Той промовчав, але згодом відправив Петренка-Дмитренка в один загін. Таня забула про нього й думати. Помилилася. Якщо вже хочеш усунути ненависну тобі людину, яка може принести шкоду, то будь послідовний у своїй ненависті, ніколи не зупиняйся на півдорозі. Інакше біда! Але такі гіркі істини засвоюються тільки з довгими роками життя. А Таня мала за плечима вісімнадцять літ. Замало для вміння ненавидіти.
Дерега любив купатися. Мав у лісі потаємну баньку, навідувався туди, як тільки вибирав вільну годинку. Їхав тільки удвох з ординарцем. Там теж було два-три вірні партизани, ото й увесь «гарнізон». Навколо десятки кілометрів партизанського краю, невсипущі пости за кожним деревом і кущем — не пролізе й миша. Командир бригади міг вільно випарюватися й викупуватися, виганяти березовим віничком втому з тіла. Партизани не заважали своєму командирові. Ординарець витупцював коло коней, не випускаючи з рук автомата. Двоє жвавих хлопців кололи дубові та соснові дрова і знай підносили їх до баньки, де досвідчений дідок Рибченко нажарював каміння для пару, грів воду, годив командирові, як рідна мати.
Не знала Таня, що Петренко-Дмитренко опинився серед дровоколів потаємної лісової баньки. Та, здається, вона й про баньку нічого не знала.
А далі все відбулося дуже просто. Ординарець підстрибував на рипучому снігу коло коней, Петренко-Дмитренко вискочив з сарайчика, де вони з напарником кололи дрова, і бігом рушив до баньки, несучи поперед себе оберемок дров. Зосліпу він налетів на ординарця, впіймав сторчака, розсипав дрова, ординарець незлобиво засміявся і кинувся допомагати Петренкові-Дмитренкові збирати важкі дубові поліна. І коли він нахилився, Петренко-Дмитренко вдарив його найважчим поліном по голові. Ординарець упав, і Петренко-Дмитренко бив його, поки розтовк юнакові голову на лемішку. Напарника свого не остерігався, бо той лежав у сарайчику зарубаний сокирою. (Декого може здивувати така нелюдська жорстокість у вісімнадцятилітньому хлопцеві. Але ніколи не шукайте лагідних зрадників!) Дід Рибченко не становив жодних труднощів. Перевдягнені партизанами поліцаї, яких Петренко-Дмитренко покликав зі схову, не дали дідові й кавкнути. А Дерегу взяли голого.
Закушкали в кожухи, кинули на сани і повезли крізь усі партизанські застави, бо Петренко-Дмитренко знав усі паролі, та і його знали скрізь, вірили.
Коли Таня довідалася, що Дерега в гестапівській тюрмі, вона мовчки зібралась і того ж дня вже була в місті. А ще за день пробилася до начальника гестапо. Ніхто не чув їхньої розмови. Але вона була, вона неодмінно мусила бути, і тому Яковенко ще малим став складати в ній слово до слова, незграбно й невміло, і з часом та розмова, дивна, нереальна, цілком протиприродна, дедалі виразніше лунала в ньому, але передати будь-кому її він не міг і не вмів, тому відтворити її тут буде важко. Але спробуємо. Ось та розмова:
ВІН. Ти хто така?
ВОНА. Тетяна.
ВІН. Чого тобі?
ВОНА. Я хочу залишитися тут.
ВІН. Право вирішувати належить тільки мені.
ВОНА. От я й вимагаю, щоб ти вирішив.
ВІН. Хто ти така?
ВОНА. Сказала вже.
ВІН. Ти партизанка?
ВОНА. Не грає ролі.
ВІН. Я накажу тебе повісити.
ВОНА. Мені однаково.
ВІН. Але шкода вішати таку гарну жінку.
ВОНА. Я це знаю.
ВІН. Що ти знаєш?
ВОНА. Що я вродлива і що подобаюсь усім чоловікам. І тобі теж.
ВІН. Обережно! Я не всі.
ВОНА. Тому я й прийшла саме до тебе. У тебе влада, у мене — краса.
ВІН. Ти досить нахабна.
ВОНА. У тебе страшна влада. Але не наді мною. Ти бачив коли-небудь таку, як я?
ВІН. Обережно! Ці сарматські жарти... Що б ти хотіла за?..
ВОНА. Працювати в тюрмі.
ВІН. У тюрмі? Ким?
ВОНА. Хіба я знаю? Прибиральницею, чи що.
ВІН. Там немає прибиральниць.
ВОНА. А ти зроби.
ВІН. І що?
ВОНА. І нічого...
ВІН. Тут якась підступність... Ти не все сказала...
ВОНА. Ти вгадав. Ти повинен пообіцяти мені лишити живим одного чоловіка...
