— Дозвольте зауважити, що західний берег має перевагу, — сказав Боромир. — У такий спосіб ми вийдемо прямо до Мінас-Тіріту. Але вирішую тут не я…

Більше ніхто нічого не сказав, але Арагорна, судячи з виразу обличчя, краяли сумніви.

— Бачу, ви ще не готові до вибору, — сказав Келеборн. — Не годиться мені підказувати, але я допоможу вам, чим зможу. Адже ви вмієте поводитись з човнами — Леголас, що живе над швидкою річкою Лісовою, Боромир з Гондору, Арагорн, досвідчений мандрівник…

- І один гобіт! — додав Меррі. — У нас не всі бояться човнів, мов диких коней. Моя сім'я живе на берегах Брендівіни!

— Це добре, — вів далі Келеборн. — Тоді я дам вам човни, маленькі та легкі, - бо нижче по Андуїну є місця, де човни треба переносити. Ви досягнете порогів Сарн-Гебір, а може, і великого водоспаду Раурос, де ріка з гуркотом падає з Нен-Хитоель. Є там і інші небезпечні місця, однак плавання хоч трохи полегшить ваші труди. Потім прийдеться вам залишити човни та віддалитися від ріки — на захід чи на схід.

Арагорн, щиро зрадівши, подякував Келеборну: адже, пливучи водою, вони не тільки відпочинуть — таким побитом вибір шляху відкладався ще на кілька днів. Інші Хранителі теж підбадьорились. Які б лиха не чекали попереду, приємніше посуватись їм назустріч широким плесом Андуїну, ніж плентатись пішки, згинаючись під важким тягарем. Тільки Сема все ще брали сумніви: йому човни здавались, як і досі, не кращими, а набагато гіршими за диких коней, і всі пригоди, що він їх зазнав, не примусили його передумати.

— Ми приготуємо все завтра опівдні, приходьте до пристані, там на вас чекатимуть, — сказав напослідок Келеборн. — Вранці я пришлю кого-небудь допомогти вам збиратися. А тепер на добраніч усім вам, спіть спокійно!

— На добраніч, друзі! — повторила Галадріель. — Спіть мирно! Не турбуйтесь занадто про вибір, що мусите зробити. Можливо, ваші шляхи вже прокладені, хоч ви поки що їх не бачите. На добраніч!

Хранителі попрощалися і повернулись до свого намету. Леголас пішов разом з усіма: настала остання ніч у Лоріені, і перш ніж здійснити побажання Галадріелі, треба було порадитись. [389]

Довго сперечалися друзі, що мають вчинити і як краща виконати головне завдання, але так нічого й не надумали Більшості явно хотілось спочатку навідатись до Мінас-Тіріту, хоч трохи відкласти зустріч з силою Ворога. Ніхто ні відмовився б іти за Ріку, хоч до самого Мордору, якщо буде потреба; але Фродо мовчав, а Арагорн усе ще вагався!

Поки Гандальф проводив загін, сам він намагався піти з Боромиром і присвятити свій меч захисту Гондору — сон Фарамирів і пророцтво він вважав безперечним знаменням, що настав нарешті час нащадкові Еленділа з'явитися та відкрито вступити у двобій з Сауроном. Але після Морії тягар Гандальфа ліг на його плечі, і він розумів, що тепер мусить супроводжувати Хранителя Персня, а той міг і відмовитись іти з Боромиром. Втім, чим би міг Арагорн або будь-хто інший з загону допомогти Фродо? Тільки наосліп іти разом з ним у темряву…

— Я піду до Мінас-Тіріту, коли доведеться, то й самі це мій обов'язок, — сказав Боромир і надовго замовк, не зводячи очей з Фродо, ніби намагався прочитати його думки, а потім промовив неголосно, немов сперечався сам з собою: — Одна річ — прагнути тільки знищити Перстень; тоді воїнські вміння та зброя ні до чого, і люди Мінас-Тіріту нічим тут не допоможуть. Але якщо ви бажаєте знищити збройну міць Чорного Володаря, безглуздо було б потикатися до його володінь без зброї; і було б божевіллям викидати… — він раптом осікся, немов спохопився, що сказав зайве, і докінчив: — Було б божевіллям викидати на вітер своє життя, ось що я мав на увазі. Ми мусимо вибирати між захистом укріпленого міста і відкритим походом прямо до пазурів смерті. Принаймні, так я це собі уявляю.

Фродо помітив щось нове і неприємне у погляді Боромира і пильно подивився на нього. Боромир, очевидно думав зовсім не те, що сказав. «Було б божевіллям викидати»… що? Перстень Влади? На Раді він вже казав щось подібне, але ж нібито визнав, що Елронд має рацію? Фродо глянув на Арагорна, але той, у глибокій задумі, немов не чув слів Боромира.

