— Так, — нарешті прошепотів він, — я знаю про ваших переслідувачів більше, ніж ви. Ви боїтеся їх, але треба боятися ще дужче. Завтра ви маєте піти звідси. Блукач може провести вас стежками, які мало кому відомі. Візьмете його?

Запанувала важка тиша. Фродо не відповідав — його пройняли сумнів і страх. Сем, нахмурившись, не зводив з нього очей і нарешті не витримав:

— Якщо дозволите, пане, я б відповів: ні! Цей самий Блукач, він нас попереджає й радить бути обережнішими. Гаразд! Ось з нього й почнемо. Волоцюга з Глухомані! Я про них нічого доброго не чув! Він, припускаю, дещо знає, як на мене, більше, ніж треба, але це ще не привід, щоб ми йому повірили! А що як заведе він нас до таких Нетрів, де й справді на допомогу не покличеш! [178]

Пін позіхав і неспокійно совався. Блукач нічого не відказав Сему, але звів очі на Фродо. Той відвернувся.

— Ні, - сказав він поволі, - я не згоден. Д вважаю… вважаю, що ти зовсім не такий, якого з себе вдаєш, не знаю для чого. Спочатку ти говорив як звичайний бригорянин, а тепер у тебе навіть голос змінився. Авжеж, Сем має слушність: якщо ми мусимо бути обережними, то як же можемо довіритися тобі? Хто ти? Що тобі дійсно відомо про… про мої справи, й звідки?

— Бачу, мій урок ви добре засвоїли, — похмуро посміхнувся Блукач. — Але обачність — це одне, а боягузтво — зовсім інше. Обставини складаються так, що самі до Рівенделлу ви не дійдете аж ніяк. Повірити мені — це ваш єдиний шанс. Ви мусите щось вирішити. Я можу відповісти на деякі запитання, якщо це допоможе справі. Втім, якщо ви ще мені не вірите, то й відповіді мої не переконають вас. Мабуть, ще є…

У двері постукали; з'явився сам хазяїн зі свічками, а за ним Ноб з цеберками гарячої води. Блукач відійшов до темного кутка.

— Прийшов побажати вам на добраніч, — сповістив Барбарис, розставляючи свічки по столах. — Нобе! Воду неси до спальні!

Зачинивши двері, він почав нерішуче:

— Отже, панове… Якщо я завдав вам якоїсь шкоди, то даруйте, будь ласка. Метушня дошкуляє, розумієте, щось запам'ятаєш, а щось забудеш, бо маю безліч справ. Але все ж таки я згадав, що треба — сподіваюся, не занадто пізно. Розумієте, мене просили діждатися гобітів з Краю, насамперед якогось Торбинса…

— Гаразд, а до чого тут я? — спитав Фродо.

— Певна річ, вам краще знати, — сказав хазяїн промовисто. — Я вас не видам. Але ж мені було сказано, що цей Торбинс з'явиться під прізвиськом Підкопая, і дано опис, який він. Дозвольте сказати, що той опис до вас добре пасує…

— Ось як? — нечемно перепинив Фродо. — Що ж то за опис?

— Дебелий, маленький, червоновидий! — урочисто продекламував Барбарис. Пін хихикнув. Сем обурився.

— «Це тобі не дуже допоможе», — каже він мені, - вів далі господар, мигцем глянувши на Піна. — «Вони усі майже однакові^ але цей на зріст вищий, ніж інші, пристойніший, [179] і ще в нього ямочка на підборідді: меткий хлопець з ясними очима.» Вибачайте, але то його слова, не мої!

— Та чиї ж? Чиї слова? — розхвилювався Фродо.

— Гандальфові, а то чиї ж? Ви знайомі з ним, так? Кажуть, він чарівник, але ми з ним добрі друзі. Щоправда» тепер вже не знаю, що він зі мною зробить, коли зустрінемось: чи то все моє пиво поквасить, чи то мене на колоду оберне. Він швидкий на руку. Але тут вже нічого не вдієш…

— Що ж ви такого накоїли? Та кажіть уже! — вигукнув Фродо, якому вже терпець увірвався від неквапливого розпатякування Барбариса.

— Та про що це я? — сказав той, приляскуючи пальцями. — Еге ж, про старого Гандальфа. Три місяці тому входить він до мене без стуку й каже: «Барилку, вранці я піду. Чи допоможеш мені?» Та ви тільки скажіть, — кажу. «Я дуже поспішаю, — говорить, — і хочу відіслати до Гобітанії одного листа. Знайдеш надійну людину?» Кажу: постараюся, днями зроблю. «Зроби це завтра», — каже він і подає мені листа… — Барбарис витяг з кишені папірець. — Ось, адреса дуже проста! — він почав читати повільно і старанно, пишаючись своєю письменністю. — «Фродо Торбинсу, Торба-на-Кручі, Гобітон у Східній чверті»…

— Лист до мене! — вигукнув Фродо. — Від Гандальфа!

