Хоча ці штуки варті найпишніших слів!

— Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але… ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого…

Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулося відчуття близької розлуки: він звідкись збагнув, що наближається час покинути Лоріен.

— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — спитав він. — Я вже питав, мабуть, дуже давно; та ж відтоді ти взнав їх ближче.

— Та ще й як! Я собі так міркую: ельфи різні бувають. Тобто всі вони цілком ельфові; але зовсім не одинакові. Тутешні, скажімо — не безпритульні блукачі, і трохи схожі на нас: прив'язані до своєї землі, як гобіти — до Краю. Вони зробили цю землю такою чи вона їх такими зробила, важко судити, розумієте? Тут напрочуд спокійно. Нічого начебто не відбувається, та ніхто, здається, й не прагне, щоб відбувалося. Якщо є тут якісь чари, то заховані глибоко, руками їх, так би мовити, не намацаєш.

— А все ж вони відчуваються всюди, — заперечив Фродо.

— Та тільки, бач, не видно, хто їх творить. Ніяких тобі феєрверків на зразок тих, що любив бідолашний Гандальф. Шкода, що ми більше не бачимося з Володаркою, ось вона могла б удіяти будь-що, коли б забажала! До чого ж хочеться побачити ельфійські чари!

— А мені — аж ніяк. Все гаразд і без того. І сумно мені не без феєрверків Гандальфових, а без його кошлатих брів, без сердитої вдачі, без голосу…

— Авжеж, — згодився Сем. — Я ж бо зовсім не прискіпуюсь. Просто мені хотілось побачити чародійство, як у старих казках, а взагалі краще цієї землі я й не бачив! Тут мовби разом і дома, і в гостині, розумієте? Я не хочу нікуди йти, а все ж таки чую, що коли вже нам все одно треба йти звідси, то краще скоріше. Коли не станеш до роботи, вона ніколи й не скінчиться, так мій Дід мовляв. А тутешній народ, як на мене, навряд чи зможе ще допомогти [38І] нам, хоч чародійством, хоч як. Коли ми підемо, мабуть, ще більше засумуємо за Гандальфом…

— Ой, боюсь, що так і буде, Семе, — сказав Фродо. — Але сподіваюсь ще зустрітися з володаркою ельфів перш, ніж вирушимо далі.

Не встиг він договорити, як Галадріель вийшла їм назустріч, ніби почула його слова. Висока, гарна, вся у білому, мовчки пройшла вона під деревами й поманила гобітів рукою.

Слідом за нею пішли вони по південному схилу Карас-Галадону, пройшли крізь високу зелену огорожу і опинилися у таємному саду. Меллорни там не росли, відкрите небо простяглися над садом. Вечірня зірка вже зійшла та сяяла білим вогником високо над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилась до глибокої зеленої лощини, де мурмотів, збігаючи зі схилу, сріблястий струмочок з джерела. На дні лощини, на низькій підставці, вирізьбленій у формі розложистого дерева, стояла срібна чаша, широка та пласка, а поряд — срібний глек. Галадріель наповнила чашу до краю джерельною водою, подихала на неї, а коли вода заспокоїлась, сказала:

— Це Дзеркало Галадріелі. Я привела вас сюди, щоб ви, якщо забажаєте, заглянули в нього.

Повітря у лощині застигло нерухомо, було темно, і володарка ельфів здавалася особливо високою й блідою.

— Нащо нам заглядати та що ми побачимо? — пощулившись, спитав Фродо.

— Дзеркало підкоряється моїй волі, - промовила Галадріель, — і інколи я можу показати те, що хтось просить. Але може також само показувати різні речі, і вони дуже часто несподівані та корисніші, ніж те, що бажали побачити. Що вам відкриється, коли довіритесь волі дзеркала, сказати не можу. Показує воно і минуле, і сучасне, і майбутнє, але навіть наймудріші не завжди здатні відрізнити, де що. Чи бажаєш зазирнути?

Фродо не відповів. Володарка звернулась до Сема:

— А ти? Адже саме у вас, наскільки я розумію, назвали б чародійством, хоча мені не зовсім ясно, що мається на увазі: бо тим же словом ви позначаєте оманливі пастки Ворога! Але, якщо хочеш, це — чародійство Галадріелі. Чи не цього ти прагнув?

— Атож, — скинув головою Сем. Його тіпало від страху й цікавості. — Я одним вічком зазирну, пані, якщо вам це до вподоби. — А Фродо він пояснив: — Не відмовлюсь [382] подивитися, як там вдома. Давненько вже ми пішли звідти. Та тільки навряд чи я там щось побачу, може, зірки або незрозуміле що-небудь…

— Може, й так, — сказала Володарка, тихо сміючись. — Але починай же: що зумієш, те й побачиш. Тільки не торкайся води!

Сем заліз на підставку і схилився над чашею. Вода лежала важким темним колом і відбивала зірки.

