— Коли зовсім розвиднилось, воли похапки подоїли та запакували речі; Фродо йти не міг, отже, всі речі поділили на чотири частини, а поні розвантажили. У поході бідолашна коняка значно зміцніла, наїлась і вже виказувала прихильність до нових хазяїв, особливо до Сема. Кепсько, либонь, жилося поні в Білла Терника, якщо мандри по бездоріжжю більше задовольняли його! Тепер Фродо їхав верхи.

Попрямували на південь. Щоправда, так вони мали перейти через Тракт, але по той бік відразу починалися ліси, [212] де можна було добре сховатися й запасти досить хмизу: Блукач пояснив, що Фродо потрібне тепло, особливо уночі, та й іншим вогонь мав послужити хоч слабким, але захистом.

Повільно, оглядаючись, пробиралися вони по південно-західних схилах гір і нарешті вийшли на узбіччя Тракту. Вершники не з'являлися. Але саме коли перебігали через дорогу, здалека долинули два вигуки, що жахом і жалем стискували душу, — поклик та відгук. Прожогом кинулися мандрівники у зарості по той бік дороги. Місцевість тут підіймалася у напрямі на південь, але була здичавіла та неприваблива — густий чагарник;, гаї хирлявих дерев, широкі галявини з бідною, жорсткою, посохлою травою. Листя на деревах зів'яло і сипалось дощем. Безрадісне видовище не сприяло доброму настрою гобітів, отже, рухалися вони спроквола, говорили мало. Фродо боляче було дивитися, як друзі його плентаються, похмуро похиливши голови, зігнувшись під тягарем. Навіть Блукач виглядав стомленим і пригніченим.

Тогодня Фродо знову стало погано, але він довго приховував це. Минало чотири дні, к оточували все ті ж самі картини, тільки верх Вітровії позаду потроху танув, а гори попереду трохи виросли. Після того перегуку, що вони чули на дорозі, вороги ніяк не виказували себе і, здавалося, більше не стежили за втікачами. Подорожани з острахом чекали ночі та попарно стояли накатах, щомиті готові побачити, як чорні тіні підкрадаються у пітьмі, ледь освітлені місячним сяйвом, бо місяць раз у раз ховався за хмарами. Але ніхто не з'являвся і ніщо не порушувало безгоміння, тільки вітер зітхав серед зів'ялого листя. Ні разу не відчували вони того передчуття загрози, як перед нападом на Вітровії. Важко було повірити, що Вершники знов загубили їхній слід; найімовірніше, вони готували пастку в якомусь вузькому місці…

Надвечір п'ятого дня вони проминули неглибоку долину, і почався поступовий підйом. Блукач знов звернув на північний схід, і на шостий день з гребеня довгого крутосхилу вони побачили далеко попереду скупчення пагорб був, укритих лісом. Унизу тяглася стрічка Тракту, праворуч у притьмареному сонячному світлі виблискувала річка, а ще одна, мов мара, ввижалася в далечині, у кам'янистій долині, затягненій туманом;

— Доведеться на деякий час повернутися на дорогу, — сказав Блукач. — Ми наблизилися до ріки Сивої Шумави, [213] яку ельфи називають Мітейтель. Вона тече з Етену, Тролячого узгір'я на північ від Рівенделлу, і зливається з Гримучою далі на південь. У пониззі вона дається Сріблиною. Наближаючись до Моря, вона стає потужнішою. Переправишся через неї можливо лише біля витоків, на Етенських Болотах, чи по Останньому Мосту, до якого підходить Тракт.

— А що це за друга ріка отам, далеко? — спитав Меррі. — Це Гримуча, або Бруїнен. Тракт, огинаючи узгір'я уздовж підніжжя, з'єднує міст із бродом через Бруїнен — це чималий відрізок шляху. Але про це я досі ще не думав. Спершу треба подолати міст. Дуже пощастить нам, якщо не чекає на нас там ворожа засідка.

Наступного дня, рано вранці, вони знову вийшли на дорогу. Блукач із Семом пройшли дещо уперед, але ані піших, ані кінних на тракті не зустріли. У цьому кутку, під тінню гір, нещодавно йшов дощ, на думку Блукача — два дні тому, й усі сліди змило, але з того часу-ніхто, очевидячки, тут верхи не проїжджав.

