– Але ж ви програли!
Грижовська затягнулася кілька разів цигарковим димом так, що загорівся картон, люто розчавила недопалок у попільниці і знову потягнулася до коробки.
– Ненавиджу! – вигукнула раптом. – Я вас ненавиджу, й ви з мене нічого не витягнете. Катуйте, я готова до всього!..
– От що, – перебив її майор різко, – досить істерик. Ви не в гестапо, й ніхто вас і пальцем не зачепить. Це ви звикли не церемонитися в методах допиту – давно вже переплюнули найсвятішу інквізицію.
Грижовська підвела руки, буцім хотіла відгородитися від Бобрьонка.
– Гестапо! – заперечила. – Там справді м'ясники.
– А ви?
– Я офіцер розвідки, і це – велика різниця.
Майор іронічно посміхнувся, подумав: «Цепелін» не згадує».
Я міг би навести факти, коли розвідка передавала полонених гестапо. Одна шайка-лійка…
– Можливо, – нараз зовсім несподівано погодилася Грижовська. – Хочете сказати, що винен – оддати повинен? Я готова до всього, але навряд чи витягнете з мене хоч слово.
– Я ж сказав, – розсердився Бобрьонок, – ми не використовуємо гестапівські методи, але й не панькаємося із шпигунами. І єдиний вихід пом'якшити свою долю – бути кінця відвертою і хоч трохи спокутувати вину.
– Вину? Я не відчуваю за собою вини, майоре, ми и вороги, мені нема чого спокутувати, я знала, на що йду і що чекає на мене. Я нічого не скажу, пане майоре.
– Звідки стільки люті? – здивувався Бобрьонок. – Наче ми в чомусь завинили перед вами, наче це ми почали, наче ми прийшли до вас і топчемо вашу землю. До речі наскільки я розумію, ви не німкеня – акценту нема й прислів'я наші знаєте…
Грижовська зиркнула на нього якимись згаслими очима, Одповіла:
– Німкеня давно вже виклала б вам усе… Мій батько – дворянин з діда-прадіда, я ненавиджу вас, і смерть в ім'я батьківщини не лякає мене.
Майор ледь не вибухнув од люті, однак стримався і сказав з гіркотою:
– Так, дворяни давно не рахувалися з народом, він був для них бидлом. Але більшість з вас, навіть ненавидячи свій народ, рідко коли відверто спілкувалася з його лютими ворогами. І рідко хто, звичайно, крім покидьків, ішов на свою землю з ворожими військами. Правда, у родині не без виродка, були Лжедмитрій і бояри разом з ним, дехто водив і ханські орди на Москву, але ж, повторюю, це виродки і нема за них нічого гіршого в роді людському. – Він рішуче заховав до шухляди коробку «Казбеку» й запитав: – Прізвище? Ваше справжнє прізвище й хто залишив вас у місті?
Грижовська помахала рукою з затиснутою між пальцями цигаркою, немов відганяючи дим від себе. Одповіла напрочуд спокійно:
– Ми по-різному дивимося на речі, майоре. І ніколи не внайдемо спільної точки зору. Я вам більше нічого не скажу.
– Шкода, – цілком щиро зізнався Бобрьонок, – мені шкода вас.
І викликав конвоїра.
– Як справи? – запитав Гаркуша, та, побачивши Федорове обличчя, різко підвівся з дивана. – Щось трапилось?
Федір обтер піт з чола.
– Погано, шефе, – тільки й мовив.
– Що?
– Пані Грижовська – тю-тю…
– Невже?
– Упевнений.
Гаркуша інстинктивно озирнувся.
– А ти?
– Не хвилюйтеся, нікого не привів.
– Розказуй.
– Чекайте. – Федір скинув гімнастерку, підставив голову просто під умивальник, з насолодою змив піт з обличчя. Обтерся рушником і тільки тоді почав: – Пішов я, отже, до старої лахудри. Як і було умовлено, від четвертої до пів на шосту. Вона жінка акуратна й ніколи не підводила. Заходжу до парадного, слава богу, на скриньку глянув, а то б… – махнув безнадійно рукою. – Зеленого журналу нема, отже, нема й пані Грижовської. Нема то й нема, нічого до неї й пхатися, можна було б одразу назад, та щось мене штрикнуло, ну, сигнал якийсь про небезпеку, пам'ятаєте, гауптштурмфюрер Кранке нам про «мишоловки» розповідав і як поводитися у таких випадках…
– І ти, звичайно, піднявся на другий поверх?
