– І цей Гімназист серед них?

– Ні.

– А де ж він був?

– Лишив курінь ще до того бою.

– Як так – лишив? – насторожився Гаркуша,

– За моїм наказом.

– І де увесь час вештався?

Сорока хотів розповісти про Гімназистові пригоди, та зарипіли двері й здоровань у піжамних штанях та розстебнутій сорочці, з-під якої випиналися порослі волоссям груди, приніс тацю з кавником і чашками. Він тримав її на трьох розчепірених пальцях, наче зовсім не відчував ваги, бавився, і так, бавлячись, поставив тацю на стіл, устелений барвистою скатертиною з китицями.

Сороці набридло стояти перед Гаркушею, з полегшеянням узяв чашку й вмостився за столам, а майорові, видно, перехотілося кави, бо обернувся до здорованя і мовив люто:

– Чуєш, Федоре, нам уже кадри почали добирати… Помічників, розумієш?

Федір погрався опуклими біцепсами на руках. Одповів спокійно:

– Але ж, я чув, його рекомендує сам святий отець Василь!

– Ну-ну… – невизначено протягнув Гаркуша. – То розповідайте, вельмишановний пане Палків.

Сорока проковтнув і цю пілюлю – нічого, колись він поквитається з цим нахабно-самовпевненим типом, що начепив майорські погони. Та мовив запобігливо:

– Звичайно, ви можете мати свою думку, але Гімназист – хлоп надійний. Зветься Юрком Штунем, тут, у Львові, кінчав гімназію, і навесні отець Василь рекомендував його мені. А потім надійшов наказ – надіслати на Волинь десяток стрільців, щоб, прошу я вас, зустріти таких, як і ви, тобто агентів. Я послав сотника Муху з Гімназистом, той доповідає, що завдання виконали, тамта група працює в районі Ковеля, а Гімназист потрапив до облави, потім його взяли до армії, втік і дістався у Львів.

Гаркуша перезирнувся з Федором.

– Та-ак, – мовив без ентузіазму, – втік, кажете?

– Я розмовляв з єгомосцем, – одповів Сорока. – Той посилав служницю в село під Куликовом, де Гімназист ночував востаннє перед Львовом. Усе в порядку: стара пройда усе рознюхала.

– А раніше? – запитав Гаркуша.

– Що – раніше?

– Раніше, питаю, де ночував?

– Не можемо ми все перевірити.

– Звичайно, не можете…

– Отже, я вважаю, Гімназиста слід залучити. Я йому документи мого племінника віддав. Справжні документи, і влаштується, де накажете.

– Чекайте, шановний, – обірвав Сороку Гаркуша, – ї де цей Гімназист? Зараз?

– Як де? У мене, звичайно.

– У вашому мешканні?

– Так мій же племінник… А маю дві кімнати… Чому одною не поступитися?

Гаркуша раптом різко відсунув тацю, так, що кава з чашок пролилася.

– Ви або дурень, Палків, – вигукнув люто, – або типо вий зрадник! Уявляєте, що вчинили?

Сорока зблід і відповів з гідністю:

– Залучив до групи перевірену людину.

– Хто дав право? – з ненавистю видихнув Гаркуша. – Хто уповноважив тебе?

– Але ж, прошу я вас, файний хлопець.

– Знаєш, скільки файних хлопців у Львові? І скільки з них – енкаведисти?

– Скажете таке: я ж його знаю, та й отець Василь…

– Самодіяльність! – стукнув, долонею по столу Гаркуша. – За таку самодіяльність знімають голову!

– Я попросив би шановного пана!.. – не витримав Сорока,

– Ти чуєш?..- іронічно запитав Гаркуша у Федора. – Він просить нас, він протестує, ви саме це мали на увазі, пане Палків?

Сорока збагнув, що перебрав, і позадкував:

– Прошу вибачення, пане майоре.

Видно, догідливий тон Сороки припав до душі Гаркуші, але мовив усе ж сердито, – Щоб це було вперше й востаннє, пане Палків.

– Уже зрозумів,

– А розумієте, що до своєї квартири на Зеленій вам повертатися вже не можна?

– Чому?

– В нашій справі нема дрібниць,-мовив Гаркуша, – зрозумійте це нарешті. І ви припустилися помилки.

– Але ж сам єгомосць…

– Не маєте права залучати навіть самого господа бога, я для вас бог, і тільки я приймаю рішення.

Зрештою, це було правильно, і Сорока хоч і невдоволено, однак мусив погодитись.

