— Я потримаю його, міс, — запропонував він. — Вам самій не одягнути.
— Спасибі вам, — подякувала міс Феллоуз. І справді не обійшлося без боротьби, але сорочка зрештою опинилася де слід, а коли хлопчик спробував здерти її з себе, міс Феллоуз різко ляснула його по руці.
Хлопчик почервонів, проте не заплакав. Дивлячись на неї, він неоковирними пальчиками однієї руки повільно водив по фланелі сорочки, вивчаючи незвичну для себе річ.
Міс Феллоуз подумала з розпачем: гаразд, а що далі? Здавалося, що всі, навіть хлопчик, чекали на її дії із стримуваною цікавістю.
— Ви запаслися їжею? Молоком?
Еге ж, вони запаслися. Вкотили пересувний блок із холодильним відділенням, де знайшлося три кварти молока, з нагрівальним пристроєм та запасом тонізуючих засобів у вигляді вітамінних крапель, мідно-кобальтово-залізного сиропу та ще чогось, чим їй ніколи було цікавитись. Там була сила всіляких консервованих самонагрівних страв для малят.
Для початку вона скористалася молоком, простим молоком. За якихось десять секунд радарний пристрій нагрів його до заданої температури і, клацнувши, вимкнувся, а міс Феллоуз налила трошки в блюдце. В хлопчиковій дикості вона була переконана. Він не знатиме, як користуватися чашкою.
Міс Феллоуз кивнула хлопчикові й сказала:
— Пий! Пий! — Жестом вона ніби піднесла молоко до губів.
Хлопчик повів очима, але не поворухнувся.
Несподівано нянечка вдалася до рішучих заходів. Однією рукою вона взяла хлопчика за передпліччя, а другу вмочила в молоко. Провела молоком по губах так, що воно закапало по щоках і по стесаному підборіддю.
Хлопчик тоненько й голосно запищав, а потім язик його лизнув змочені губи. Міс Феллоуз відступила назад.
Хлопчик наблизився до блюдечка, нахилився над ним, потім блискавично глянув догори й назад, ніби сподіваючись ворога, що підкрадається, знову нахилився й пожадливо заходився по-котячому хлебтати. Чулося плямкання. Руками, щоб піднести блюдечко, він не користувався.
Міс Феллоуз не могла приховати тіні огиди, що промайнула по її обличчі.
Девені, мабуть, це зауважив.
— Няня знає, докторе Госкінз? — запитав він.
— Що знає? — вимогливо перепитала міс Феллоуз.
Девені завагався, однак Госкінз (знову той поблажливо-потішний вираз на його обличчі) сказав:
— Гаразд, скажіть їй.
— Ви, можливо, й не підозрюєте, міс, — звернувся Девені до міс Феллоуз, — що ви стали першою в історії людства цивілізованою жінкою, яка опікується неандертальським дитям.
Вона напустилася на Госкінза, відчуваючи щось на зразок тамованої розлюченості:
— Ви могли б мене попередити, докторе!
— Навіщо? Яка різниця?
— Ви казали — дитина!
— А це хіба не дитина? Ви коли-небудь мали щеня або кошеня? Що, вони ближчі до людини? Якби це було маля шимпанзе, то чи відчували б ви огиду? Ви няня, міс Феллоуз. У ваших документах записано три роки роботи у породільній палаті. Ви коли-небудь відмовлялися опікуватися немовлям-калікою?
Міс Феллоуз відчула, що втрачає позиції. Вона повторила, одначе далеко не так рішуче:
— Ви могли б попередити.
— І ви б відмовилися від місця? Гаразд, а тепер ви відмовляєтеся від нього? — Він спокійно дивився на неї, тимчасом як Девені спостерігав за нею з протилежного кутка кімнати, а неандертальська дитина, упоравшись із молоком і вилизавши блюдце, підвела мокре личко й дивилася на неї широко розплющеними очима.
Хлопчик показав на молоко і несподівано вибухнув короткою серією звуків, які він повторював знову й знову. Почуте складалося з горлових звуків і дуже складного прицмокування язиком.
— Боже мій, він розмовляє! — вражено сказала міс Феллоуз.
— Звичайно, — відгукнувся Госкінз. — Гомо неандерталіс насправді не є окремий вид, це швидше підвид гомо сапіенс. Чому б йому не розмовляти? Він, мабуть, просить ще молока.
Рука міс Феллоуз машинально потяглася до пляшки з молоком, але Госкінз піймав її за зап’ястя.
— Отже, міс Феллоуз, перш ніж ми рушимо далі — ви залишаєтесь на роботі?
Міс Феллоуз роздратовано вивільнила руку.