– Аж на третій, шефе. Пані Грижовська казала: там друкарський робітник мешкає, і жінка в нього ревматичка, поки відчинить, сказитися можна. Отже, завжди щось би вигадав, подзвонив навіть для переконливості й трохи почекав, проте не дочекався й накивав п'ятами.
– А може, воно того!.. – клацнув пальцями Гаркуша. – Може, даремно запанікував? Пані Грижовська просто десь затрималась…
– У мене на роздуми часу не було, – зауважив Федір. – Я себе рятував і вас також.
– Звичайно, – одразу погодився Гаркуша. – Хто ж заперечує?
– Мені здалося…
– Тільки здалося.
– Слухайте далі. Спускаюсь сходами, самі розумієте, чекаю всього, тому й напоготові. Тобто голими руками мене б не взяли.
– Знаю, – кивнув Гаркуша, – й не голими…
– Так, але все спокійно, анічичирк. Виходжу на вулицю, й там усе гаразд. Ну, зітхнув я вільно, подумав, у Грижовської щось непередбачене, монастир усе ж не дансинг, аі свої складності, і завтра пані кармелітка буде як штик.
Виходжу, отже, на проспект, озирнувся – нікого. Тут мені зовсім на серці полегшало, та раптом бачу в сусіднім завулку «віліс». Пам'ятаєте, зовсім маленький і спокійний тупик, машинами там і не пахло…
– Може, хтось з військових поселився?
– І я так подумав. Та на всяк випадок став за дерево дивлюсь, а з дому Грижовської військовий виходить. Мороз у мене по шкірі – у «вілісі» ще двоє, куди подітися? Єдиний рятунок – трамвай, й то сумнівно, машина в них… Правда, фора в мене, я то зрозумів, що на мене полюють, а вони ж цього не знають, певно, водитимуть і одразу не братимуть.
– А не перебільшуєш?
– Е-е.. – безнадійно махнув рукою Федір, – вони б мене не випустили…
– То що ж?
– Чекайте, отже, рвонув я до зупинки, й трамвай підходить. Той військовий, що з будинку Грижовської вискочив, на розі зупинився, либонь, у них знак є, хлопці на «вілісі» заметушилися, але є бог на небі – сів я до трамвая, дивлюсь, а в них щось трапилося, мабуть, машина ве завелася, бо капот підняли й копирсаються…
Гаркуша полегшено зітхнув.
– Так, є бог, – мовив упевнено, – і він поки що на нашому боці.
– На бога сподівайся… – посміхнувся Федір. – А трамвай хоч і старий, та, виходить, надійніший. Я їду, а вони облизуються.
– Могли завести мотор і наздогнати.
– А я що – лисий? Звичайно, могли, але ж я через зупинку за поворотом зіскочив і до брами. Перечекав трохи, бачив навіть, як вони «вілісом» по вулиці нишпорили, однак пізно, голубчики, я потім на Городецьку пішки дістався, завулками, гаку дав, проте не жалкую.
– Далі трамваєм?
– Грузовика зупинив. Шоферові – тридцятку, і йому добре, й мені…
– Чому ж так захекався?
– Дурний я до воріт під'їжджати! На Городецькій і вийшов, потім пішки й швидко, щоб роздивитися…
– Так, це не жарт, – кивнув Гаркуша. – Слава богу, минулося.
– Грижовська ж не знає, де ми?
– Ніхто не знає, крім залізничника та Сороки.
– Краще б взагалі – ніхто.
– Так уже сталося. Але їм довіряє сам гауптштурмфюрер Кранке, залізничник за його завданням і знайшов цей будинок – бачиш, не помилився, поки все гаразд.
– Поки…
– Не каркай,
– Але як смершисти вийшли на Грижовську?
– Не ламай собі голову: вийшли, то й вийшли, а нам своє робити.
– Дайте випити.
– Так, тобі сьогодні треба, – погодився Гаркуша. Він підвівся на засклену веранду й виніс до саду пляшку горілки. Хліб і якісь недоїдки лежали на столі під грушею, Федір налив собі мало не повну склянку й вихилив жадібно. Вдихнув повітря, похитав головою і обтер губи, не закушуючи. Гаркуша присунув йому хліб, Федір відщипнув шматочок, пожував і подивився на Гаркушу просвітлілими очима.
– Гарно, – мовив, – усе добре, але ж мусили сьогодні виходити в ефір…
– Поїдеш завтра до лісу, Федір зітхнув, та погодився:
– Так, іншого виходу нема.
– На світанку вирушиш.
І все ж Федір зробив останню спробу:
– А якщо послати залізничника?
– Ні-ні, – заперечив Гаркуша, – він до станції прив'язаний, хто його відпустить?
