Що нам залишалося? Розробляти версію, що десь по світу бродить людина, схожа на прапорщика, тільки вже в цивільному, з його документами. Або він сам, теж у цивільному, і з власними документами. І ми почали з того, що мали зробити військові через три доби після таємничого зникнення: розіслали по всьому Союзу «об'єктивки» з детальним описом прапорщика і його фотографії з особової справи та сімейного альбому.
І злочинці, і міліція мають свої стереотипи мислення. Міліція вважає, що санаторно-курортні зони — то улюблене місце для схованки всіх підозрілих типів. А злочинці, які це добре знають, все одно вважають за краще зашитися поміж сотень і тисяч людей, які щільною масою лежать влітку вздовж Чорноморського та Балтійського берегів. Чому вони так роблять? Бо не дурні. І знають, що крім санаторію і турбази, де твою «ксіву» обов'язково зареєструють, є ще тьотя Сара, Маня, Катя, одноногий Петрович, Сидорович без пальців на лівій руці чи такий собі Місак Корян, які за червінця Алі-Бабу і сорок розбійників у приміщенні райвідділу міліції так поселять, що сама міліція і не здогадається.
Але я знав, що ця версія, як кажуть гравці в доміно, класичне «дубль-пусто». Бо в цей період по всьому Радянському Союзу не скоїлося такого злочину, для прикриття якого конче необхідно було вбити дебелого прапорщика зі спортивної роти виключно задля його документів. І не просто вбити, а так, щоб жодного сліду не залишилося на одязі. Кажеш, задушити? Руками чи зашморгом? Так от, щоб ти більше не ставив мені дурних запитань: у момент асфіксії спрацьовують рефлекторно певні фізіологічні функції організму, залишаючи на одязі недвозначні сліди. На брюках прапорщика нічого такого й близько не було. А потім, судячи з опису свідків, прапорщик, штангіст у минулому, мав таку тілесну конституцію, що вбити його можна було хіба що буфером паровоза. Тоді б залишилися сліди. Або застрелити, але про це ми уже говорили.
Ніхто не брав ощадкас, не грабував поштових вагонів, не вбивав банківських інкасаторів і не тікав із зони особливого режиму. Словом, не робив нічого такого, що однією розстрільною статтею більше, однією менше — вже б не мало значення. Але прапорщик зник, розчинився посеред дво-мільйонного міста, при сонячному світлі і на очах тисяч людей. Містика!
Я ще трохи покрутився із кутка в куток у своєму кабінетику і дійшов невтішного висновку. Усі мої резерви для мозкового штурму були давно вичерпані, тож залишалося робити те, чого я не любив. Брати ноги в руки і йти у спекотне місто, де скоро вже нікому буде професійно зварити для мене каву. Бо в «Мічігані» навпроти ЦУМу замість кави стали подавати соки. У «Дієті», що на Хрещатику, на другому поверсі, спочатку забрали стільці, аби народ не розсиджувався, а потім заборонили варити подвійну. Затишну кав'яреньку на першому поверсі готелю «Дніпро» передали Інтуристу, і простому люду стало туди зась. До того ж, навіть наші міліцейські посвідчення не діяли на мордатих швейцарів, бо усі вони раніше працювали у «найвищому будинку» на Короленка. Нині діючі телепні з цієї ж контори «засвітили» мою улюблену кав'яреньку на Постишева і зараз зазіхали на святе — розпивочну «Три сходинки», що на Свердлова, колишня Прорізна.
Залишалася «цариця Тамара», вона ж Тамара Володимирівна. В недалекому минулому — буфетниця з ресторану «Динамо». Там вона з усіма перегризлась і зараз доробляла до пенсії у кав'ярні у підземному переході на площі Калініна. «Я за своє життя накрала стільки, що зараз можу дозволити собі розкіш попрацювати чесно», — говорила вона у хвилини відвертості.
— А скільки ж це, Тамаро Володимирівно, — запитував я її, — треба вкрасти, аби потім жити чесно? Суму прописом назвіть, будь ласка.
— То залежить, Олексо, то залежить… — ухилялася від відповіді кавова цариця.