ВІН. Ніяких обіцянок!
ВОНА. Тоді я йду!
ВІН. Ти нікуди не підеш. Звідси ніхто не виходить. Мертві — так. Живі — ніколи.
ВОНА. Не лякай. Я можу бути потрібна тобі тільки жива.
ВІН. Жива, жива... Ти надто жива, щоб бачити тебе мертвою! Хто той чоловік?
ВОНА. Ти повинен дати мені слово.
ВІН. Я не можу давати слово, не знаючи імені.
ВОНА. Можеш. Ось я перед тобою, і я вимагаю, якщо ти хочеш мати таку жінку...
ВІН. Це цинічний торг! Ганьба!.. Ну гаразд... Припустімо, я даю слово не чіпати цього міфічного скіфа...
ВОНА. Дай слово честі! Заприсягнися!
ВІН. Сказав — не повторюю. Хто він?
ВОНА. Дерега.
ВІН. Неможливо! Його повісять.
ВОНА. Тоді я піду. Або можете вішати мене разом з ним.
ВІН. Ти абсолютно божевільна жінка! Ми можемо ще щось придумати.
ВОНА. Тільки одне: Дерега повинен лишитися живий!
ВІН. Ну... я можу обіцяти тобі... Принаймні поки я тут... він... я не можу випустити його, ясна річ... це абсолютно неможливо, але... ну, він буде живий... допоки...
ВОНА. Добре. Але я повинна мати гарантії. Щодня бачити його...
ВІН. Це виключено. Жодних контактів!
ВОНА. Гаразд. Здалеку. Під час прогулянок.
ВІН. Прогулянок? Щоб він утік? Цей страшний партизан! Ні, ні!..
ВОНА. Тоді пускайте мене до нього в камеру. Щоб я могла пересвідчитися...
ВІН. Ну, так... Ти входитимеш до нього в камеру на... на десять секунд... але жодного слова...
ВОНА. Тричі на день...
ВІН. Це вже занадто!
ВОНА. Тричі по десять секунд — це ж ніщо!.. Хіба ти хочеш від мене тільки тридцять секунд на день?
ВІН. Я продаю душу самому сатані! Ти матимеш те, що хочеш!..
Так Тетянка рятувала Дерегу. Жахливих два місяці. Вона вивчила всі години чергувань і змін німецької варти, викреслила найдетальніші плани гестапівської тюрми, все передала партизанам, сама командувала нальотом партизан на місто, сама вбила начальника гестапо, який був її коханцем...
І першої ж ночі розповіла Дерезі все. Він сидів у лісовій хатинці чистий, вимитий, у новій білизні, сидів коло вікна, мовчки думав, довго думав, потім підвівся, підійшов до здерев'янілої від його довгої мовчанки Тетяни, сказав:
«Я, звичайно, дякую, що врятувала мене від шибениці... І за геройство, проявлене... Винен у всьому насамперед я сам. Потім цей Петренко-Дмитренко... Ми його знайдемо. Але з тобою... Я змушений передати твою справу до трибуналу, бо ти зрадила... Я можу простити, але що я?.. Один чоловік... Закоханий... Закохані не мають права приймати рішення».
«Отже, і я не мала права приймати рішення, коли хотіла тебе врятувати?» — тихо спитала вона.
«Очевидно... Тобою керувала твоя пристрасть, а не загальна ідея... А втім, я заплутався... Тут усе так переплітається... Ясно тільки одне: ти зрадила Вітчизну».
«Я? Зрадила? А що таке Вітчизна? Хтось над нами? І тільки він має право діяти від імені Вітчизни? А чому я не можу нести в собі теж якусь частку цього наймення? Чому Вітчизна — це завжди хтось і щось, а не я і не ти? Чому?»
«Я не знаю. Знаю тільки те, що ти повинна стати перед трибуналом».
«Я люблю тебе».
«Так. І я теж... Але — завтра ти повинна...»
«То, може, сьогодні?» — спитала вона й стала одягатися.
Жінки часто плачуть, щоб полегшити страждання. Таня не заплакала з того вечора жодного разу.
Партизанський трибунал складався з трьох чоловік. Така тоді чомусь була традиція. Ні більше, ні менше — троє. Слід, мабуть, трохи розповісти про членів трибуналу.
Найстарший був трибунальщиком від народження. Не вірив нікому: ні рідній матері, ні батькові, навіть собі не вірив. Щодня оглядав себе в дзеркало, обмацував, аби пересвідчитися, що це справді він, що підступний ворог не умудрився підмінити його кимось іншим. Окрім того, мав тверде переконання, що під військовий трибунал ніхто без провини не попадає, а щоб не помилитися в кваліфікації провин і злочинів, голосував завжди тільки за один вид покарання: смерть!
