— І як, простив він її? — запитала медсестра.
— Натурально! Зараз він живе у комуналці на висілках, а вона — в окремій квартирі у центрі. Разом з отим принциповим коханим, у якого, виявляється, була лише койка в гуртожитку, тимчасова прописка і колекція алкогольних етикеток. Ну, приятель мій спробував покінчити з собою, але його відкачали. Роботу кинув, збирає пляшки по скверах, п'є… Але то вже дрібниці.
— Сумно, звичайно, але яке відношення мають мої проблеми до вашого приятеля?
— Аніякого! До речі, я вже казав вам, що ви вдова? Якщо ні, то прийміть мої співчуття. Щирі, так би мовити…
Вона не зойкнула і не зомліла. Щоправда, руки дрижали, але в кого б вони не задрижали після такої інформації? Я підняв голову і почав уважно розглядати великий гак, угвинчений у стелю. Жінка помітила це, почервоніла і смиконулась.
— Тільки не переконуйте мене, що там має висіти люстра, яку ви плануєте привезти з НДР. Такий гачечок витримає навіть люстру з Великого театру у Москві. Оте кріплення — не для цього діла. А зовсім для іншого. Можете не обсмикувати рукави халату, я вже побачив подряпини у вас на зап'ястях. Хто буде говорити — я чи ви? Здається, я… Тоді слухайте і не перепитуйте.
Нашатир таки подіяв добре. Це вже вранці знову розболиться печінка, а зараз усе було гаразд і голова працювала, як належить:
— Можливо, ви й досі вважаєте, що всі чоловіки такі, як ваш, ну, може ваш трохи гірший. Ви наївна сільська шмаркуля, котра думає, що міською людину робить прописка, а дівчину справжньою жінкою — штамп ЗАГСу у паспорті. До вашого відома — ви побралися не з мужчиною. Вашим законним чоловіком була мерзенна, хвора ницість, розбещений хлопчик, який ловить кайф, підглядаючи через дірку до жіночого туалету. Є десятки способів, нормальних способів, аби двоє дорослих людей дарували один одному справжню насолоду. А ваш покійний макаронник…
— Як ви смієте!..
— Смію! Він не просто завдавав вам фізичних і моральних тортур. Наступного ранку на службі приходив до курилки і розповідав з усіма подробицями таким самим збоченцям, як підвішував вас на оцей гак і ґвалтував навстоячки. Ось звідки подряпини — від мотузок. А коли він був в особливо доброму настрої, то чіпляв вас, як сам казав, за чотири точки, мов теля в різницькій, доки ви не втрачали свідомість. Ну а «по повній програмі» — це з побиттям, проте без слідів. Він це умів. То добре, що ви червонієте. Може, нарешті, зрозумієте, чим відрізняється нормальний інтим від садизму!
— Боже, це ж тепер усі знатимуть!
— Протоколи допиту свідків, перед якими вихвалявся ваш чоловік, лежать у моєму сейфі з підписками про нерозголошення. Але є конкретика, яка цікавить слідство.
— Яка?
— Зараз поясню. Пам'ятаєте, коли я прийшов до вас перший раз? Ми сиділи і розмовляли на кухні. Але ще з порогу я відчув запах мастики. Не пам'ятаєте? Нічого не відчували? Правильно, ви вже притерпілись. А я дуже вразливий на запахи, бо знову кинув палити. У мене аж сльози виступили. От я й подумав — у жінки чоловік десь пропав, напевне, назавжди, а вона взялася натирати підлогу на кухні. Саме на кухні. Бо в кімнаті — полаковано, а в коридорі килимки. Вирішили відволіктись?
— Звичайно, — погодилась медсестра. — Ми взагалі цю квартиру без паркету одержали, самий лінолеум. Спочатку зробили підлогу в кімнаті, потім — в коридорі, а оце, перед тими вихідними, дійшли руки і до кухні. Тут вирішили не лакувати, а натерти мастикою. Все ж таки кухня… Хтозна! Окріп проллється чи соус якийсь.
— Справді, кухня — то така справа. Щось та проллється. Як не соус, то кров. Он ви скільки мастики навецькали, так, наче фарбували, а не під натирання. Це щоб сліди крові приховати. Я вам вірю — якби паркет на кухні був натертий до вбивства, кров можна було б змити навіть холодною водою, а потім лише пройтись суконкою чи щіткою. Але кров, на ваше горе, всоталась у світле дерево так, що просто відмити вже було неможливо. Тоді ви залили підлогу густою мастикою темно-червоного кольору. Такою псують підлогу в установах, а для власної хати купують німецьку, в пластикових тубах. У вітчизняної є лише одна перевага — вона справді фарбує дерево. Але зараз я викличу бригаду експертів, вони переберуть увесь паркет по дощечці, а залишки крові таки знайдуть. Вона мусила затекти в щілини і зі споду.