Намагаючись іти найшвидкішою ходою, вони здолали приблизно дві милі й нарешті побачили Останній Міст у кінці короткого крутого спуску. Вони з острахом очікували, що ось-ось назустріч їм виповзуть чорні постаті, але нікого не було. Блукач звелів усім сховатися у чагарях, а сам пішов на розвідку. Повернувся він швидко, мало не бігцем:

— Ворога не видно й не чутно, не збагну, що це означає. Зате я знайшов дещо зовсім несподіване! — Він показав гобітам красивий блідо-зелений камінь. — Лежав у поросі посеред мосту! Це берил, улюблений камінь ельфів. Навмисне його там поклали чи випадково упустили, не скажу. Але це, без сумніву, добрий знак. Вважаймо, що Міст вільний. Але як перейдемо, краще буде зійти з Тракту, якщо не знайдемо виразнішого натяку.

Не гаючи часу, рушили з місця. Міст перейшли без пригод — тільки вода вирувала біля опор трьох його великих прогонів. Пройшли ще близько милі і знайшли вузький байрак, що відходив ліворуч від дороги. Блукач завернув туди, і скоро вони загубилися у темних хащах, що обступили похмурі пагорби.

Гобіти раділи, що покинули безрадісні нетрі і міст вже позаду; але навколо все, здавалося, дихало загрозою. Пагорби ставали все вищі; там і сям на їхніх верхівках маячили стародавні стіни та зруйновані вежі найзловіснішого вигляду. Але тільки Фродо, що не йшов пішки, міг дозволити [214] собі дивитись навкруги та розмірковувати. Він згадав розповіді Більбо яро вежі на горах північніше від Тракту, неподалік від стійбища тролів, де тому довелося пережити свою першу справжню пригоду. Фродо здогадався, що вони тепер ідуть по сліду Більбо, і подумав, чи вони випадково не потраплять у те ж саме місце.

— Хто мешкає у цьому краї? — спитав він. І хто збудував ці вежі? Адже тут тролівські землі?

— Тролі не займаються будівництвом, — відповів Блукач. — Ніхто тут не живе. Багато віків тому жили люди, але вже давно їх нема. Кажуть, що тутешній народ підпав під тінь Ангмара і віддався злу. Але всі вони загинули у тій війні, що призвела до загибелі Північного королівства. Було це так давно, що вже навіть гори про все забули, тільки тінь спогадів ще лежить над цією землею.

— Якщо тут сама пустка, від кого ж ти про все це дізнався? — спитав Пін. — Адже птахи та звірі нічого такого розповісти не здатні?

— Нащадки Еленділа не забувають про минуле. А ще чимало такого, що й я не пригадаю, знають у Рівенделлі.

— А ти часто бував у Рівенделлі? — спитав Фродо.

— Я жив там колись і повертаюсь щоразу, як маю можливість. Туди лине моє серце; але не судилося мені зазнати спокою у прекрасній оселі Елрондовій.

Пагорби почали змикатися. Десь позаду Тракт, як завжди, біг до річки Бруїнен, але ані того, ані другої не було видно. Маленький загін увійшов до вузького каньйону, що глибоко перетинав товщу гір, темний і тихий. По скелях і над ними щільними лавами стояли сосни, звисало старе, бугрувате коріння.

Гобіти дуже втомилися. Важка то праця — посуватися бездоріжжям, пролізати між завалами мертвих стовбурів та каміння. Дбаючи про Фродо, вони уникали підійматися по схилах, та й не було зручного виходу з вузьких ущелин. Так збігли два дні; потім погода змінилася: вітер стійко подув із заходу та пролив воду далекого моря дрібним мрячним дощиком на суворі схили. Увечері мандрівники були вже мокрі до кісток, але розкласти багаття не спромоглися — ночівлю мали невеселу. Наступного дня гори стали ще вищі й стрімкіші, довелося відхилитися на північ. Блукач уже не приховував свого занепокоєння: адже йшов десятий день від Вітровії, й запасу залишалось обмаль. А дощ усе лив собі та лив. [215]

Тієї ночі вони зупинились на кам'яній площадці під скелею, у неглибокому видолинку. Фродо не знаходив собі місця. Від холоду й вогкості рана йому сильно боліла, його кидала то в жар, то в холод, і сон ніяк не приходив де нього. Він крутився, зі страхом прислухаючись до тихих нічних звуків: вітер скиглив у вузьких розщелинах, капала вода; потім щось тріснуло, поторохтів по осипу камінь. Чорні тіні, здавалося, валяться на нього, душать, але, підвівшись на лікті, він побачив лише Блукача, котрий сидів згорбившись і курив люльку. Фродо знову ліг і забувся сном; примарилось йому, ніби гуляє він у своєму садочку у рідному Краї, але бачить все ледь-ледь, наче крізь дим, і тільки чорні постаті виразно відбиваються за огорожею.