На тому суперечка й скінчилася. Меррі та Пін уже спали, Сем клював носом. Була вже глибока ніч.

Вранці, коли заходилися пакувати небагаті пожитки, прийшли ельфи, що володіли загальною мовою, і принесли щедрі дарунки: одяг для походу, провізію — здебільшого [390] тонкі коржики, зовні пропечені, ясно-коричневі, а всередині-вершкового кольору. Гімлі узяв один, недовірливо покрутив у пальцях і відломив шматочок.

— Крам, — тихенько буркнув він, відламавши хрусткий шматочок та заходжуючись жувати. Але вираз на його обличчі швидко змінився, і він охоче доїв усе до крихти.

— Досить, стій! — розсміялись ельфи. — Цієї порції вистачить на цілий день ходу!

— Я думав, це просто щось на зразок «краму», — виправдовувався гном, — люди з Дейлу печуть його для мандрівників, що блукають по нетрях.

— Взагалі це схоже, — згодилися ельфи. — Але ми це звемо «лембас», чи дорожній хліб; він набагато поживні-ший за будь-які людські страви, а що вже набагато смачніший за крам, і сумніву нема!

— Дійсно, смачніше, — визнав Гімлі. — Навіть, либонь, краще медяників Беорнінгів, а це велика похвала, — я не знаю пекарів вправніших за Беорнінгів. Щоправда, тепер вони неохоче виділяють зі своїх припасів щось для чужинців. Ви гостинні господарі!

— А все ж таки ми просимо вас заощаджувати лембас, — сказали ельфи. — їжте потроху, та й то у крайній скруті. Бо цей хліб дається на випадок, коли більше нічого не залишиться. Він довго не черствіє, якщо не ламати коржі і зберігати загорнутими у листя, ось як зараз. Одного коржа досить, щоб підтримати сили подорожнього, навіть рослого чоловіка з Мінас-Тіріту, після цілої днини важкої праці.

Потім ельфи розгорнули й пороздавали одіж: кожному по плащу з каптуром, пошитому точно до міри, з легкої, але теплої шовковистої тканини, яку знайдеш тільки у Лоріені. Трудно було вловити її колір; здавались плащі сірими, як сутінки під деревами, але при найменшому русі чи зміні освітлення ставали зеленими, як листя у затінку, чи бурими, як жнива вночі, чи матово-сріблястими, як вода під зоряним небом. Біля коміра плащі застібалися пряжкою у вигляді зеленого листка зі срібними прожилками.

— Вони чарівні, правда ж? — спитав Пін, у захваті придивляючись до подарунка.

— Не знаю, про що тобі йдеться, — відповів старший з ельфів. — Річ красива, і тканина гарна — ще б пак, бо в Лоріені зроблена. Зрозуміло, плащі ельфійські, якщо саме Це тебе цікавило. Вони нагадують про красу листя й гілок, води й каміння у лісовому затінку, який ми так полюбляємо; бо ми, коли працюємо руками, завжди пригадуємо [391] все, що любимо. Однак за панцир вони не стануть: ні стріли не відхилять, ні клинка. Зате вони і легкі, і теплі, код холодно, і не жаркі, коли тепло, та ще допоможуть сховатись від ворожих очей, чи то в лісі, чи серед каміння. По чесний дар! Мабуть, Володарка дійсно високо цінує вас — адже ці плащі вона сама ткала зі своїми служницями, — ніколи досі не дарили нашого одягу чужоземцям.

Після сніданку Хранителі з важким серцем покинули свою тимчасову домівку — зелений луг з водограєм. Воші встигли звикнути до чудового місця, хоч навіть не знали) скільки днів та ночей провели там. Ще на хвилинку зупинилися вони помилуватись прозорою водою, осяяною сонячним промінням, коли на лузі з'явився Гельдір. Легко ступаючи по свіжій травичці, наблизився він, і Фродо радісно привітався до нього.

— Я повернувся з Північної межі, - сказав ельф, — мені знов доручили служити вам за провідника. По всій Маревій Долині клубочаться дим та пара, гори тремтять: У надрах земних гуде та гуркоче. Якби кому заманулось повертатись додому тим шляхом, ніхто не пройде. А ваша путь веде тепер на південь. Отож, ходімо!

Знову йшли вони безлюддям, зеленими стежками Карас-Галадону, а у кронах дерев перекликались і співали чудові голоси. Подорожні мовчали. Ось Гельдір вже веде; їх униз південним схилом пагорба, і знов перед ними величезні ворота зі світильниками та білий міст. Перейшли міст — і прекрасне місто ельфів залишилось позаду. Невдовзі вони завернули з дороги на стежку, що бігла через меллорновий гай та далі, лісистими горбами та долами, у сріблястім затінку, весь час униз, на південний схід, до берега Ріки.