— Отже, ви насправді Торбинс? — сказав господар.

— Так, так! Та було б краще вам віддати його відразу й пояснити, чому ви його так досі й не відіслали. Мабуть, ви зараз за тим і прийшли, але занадто вже довго доходили до суті!

Бідолашний Барбарис похнюпився.

— Маєте рацію, пане, вибачте мені, якщо буде ваша ласка. А ще я до смерті боюся, що скаже Гандальф, коли я завдав вам якоїсь шкоди. Та я ж не навмисне забув! Сховав у надійне місце, доки знайдеться хтось подорожуючий до Краю, бо ж своїх я не міг відпустити, справ невпрогорт! А з часом і забув… Маю безліч справ… Але вже тепер усе, що зможу, зроблю, щоб тільки вам допомогти. Я так і Гандальфові обіцяв. «Барилку, — каже він мені, - мій друг гобіт незабаром буде тут, та ще й не сам. Назветься він. Підкопай. Пам'ятай про це, але дивись, щоб не спало тобі на думку випитувати. Йому може знадобитися допомога — зроби все, що зможеш. Буду тобі вдячний». Ось так він казав. А тепер ви вже тут, й біда, здається, неподалік.

— Що ви маєте на увазі? [180]

— Тих чорних, що на конях, — стиха сказав Барил. — Вони шукають ТОРБИНСА, і щоб мені обернутися на гобіта, якщо для доброго діла. Трапилося це у понеділок, і відразу усі собаки в нас заскиглили, гуси загеґали. Мені це здалося дивним. Ноб приходить і каже, нібито якісь двоє одягнених у чорне питають гобіта на ім'я Торбинс, а в самого аж волосся дибки з переляку. Я звелів тим двом забиратися під три чорти і зачинив двері; але подейкували, нібито вони аж до самих Далеких Дуг розпитували про вас. Та ще й цей Слідопит — Блукач — теж з усілякими питаннями ліз. Хотів сюди пролізти, коли ви ще не поїли, не відпочили, ось воно як!

— Хотів, це так! — раптом промовив Блукач, виходячи до світла. — І все б скінчилося благополучно, якби ти мене пустив!

Хазяїн аж підскочив з подиву:

— Ти тут! Вічно з'являєшся казна звідки! Чого тобі тепер треба?

— Він тут з мого дозволу, — сказав Фродо. — Прийшов запропонувати свою допомогу.

— Мабуть, вам краще знати, — бовкнув Барбарис, з підозрою зиркнувши на Блукача. — Але я на вашому місці не затівав би справ із Слідопитом!

— А з ким же тоді мати справи? — спитав Блукач. — З жирним корчмарем, що і власне ім'я ледве пам'ятає, дарма що його кличуть з ранку до вечора? Вони не можуть сидіти тут довіку й не можуть повернутися назад. Вони мають здолати довгу путь. Може, ти з ними підеш — охороняти від Чорних Вершників?

— Мені піти? Покинути Бригору? — всерйоз злякавшись, скрикнув Барбарис. — Ні за які скарби! Але чом би вам не пожити в мене хоч недовго, пане Підкопаю? Що це за метушня така навколо вас? Чого треба Чорним Вершникам і звідки вони узялися, хотів би я знати?

— На жаль, я нічого не в змозі пояснити, — сказав Фродо. — Я втомився і дуже стурбований, а історія ця дуже довга. Але якщо ви намагаєтесь мені допомогти, то знайте: доки ми тут, ваша оселя під загрозою. А щодо Чорних Вершників, то я не впевнений, але боюсь, що вони…

— З Мордору, — тихо підказав Блукач. — Вони з Мордору, Барилку, якщо це тобі щось каже.

— Сили небесні! — зблід Барбарис. Назва ця, вочевидь, була йому знайома. — Гіршої звістки не чув я у житті… [181]

— Атож, — сказав Фродо. — Ви ще не передумали мені допомагати?

— Навпаки. Ще більше готовий. Хоч навіть не знаю, що може такий, як я, проти…

— Проти пітьми зі сходу, — спокійно договорив Блукач. — Можеш ти небагато, але й це важливо. Можеш влаштувати пана Підкопая на цю ніч й забути ім'я Торбинса, поки він не зайде далеко.

— Так і зроблю, — запевнив Барбарис. — Але ТІ, мабуть, дізнаються, що він тут. Даремно, м'яко кажучи, пан Підкопай привернув до себе увагу сьогодні ввечері! Про те, як зник Більбо Торбинс, ми й раніше чули. Навіть наш Ноб, на що вже тугодум, і той дещо зрозумів. А в Бригорі мешкає дехто й розумніший за нього.

— То що ж, маємо тільки сподіватися, що Вершники ще не скоро сюди сунуться, — зітхнув Фродо.