– Чого ж переховуєте?

– Так племінник мій Стьопка. І бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть вночі, й гаплик…

– І де зараз Степан? Як його прізвище?

– На горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.

– Отакої, Василю Івановичу, – мало не весело мовив Бобрьонок, – значно пом'якшала ваша провина, а якщо здасте нам ворожого диверсанта…

– Так племінник же мій!

– Він диверсант, шановний, наш спільний ворог. Озброєний ворог, і все одно…

– Так, ви все одно візьмете його, – погодився лісник.

– Де в нього пістолет?

– На горищі ж…

– У кишені, під подушкою?

– Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.

Бобрьонок подумав трохи й запитав:

– Непомітно підійти до хати можна?

– Дуже прошу, через тин і в спіжарню.

– Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.

Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:

– То заспокою, пане офіцере. Толкунов заперечив:

– На горище полізу я.

– Це чому ж? – не погодився Бобрьонок. Капітан погладив руків'я пістолета.

– Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок кивнув.

– Я тебе прикриватиму.

– Тільки врахуй, – попередив лісника Толкунов, – якщо зрадиш…

– Ясно… – лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Ішов попереду розшукувачів, ледь помахуючи ним, і відро поскрипувало в його руці.

Вони непомітно дісталися спіжарні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:

– Звідси до ґанку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…

– Давай… – махнув пістолетом капітан.

Він сам визирнув із спіжарні і, переконавшись у правдивості господаря, пропустив його у двір. Пробіг слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до напіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної картоплі й квашених огірків. Капітан миттєво зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.

– Ну!.. – прошепотів.

Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:

– Ти, Василю?

– Хто ж іще? Стьопа на горищі?

– Спить, здається.

– А-а… – Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові.

Вони вилізли на горище майже одночасно – було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб – там, простягнувшись на рядні, спав чоловік у майці – парабелум лежав поруч.

Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову. Він виявився чесним, цей літпій чоловік у лляній вишиванці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми – відсторонив лісника й тицьнувдулом пістолета в груди молодикові. Не без злостивості побачив, як той розплющив очі.

Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали й жах з'явився в них – напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той сильно натиснув дулом на груди й наказав:

– Тихо, бо куля не дура, усьок?

Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула – скривився і одразу відкинувся назад на рядно.

– Чого вам треба від мене? – запитав, удаючи здивування.

– Не придурюйся! – мало не весело сказав Толкунов. – У тебе все вже позаду, і пізно придурюватись. – Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: – Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красуні чик ти мій, – поплескав агента по щоках, – і ти хотів обманути Смерш?

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

– Чого ж не стріляєте?

– Е-е, так не робиться! – нараз Толкунов посуворішав. – Ану підводься!

Той розплющив очі й покірно став на коліна – Толкунов спритно заломив йому руки за спину, зв'язав, і лише тоді хлопець випростався, наскільки дозволяли бантини горища.

– Давай ворушись, – підштовхнув його й спину капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент – незручно, ледь не впав, і Толкунов підтримав його.

Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

– Що ж буде?.. Що, ж буде?.. – майже беззвучно ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

– А нічого особливого! – якось удавано весело відповів Толкунов. – Відвеземо до Смершу, там його допитають…

– Стьопо! – вирвалося в жінки. – Що ж ти накоїв! Толкудов підштовхнув молодика до виходу.

– Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір'я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали вміст його рюкзака. Нічого особливого: хліб, консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші – три пачки по п'ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семеншнина.

Диверсант мав дві легенди. Згідно першої був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказів про санітарний стан частин.

– Ну що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти? – запитав Толкунов. – Чи гратимемо в мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього тіпалася.

– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом'якшення вийде.

– Яке вже пом'якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що вас зганьбив.

– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов. – Бо з заарештованими спілкуватися не дозволено.

– Племінник же він!

– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант.

– А якщо він сам…

– Сам – інша справа, але ж не сам, ми його взяли.

– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова й сказав нерішуче:

– А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

– Я скажу… Я все скажу!

– Прізвище?

– Олексюк.

– Ім'я?

– Степан.

– Скільки вас було?

– Троє.

– Де інші?

– Ми домовились через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

– Яке мали завдання?

– Знав тільки старший.

– Хто він?

– Ми всі з розвідшколи…

Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа німецьких диверсантів.

– Прізвище двох інших?

– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

– У нашій формі?

– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.

– Мають документи на чиї прізвища?

– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.

– Ще раз подумай, для тебе це дуже важливо, яке завдання одержали?

– Чесно кажу: знає тільки Харитонов.