуть навхрест, доведеться пришивати в останній момент, коли треба буде змія запускати, бо ж у зібраному вигляді він не пролізе за грати), ось уже й добрий клубок нитки міцної намотано. Тепер залишилося ще зробити щось таке, щоб вітер не проходив крізь єдвабну хустку, а щоб затримувався в ній, — отже, треба зробити тканину непроникною для повітря…
