— Пане, не вбивайте мого тата!
Забувши про все, пан Гостинський озирнувся і побачив дивовижне дівча зі срібним волоссям, що летіло, перестрибуючи через капустяні качани, просто до них. Очі в цього дівчати були блакитні, стан тоненький, ніжки й ручки — мов тичинки дивної квітки!
Господи! Пан Гостинський забув і про зайця, і про чуже поле, і про пана Ожеховського — він бачив тільки оце дівча, що мчало просто на нього!
Та тут пана Владка привів до тями новий тьос пана Ожеховського — на цей раз у груди. Пан Владек встояв і цього разу. Хотів відповісти, та тут дівчина вхопила його за руки…
— Не вбивайте мого тата! — повторила срібноволоса дівчина. І панові Гостинському перехотілося битися. Хоч і мав право відповісти бодай на один тьос — інакше вічна ганьба його імені й його роду!
— Не вбивайте мого тата — він у нас багато п’є горілки!..
Пся крев, якийсь п’яниця, хоч і шляхетського роду, має право підіймати руку на уродзоного шляхтича пана Гос—тинського?! Але срібноволоска з блакитними незахище—ними очима тримала пана Владка за руки і дивилася на нього поглядом матки Боскої! І як міг пан Владек виривати свої руки з цих рук?!
— Хай пан пробачить моєму татові його невитриманість! — мовила вона.
І пан Гостинський не міг не відповісти ствердно на прохання панни Анелі.
А вона тут же підійшла до свого батька і збуджено почала переконувати його по—французьки, що ображати гостей не годиться, що пан Гостинський — то є гість господи Ожеховських (і звідки вона знала, що він — Гостинський?! Адже вони зовсім недавно купили це село й зовсім недавно сюди приїхали?!). Через дві—три хвилини пан Ришард Ожеховський, п’яно просльозившись, почав вимовляти слово «пшепрашам» і запрошувати дорогого гостя в господу!..
Махнув рукою на все пан Гостинський і, не спускаючи очей з панни Анельки, пішов за господарями…
О, панна Анелька — то була дивовижна дівчина! В ту пору їй ледве виповнилося шістнадцять. Вона срібно сміялася і срібно співала, вона перебирала своїми срібними пальчиками на привезених із далекого Відня клавікордах, і тоді в серці пана Владка виростали лілеї; вона розмовляла з ним по—італійському й по—французькому, а пан Гостинський, трохи соромлячись свочї неотесаності, міг відповідати їй тільки польською, та латиною, та якось німецькою мовою, що навчився її у війську… Але то не було завадою! З кожним днем вони ставали ближчими й ріднішими, з кожним днем їхнє щастя ставало виразнішим та виразнішим. Усе йшлося до одруження, хоч Влад—ковим батькам не вельми подобався пан Ожеховський — за його пристрасть до горілки та сварливий характер… Йшлося до одруження, та тут, як кажуть, у похід затрубили — і пішов пан Гостинський під Цецору. А там турецькі війська розгромили поляків з козаками — і опинився пан Гостинський у полоні… Написав він жалісного листа додому, до своїх батьків: виручайте свого сина, тяжкий викуп турки призначили, — та так відповіді й не одержав. Уже пізніше, на галерах, довідався, що по його краях пройшла Хотинська війна, що велетенське військо султана Османа Другого знайшло там свою погибель, а сам Осман — у Стамбулі закінчив свій короткий, але ганебний життєвий шлях… Не знав пан Владек, що невдовзі після його рекрутчини пан Ожеховський тяжко посварився з паном Гостинським; не знав, що через місяць пан Станіслав Сулятицький неправедністю відібрав майон—тек Гостинських, що підкупив він суддів — і ті все зробили, аби догодити грабіжникові; не знав пан Владек, що турецькі вояки розруйнували за час Хотинської війни подільський край, почалася страшна моровиця, що забрала на той світ старих Гостинських; не знав він про Анельку, котра щодня благала—молила свого тата зібрати грошей на викуп коханого Владка, але батько продовжував пити й не хотів і слова чути про того, хто колись «мою капусту й жито конем топтав», — бач, коли згадав про це?!
О, доплисти б до коханого берега! О, скочити б на бистрого румака — та й помчати в рідні краї, та й обняти срібноволосу панну Анельку, та сказати 6 їй: я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят! О, так він і скаже: добридень, Анельку, я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят!..