— Що, не дасте йому їсти, якщо я не залишуся? Я залишаюся з ним… для спроби. — Вона налила молока.
— Ми збираємося, міс Феллоуз, — сказав Госкінз, — залишити вас із хлопцем. Оце єдиний вхід у Першу Секцію «Стасіса». Двері ретельно замикаються та охороняються. Хочу, щоб ви навчилися користуватися замком, який, звичайно, буде зашифрований на ваші відбитки пальців, як це вже зроблено на мої. Простір угорі, — він подивився на відсутню стелю лялькового будиночка, — також під наглядом, і якщо тут станеться щось неналежне, то спрацює сигналізація.
— Хочете сказати, — обурено перебила міс Феллоуз, — що за мною підглядатимуть? — Вона раптом згадала, як сама розглядала ці приміщення з балкона.
— Ні-ні, — поважно заперечив Госкінз. — Ваша інтимність безперечно шануватиметься. Поле спостереження має вигляд чисто електронної символіки, і з нею матиме справу тільки комп’ютер. Отже, міс Феллоуз, ви залишаєтесь з ним на ніч, і лишатиметесь щоночі до подальших вказівок. На день вас підмінятимуть за розкладом, який ви вважатимете за зручніший. Скласти його ми доручаєм вам самій.
Міс Феллоуз здивовано розглянулася по ляльковому будиночку.
— Навіщо все це, докторе Госкінз? Хлопчик небезпечний?
— Справа в енергії, міс Феллоуз. З цих кімнат йому ніколи не можна дозволяти вийти. Ніколи. Ні на єдину мить. Незважаючи ні на які причини. Навіть заради порятунку його життя. Навіть заради порятунку вашого життя, міс Феллоуз. Зрозуміло?
Міс Феллоуз скинула вгору підборіддя.
— Я розумію накази, докторе Госкінз, а фах няні вчить ставити обов’язки вище від самозбереження.
— Добре. Якщо хтось буде потрібен, — завжди можете подати сигнал. — І чоловіки вийшли.
Міс Феллоуз повернулася до хлопчика. Він пильнував за нею, у блюдечку ще залишалося трохи молока. Вона терпляче намагалася показати йому, як піднімати блюдечко й підносити його до губів. Він опирався, але дозволяв доторкатися до себе без лементу.
Його налякані очі постійно пильнували за нею, не проминаючи найменшого непевного руху. І вона взялася заспокоювати його, якомога повільніше простягала руку до його волосся так, щоб він бачив кожен дюйм руху, бачив, що в ньому не криється нічого лихого.
І їй вдалося на якусь мить погладити його волосся.
— Я хочу навчити тебе вмиватися, — примовляла вона. — Як ти гадаєш? Ти навчишся?
Говорила вона повільно, лагідно: слів він, певна річ, не розуміє, та, може, на нього вплине заспокійлива інтонація.
Хлопчик знову щось мовив, прицмокуючи язиком.
— Дай мені свою руку, — попросила вона.
Вона простягнула руку, і хлопчик глянув на неї. Вона чекала з простягненою рукою. Хлопчикова ручка потяглася вперед до її руки.
— Так, добре, — похвалила вона.
Ручка наблизилася на дюйм від її руки, та враз хлопчика зрадила сміливість. Він відсмикнув руку.
— Добре, — спокійно вимовила міс Феллоуз, — згодом спробуємо знову. Хочеш сісти отут? — Вона погладила матрац на ліжку.
Години минали повільно, а успіхи були мізерні. Нічого вона не домоглася ні з туалетною кімнатою, ні з ліжком. Коли у хлопчика з’явилися непомильні ознаки сонливості, він ліг на голу підлогу, а потім хутко закотився під ліжко.
Вона нахилилася, щоб зазирнути туди, та їй назустріч блиснули його очі, і він заклацав язиком.
— Гаразд, — погодилася вона, — якщо так тобі безпечніше, то спи там.
Вона зачинила двері у спальню й лягла на розкладачку, поставлену для неї у найбільшій кімнаті. На її наполягання над розкладачкою нап’яли тимчасову запону. Вона подумала: тим дурним чоловікам доведеться поставити у кімнаті дзеркало, більшу складану шафу, а також окрему туалетну кабіну. Якщо вони хочуть, щоб я тут ночувала.
Заснути було нелегко. Вона весь час напружено дослухалася, чи не долинають з суміжної кімнати якісь звуки. Вийти він не міг, бо й як би він вийшов? Стінки надійні й досить високі. А що, коли дитина вміє дертися, як мавпа? Але ж Гонкінз сказав, що є спостережна апаратура, яка наглядає через стелю.