– Що робитимемо? – запитав.

– А от що… – Гаркуша замислився лише на мить. – Звідкись подзвоните Гімназистові. Воронь боже, тільки не з роботи, бо, може, телефон уже прослухується,

– Ну, що ви! – замахав руками Сорока, проте Гаркуша обірвав його:

– Ви зрозуміли?

– Авжеж.

– То слухайте далі. Подзвоните й скажете, що мусите виїхати на два-три тижні у відрядження. Сподіваюсь, ви не сказали цьому хлопакові, де служите?

– Ні-ні.

– От і гаразд. А Гімназистові накажете влаштуватися на роботу й чекати. Працювати, й чекати, і все.

– А я куди?

– Зміните квартиру.

– А якщо Гімназист звернеться до єгомосця? – Отець Василь буде попереджений, щоб також не займався самодіяльністю. Раптом Федір показав Сороці величезного кулака.

– А тобі слід було б набити морду! – вигукнув. Сорока ображено випростався на стільці.

– Я попрошу!.. – верескнув.

– Ну й дурень, – обірвав його Федір, – у нас справа така: один хибний крок, і амба. Ти зв'язковий – і все. Затям. Правильно каже шеф: без самодіяльності!

Нараз Сорока подумав: може, справді він даремно лізе в пляшку – згадав пострижену Юркову голову, й ляк запав у душу, Певно, ці досвідчені фашистські вовки мають рацію – по лезу ходимо, контррозвідники із Смершу вже перехопили їхні шифровки й, либонь, розшукують їх. І ні на кого не можна покластися, кожен продасть іншого, щоб урятуватися самому, – і, може, Гімназист підсадна качка?

Мабуть, усе ж ні – он якими чистими очима дивився на нього… Він, колишній курінний Сорока, для нього цар і бог. Зрештою, час покаже, Гаркуша правий, нехай поживе в його квартирі, й варто постежити за ним. Якщо працює на енкаведистів, обов'язково чимось викаже себе, тоді можна й прибрати.

– Які будуть вказівки? – запитав чемно Сорока, підводячись.

– Не сунутись, куди не слід! – грубо зареготав Федір, але Гаркуша зупинив його владним жестом.

– Я випущу вас через дірку в паркані, – сказав, – Сьогодні походіть містом, постежте, чи нема хвоста.

– Коли їхав до вас, нікого не було, – запевнив Сорока.

– Особисті контакти поки що припиняються, – наказав Гаркуша. – Зв'язок тільки через тайник.

– Усьок? – знущально додав Федір,

Сорока вийшов, навіть не глянувши на цього настиру. З хама, сказано, ніколи не буде пана, то чи варто звертати на нього увагу? Бидло кляте, злапати б тебе в лісі та поставити навпроти чоти, ото вже покрутився б…

Подумавши так і зримо уявивши собі цю втішну картину, Сорока відчув хоч невеличке полегшення і попростував за Гаркушею до дірки в паркані, одразу забувши про Федора.

Уранці Іванців пішов не на роботу, а в поліклініку й перебував там близько години, чекаючи прийому в лікаря.

Старшина Вячеслав Ґудзик бачив, як машиніст похнюплено, зовсім як хворий, сидів на стільці під кабінетом терапевта. Втім, Ґудзик зазирнув до приміщення лише на кілька секунд, аби переконатися, що Іванців не залишив поліклініку, скориставшись з іншого виходу.

Старшина примостився на лавиці в сусідньому скверику і, як мало не всі спостерігачі, удав, що читає газету. Правда, Ґудзик таки читав її, що не заважало йому фіксувати всіх, хто виходив з поліклініки. Певно, візит Іванціва до терапевта увінчався успіхом, бо машиніст вийшов бадьорий і попрямував додому. Ґудзик зітхнув з полегшенням: може, цей пройда дійсно захворів і відлежуватиметься кілька днів на радість оперативникам, яким доручено стеження.

На жаль, цим бажанням не судилося справдитися: буквально хвилин через десять-п'ятнадцять Іванців вийшов з дому переодягнутий – замість залізничної форми натягнув старі бавовняні штани, вицвілу куртку й капелюха з обвислими крисами. Ніс сапета, певно, порожнього, бо легко помахував ним.

Ґудзик подумав, що Іванців зібрався на базар, але машиніст попрямував до станції. Поза вагонами вийшов до семафора, побалакав про щось із стрілочником і, дочекавшись, поки подали свіжосформований ешелон, помахав рукою машиністові й піднявся на паровоз.