Пан Гостинський натхненно веслував. Кожен помах весла наближав його до України…
Правда, між Україною й паном Гостинським було ще більше трьохсот турецьких галер. І їх ще треба було перемогти, захопити і пустити на дно Чорного моря.
І тут Яремко гукнув:
— Попереду бачу галеру!
Вона була далеко, на обрії, але через кілька хвилин стало видно, що це велике судно стоїть на місці, не рухається…
Чайка пішла швидше. Десь за півгодини козаки вже залазили на борт галери.
Там було кілька козаків та десятків зо два турецьких майстрів—будівничих, які мовчки сиділи на палубі. А внизу були молоді жінки з гаремів головного мімара та його помічників.
Недайборщ вийшов на палубу, діловито обдивився галеру й запитав:
— А веслярі де?
— Пересіли на чайки та захоплені галери. Воюють… — лаконічно відповів один з козаків.
— А чому ви тут?
— Кошовий наказав, щоб вас дочекалися. То ми й чекаємо…
— Так, так… — Недайборщ дихнув самосадом на козака.
Але той не впав, устояв, навіть носом солодко повів: певне, був такий же завзятий куряка, що й Недайборщ.
— Витягуй люльку, — суворо наказав Недайборщ. Козак вийняв. Карпо дістав з калитки тютюнцю, упхнув козакові в люльку:
— Агу, спробуй мого! — кинув жарину зі своєї люльки в козакову. — Г—га? Ну, як?
Козак зробив одну затяжку, другу. Недайборщ не спускав з нього очей, чекав, коли той гикне. Козак не гикав.
— Слухай, а ти можеш сказати: «І—і–і—і! Де ж мої свині?!»
— Можу, — відповів козак. І мовив, на «І—і–і—і!» — втягуючи в себе повітря з димом: — І—і–і—і! Де ж мої свині?!
— Так це ти той самий Дерикіт, що про тебе мені хлопці розказували?
— Той самий!
— Що позаторік у самого Кантеміра—мурзи цілий гарем украв?
— Та я ж!
— Так тебе ж, казали, в Кафі на палю посадили!
— Та то іншого Дерикота. Того Дерикота звали Данилом, а мене Адамом.
— Так я ж тебе у похід не брав!
— Не брав, — кивнув довгим червоним носом Дерикіт.
— То звідкіля ж ти тут узявся?
— Із Стамбула… Ми ж ото з Данилом як украли отой гарем, то згодом попалися—таки до лап Кантемірових аскерів… Данила — на палю, а мене — на галеру, то й то тому, що одна з мурзиних наложниць за мене поклопоталася: чимось я їй догодив, — то й виблагала мені життя… А оце ми пливли, коли бачимо — чайки довкола! А турки стріляють, як шалені, не підпускають наших. Я тут же — р—р–аз! — рву кайдани — а вони в мене і хлопців були перепиляні ще з самого початку походу, — і на турків. Побили всю команду, викинули за борт разом з гарматами, зустрічаємо запорожців. Підпливає чайка, а ми її зустрічаємо по—запорозьки! Тут кошовий і питає: «А хто у вас там за головного?» Ну, мої хлопці відповідають: «Дерикіт!» — «А я, — каже, — кошовий Коханець!» — «То й що?» — «А те, — каже, — що є наказ самого Недайборща: полонених не брати, всіх турків на дно!..» — «Яких ще, — кажу, — на дно? Команду ми викинули, а мімарів та устадів викидати гріх — зодчі, — кажу, — майстри, — кажу, — вони в Києві знадобляться!» — «А баби?» — питає він. А тут ще й гарем везли. «А причім баби?» — «А при тім, що є наказ!..» — «Ні, — кажу, — не буду їх кидати в море, колись одна така з гарему мені життя врятувала!..» Коханець каже: «Тоді я сам виконаю наказ Недайборща!» І лізе на галеру. Тут мої хлопці стали як стіна. А на чайці, бачу, народу небагато, душ із двадцять! Я й кажу Коханцеві: «Бери всіх моїх хлопців, а я з кількома почекаю на Недайборща. Як він скаже, то так, може, й буде!..» Відчепився Коханець, забрав частину моїх хлопців, а тут іще одна чайка підійшла, теж багатьох забрала — і тепер ми стоїмо посеред моря, чекаємо, що нам скаже Недайборщ…
Недайборщ знову затягся, та так, що потім хмара диму всю голову йому оповила, а запах почули навіть у нижніх каютах, бо жінки почали внизу чхати й охати.