— Самі зірочки, так я й думав, — заговорив Сем, але відразу ж тихо зойкнув: зірки зникли, немов хтось відкинув темну завісу. Дзеркало затьмарилось, потім прояснилось, і Сем побачив ясне сонце та дерева, що хиталися піл вітром. Але перш ніж він втямив, що б це могло бути, картина розтанула, і з'явився Фродо з блідим обличчям — він міцно спав під високим чорним бескидом. Потім Сем побачив самого себе: ось він йде темним коридором, ось лізе догори нескінченними гвинтовими сходами, шукає щось незрозуміле. Немов уві сні, видиво розпливлось і знов з'явилися дерева. Тепер Сем побачив їх ніби здалеку і збагнув, що вони не хитаються під вітром, а з тріском валяться на землю.

— Гей! — розлютився Сем. — Тед Піскун валить дерева! Хто йому дозволив? Не можна їх рубати, це ж алея біля млину, по дорозі до Водиці, вона ж тінь дає! Ех, був би я там, ото вчепився б у Теда, його самого повалив би!

Але в ту ж мить Сем помітив, що старого млина вже нема, а замість нього будують величезну споруду з червоної цегли. Робітники там кишіли, мов мурахи. Поряд стирчав здоровезний димар. Над ним клубочився чорний дим і, здавалося, каламутив воду Дзеркала.

— Чортівня якась діється у Краї, - пробурмотів Сем. — Елронд мав рацію, що хотів відрядити туди панича Меррі… - Тут він раптом скрикнув і відсахнувся від Дзеркала. — Мені треба негайно повертатись! — відчайдушно заволав він. — Досить тут гуляти! Вони перекопали весь Торбин узвіз, і мій старий покидає Кручу, майно на візку везе! Мені треба додому!

— Ти не зможеш піти додому один, — заперечила Галадріель. — Доки ти ще не зазирав до Дзеркала, не хотів повертатися без хазяїна, а втім, ти знав, що в Гобітанії може скоїтися щось лихе! Пам'ятай: Дзеркало може показати і таке, чого не бувало, та й не відбудеться ніколи, якщо тільки той, хто споглядає, не зверне зі шляху. Дзеркало — небезпечний порадник! [383]

Сем усівся на землі й обхопив голову руками.

— Було б мені довіку тут не бувати! Не треба мені більше ніякого чародійства! — поскаржився він і принишк. По хвилі знов заговорив, глухо, немов крізь сльози:

— Ні, краще вже мені йти додому найдовшим шляхом, з паном Фродо, чи взагалі не повертатися. Але я все ж таки сподіваюсь, що колись ми повернемось. Отоді, якщо Дзеркало правду показало, комусь там кисло стане!

— Чи не хочеш тепер і ти зазирнути, Фродо? — спитала Галадріель. — Ти, здається, не цікавився ельфійським чародійством, тобі й без того добре?

— Ти радиш мені це зробити?

— Ні, порад я не даю. Але те добре чи погане, що тобі відкриється, може потім знадобитись — а може, й ні. Дивитися у Дзеркало разом і корисно, і небезпечно. Але тобі, Фродо, напевне стане мужності й мудрості — інакше я б тебе сюди не привела. Роби як знаєш!

— Я погляну, — сказав Фродо, заліз на підставку й схилився над темною водою. Дзеркало одразу ж прояснилось, і він побачив затьмарену землю. Темний контур гір вимальовувався далеко на згаслому небі. Довга сіра дорога, звиваючись, зникала за обрієм. По дорозі повільно посувалась уперед якась фігура, спочатку маленька і ледь помітна, але чим ближче, тим виразнішою вона ставала. Раптом Фродо здалося, що цей мандрівник дуже схожий до Гандадьфа. Він був ладен покликати мага, аж тут помітив, що на ньому не сіре вбрання, а біле, воно ледь світилося у сутінках; в руці він тримав білу патерицю. Обличчя неможливо було побачити, бо він низько схилив голову. Невідомий оминув поворот дороги і зник. Чи то був Гандальф в одній зі своїх далеких мандрівок, чи Саруман? Фродо так і не збагнув цього. А видіння вже змінилося. Промайнула маленька, але чітка картинка: Більбо стурбовано ходить туди-сюди по кімнаті, стіл завалений безладною купою паперів, дощ стукає у вікна. І знов Дзеркало затьмарилося, а потім, один по одному, пішли різні образи-як зрозумів Фродо, уривки великої історії, до якої і він тепер був причетний. Імла розтанула, і відкрилося щось досі небачене, але знайоме: Море. Посутеніло; Море підіймало гори-хвилі, лютувала жахлива буря. Потім Фродо побачив багрове коло сонця, що заходило серед роздертих хмар, а на ньому — чорний контур високого корабля з розірваними вітрилами — вітер підганяв його, і летів той [384] корабель із західного краю неба. Наступна картина — багатолюдне місто над шумливою рікою, велика фортеця, сім білих веж, і знову корабель з чорними вітрилами, але цього разу був ранок, по воді бігли світлі брижі, і стяг із зображенням білого дерева майорів під сонцем. Його затягло димом, немов від великої пожежі чи битви, і знов сонце, червоногаряче, хилилося на захід і сховалося у сірій імлі; і в тій імлі розтанув маленький кораблик у мерехтінні кольорових вогників. Зник кораблик, і Фродо, зітхнувши, наважився відійти.