У підземному переході двоє немолодих сержантів міліції, з тих, що прийшли на службу разом зі Старим, ліниво ганяли тіток з квітами. Ті підхоплювали свої кошики з квітучою флорою і перебігали на протилежний бік Хрещатика. Старі лягаві повагом робили по переходу коло пошани і знову виринали посеред квітів, як два поголених будяки. Жіночки знову брали в руки свій товар і тупотіли сходами вниз, а звідти — на місце попередньої дислокації. Піти з площі не можна було аніяк — у «ЖеПеКа» гастролював Малий театр з Москви з Юрієм Соломіним. Тим, що в ролі капітана Кольцова, ад'ютанта його превосходительства, позбавив сну прекрасну частину населення. Жінки, дами, дівчата і шмаркулі з оберемками квітів в обох руках усі ці дні тримали Палац в облозі. Перекупки підняли ціни на пахучу зелень до рівня 8-го Березня, але ніхто не ремствував. Старий казав, що отаке ж сексуальне збудження мас він бачив один раз у житті, коли двадцять років тому до Києва приїздив їв Монтан.
Тамара Володимирівна, на моє щастя, була на місці, кавоварка працювала, як належить, і черга була поміркована — не випирала за двері. Але «цариця», забачивши мене, радісно махнула рукою і швидко спроворила мені подвійну, присмачену її звичним жартом:
— Стій там, іди сюди! І не треба «спасибі»! На Соломіна вже ходив?
— Тамаро Володимирівно, — зітхнув я гірко, — дався вам той Соломій. Якщо коли-небудь я стану капітаном, то спеціально зодягну форму і прийду до вас. І тоді ви зрозумієте, що й на мене теж можна часом дивитися закоханими очима.
— Доки тобі четверту зірочку дадуть, Олексику, по мені вже давно заупокійну відспівають… Тобі цукру — один чи два?
Якийсь ветеран здійняв бучу: — кого це там обслуговують поза чергою?!
— Йому належить, — огризнулася Тамара Володимирівна, але кавалер однієї-єдиної фронтової медалі не вгавав:
— А хто він такий, що йому належить?
— Водій гівновоза, — пояснив я на усю кав'ярню, — поспішаю, бо спекотно, знаєте, а вантаж делікатний. Уже почав псуватися.
Кілька жінок порснуло з черги, тільки спідниці війнули. Що то багата уява! Мені стало легше, але до розв'язання загадки здимілого прапорщика не наблизило. Тамара Володимирівна поділилася своїми новинами:
— В гастрономі навпроти Золотих воріт збираються варити каву. Кличуть мене. Мабуть, піду, бо тут протяги замучили. Заглядайте!
— На жаль, не зможу. Там поряд відома всім контора. Не встигнеш каву допить, як начальству настукають, що ми в робочий час байдики б'ємо.
Від автора: Площу Калініна 1977-го року перейменували на Жовтневу, а 1991-го — на майдан Незалежності. «Цариця Тамара» змінила кілька точок, а теля чергової відпустки не повернулася на своє робоче місце. Кажуть, купила приватний будинок у Тарасівці і дожила там віку. Сподіваюсь, чесно.
«ЖеПеКа» — Жовтневий палац культури на одноіменній вулиці — перейменували у Міжнародний центр культури і мистецтв, а вулиці повернули стару назву — Інститутська.
З «Дієти» — дієтичного гастроному на Хрещатику, де каву варили на другому поверсі (дивись наступні історії Олекси), ще 1980-го року зробили ресторан.
«Мічіган» — літня кав'ярня на Хрещатику навпроти ЦУМу — вцілів. Сивочолі академіки, письменники і політики зі сльозою розчулення згадують у мемуарах свою молодість, коли комсомольські оперативні загони не давали їм у цьому «Мічігані» (назва кароока, виникла ще на початку 60-х!) нормально посидіти.
«Три сходинки» — розпивочну на Прорізній — закривали у роки горба-човської боротьби з алкоголізмом. Зараз там знову і наливають, і на винос прооатотпь. Хазяїн оновленої точки, колишній полковник міліції, ровесник Олекси Сироти, відновив її вже за Незалежності, але взятий у шори законами, «сприятливими для вітчизняного підприємця», змушений був продати заклад комусь, у кого виявилося міцніше зооров'я і гостріші зуби.
Олекса Сирота:
Що було далі? Кави попив, перекурив (кидай-не кидай!) на лавочці — і поїхав на метро, а потім на трамвайчику до спортроти, по особистісну характеристику прапорщика.
Командир роти — молодий майор, з. м. с, себто, заслужений майстер спорту, — був спочатку лаконічним:
