Важкими кроками генерал Вейдер міряв кімнату, звертаючись до своїх слухачів, наче розлючений вчитель до учнів-бешкетників. Йому байдуже було, що він розмовляє з цивільними вченими, які очолюють Проект «Число». Командував парадом він, отож у будь-який вирішальний момент останнє слово було за ним.
— Тепер, — говорив він, — із квадратними коренями все гаразд. Сам я їх обчислювати не можу й не розумію, як це робиться, але з ними все гаразд. А все ж Проект не повинен відхилятися від головного напрямку досліджень і не розробляти те, що деякі з вас називають основними принципами. От коли війна скінчиться, можете скільки хочте бавитися графітикою, але зараз ми мусимо розв’язувати цілком визначені практичні завдання.
Із далекого кутка кімнати генерала уважно слухав Технік Ауб, і серце його болісно стискалося. Звичайно, він уже не був Техніком, від цих обов’язків його звільнили й підпрягли до роботи над Проектом, запропонувавши солідну посаду й добру платню. Але він однаково відчував соціальну різницю між собою та високопоставленими вченими; навіть у його присутності вони не могли примусити себе ставитись до нього як до рівного. І треба віддати Аубові належне, він сам цього ніколи не прагнув. Він почувався з ними так само незручно, як і вони з ним.
А генерал провадив далі:
— Наша мета проста, джентльмени: заміна комп’ютера людиною. Космічний корабель без комп’ютера можна побудувати вп’ятеро швидше, ніж корабель з комп’ютером на борту, і обійдеться він удесятеро дешевше. Ми зможемо будувати флотилії вп’ятеро, вдесятеро більші від денебіанських, якщо здихаємося комп’ютерів. І от про що я думаю, — провадив він. — Зараз це може здаватися фантастикою, але в майбутньому я бачу балістичні ракети, керовані людьми!
Присутні загомоніли.
Генерал вів далі:
— Зараз найболючішим питанням є обмежені можливості наших ракет. У зв’язку з тим що бортові комп’ютери не повинні перевищувати певного розміру, ракети неспроможні прорватися крізь поле протиракетної оборони. Лише деякі досягають цілі, а, бува, й жодна, отож такі бойові ракети невигідні не тільки для нас, але, на щастя, і для ворога також.
З другого боку, якщо, користуючись графітикою, політ контролюватимуть двоє-троє людей, ракета стане легшою, мобільнішою, збільшаться її можливості. Це дало б нам величезні переваги і, цілком можливо, забезпечило б перемогу. Крім того, джентльмени, на війні виникають критичні ситуації, коли треба пам’ятати одне: цінність людини багато менша за цінність комп’ютера. Ми зможемо запускати силу ракет із людьми у випадках, коли запустити ракети з комп’ютерами не дозволив би собі жоден нормальний генерал.
Він казав іще багато чого, але Технік Ауб не став чекати.
Вдома Ауб довго сидів над цидулкою, яку надумав після себе лишити. Остаточний її варіант був такий:
«Коли я почав вивчати те, що нині зветься графітикою, це було моїм захопленням, не більше. Я сприймав її не інакше, ніж цікаву забавку, одну з інтелектуальних вправ.
Коли розпочалися роботи за Проектом „Число“, я гадав, що інші — мудріші за мене і зуміють якось застосувати графітику на користь людськості, може, для створення справді ефективних засобів нуль-транспортування. Однак тепер я бачу, що графітика нестиме тільки смерть і руйнацію.
Мені вже несила відчувати тягар відповідальності за винайдення графітики».
Потім він акуратно націлив на себе протеїновий деполяризатор і впав. Смерть його була блискавична й безболісна.
Вони стояли над могилою маленького Техніка, вшановуючи велич його відкриття.
Разом з усіма схилив голову і Програмувальник Шуман, хоча насправді він нічого не відчував. Технік зробив своє діло і, врешті-решт, був уже непотрібний. Так, він винайшов графітику, але тепер уже вона розвиватиметься сама, тріумфально й нестримно, аж поки керовані людьми балістичні ракети не стануть реальністю. А втім, хтозна, куди ще сягнуть її можливості! «Дев’ять разів по сім, — з глибокою втіхою подумав Шуман, — буде шістдесят три, і мені не потрібен комп’ютер, щоб це підрахувати. Комп’ютер у мене в голові». Ця думка давала йому дивовижне відчуття влади.