— Ви справді це зараз зробите?
— Ні, зачекаю. Це звучить по-дурному, проте щиросердне визнання таки полегшує покарання. І не тільки. Душу теж… Ви ж не професійна злочинниця, ви, як любить казати мій старий начальник, не по цьому ділу. Тож давайте оформляти щиросердне визнання та явку з повинною.
— Згодна. Що я маю написати?
— Отже, пишіть: вашого чоловіка вбито на цій кухні. Коли точно, в який спосіб, хто був вашим спільником чи спільниками? Сподіваюсь, ви, як вихована жінка, не найняли для цього якихось розбишак. А потім поговоримо — де ви діли тіло.
— А не було ніяких спільників, — жінка акуратно, мов школярка перед екзаменатором, розгладила на колінах фартуха. — Я все зробила сама.
Я не витримав:
— Сама? Чим? Де у вас асфальтовий коток? На балконі чи в туалеті?
Жінка не зреагувала на мої емоції і продовжила розповідь спокійно і розмірено, так, наче диктувала щось до історії хвороби:
— У суботу він приніс додому кавуна. Сам, без мого прохання. Я зраділа, бо чоловік рідко щось сам приносив. Дзвонив на роботу і казав, що я маю купити. А тут кавун… Ми сиділи на кухні і їли. Було жарко, він роздягся до трусів та майки. Потім помітив, що я в доброму настрої. Каже: «Готуй збрую!», так він усі ці мотузки і ремені називав. «Готуй, — каже, — збрую, сьогодні повна програма буде. У мене настрій сексуальний! Ось кавуна доїмо — і вперед». Я стою, дивлюсь, він скибку жере, м'якуш і зернята по підборіддю повзуть, а пика вже несамовита. Досі не знаю, як це вийшло… Тільки темрява з очей зійшла, бачу — він сидить, не рухається, а з грудей колодка ножа стирчить. Щойно ніж у мене в руках був, і раптом — у нього в серці. Я колодочку потягла, кров чвиркнула — на стіл і на підлогу, на мене. Ну, я з переляку ножа назад у рану…
Отут із медсестрою трапилась істерика, яку я давно очікував. Тому пішов на кухню, приніс склянку води, заліпив жінці пару ляпасів і примусив випити до дна. Одне слово — заспокоїв.
— Ну що тут скажеш? Класичне вбивство у стані афекту, викликаному тривалим фізичним та моральним знущанням з боку вашого кнуряки. Хоча… не будемо ображати домашню худобу. З іншого боку, називати його потерпілим — язик не повертається. А знаєте що? Давайте оформимо це як перевищення межі необхідної самооборони. Так і напишіть — спробував побити, тут-таки, за столом, а ви тримали ножа в руках. Нате вам папір, мою ручку, а я поки що видзвоню експертів. Це теж буде гарно сприйнято судом. Мовляв, не могла більше тримати гріх на душі, хочу все одразу оформити згідно з законом…
Медсестра почала писати «явку з повинною», а я пішов на кухню і довго та жадібно пив там холодну воду. Бо насправді мені треба було дзвонити Старому додому і переконувати його, що я вже не п'яний. Потім пояснити, як я опинився у квартирі підозрюваної і чому експерти не можуть чекати до ранку. Хоча ніч не довга, але якщо я дам удові трохи вільного часу, то вона охолоне і пояснить присутність крові тим, що у її чоловіка раптом кров носом пішла, він же людина травмована і морда ширша, ніж довша. От судини і не витримали. Або ще простіше — об ніж порізався.
Інша справа, якби покійник зараз сидів собі спокійненько на кухні із ножем в грудях і зернятками кавуна на фізіономії. Отоді достатньо було б одного-єдиного дзвіночка, аби примчали усі — люди, собаки, прокурор… Він би не комизився, як манірна баришня, а бігав би по стелі, давав вказівки, вчив би жить. Дякував за службу — ще б пак! — і труп, і підозрювана, і визнання, і «повинна»! Все в наявності, залишається перекласти міліцейські папери до своєї папочки — і вйо-вйо по ордени! Ой, люлі-люлі, всім лягавим дулі, а прокурору — радість…
Десь за годину ми впорались із першою частиною зізнання — стосовно того, що було до моменту вбивства, а саме встромляння ножа в прапорщика. Я знову пив воду, бо сушняк брав за горло. Потім спокійно, аби все не зірвалось, перейшов до наступної фази:
