— Гаразд, — кивнув Альберт. Він знав, що їм уже не судилося побачитися в хаті лісника. Знав і те, що вони взагалі ніколи більше не побачаться.

— Тримайся, — сказала Анастазія, подаючи йому руку.

Вулицею навпроти них ішло двоє. «Це, напевно, її охорона», — подумав Альберт.

Анастазія скочила на сідло, ногою відштовхнулася від землі і рушила прямо на зустрічних. Вони розступилися, пропускаючи її, бо вона їхала по самому тротуару, як заведено в невеличких містах.

Альберт повернувся і пішов назад до будинку Рачинської. Коли він переходив через вулицю, його ледве не збив той самий газик, який щойно обігнав їх.

З кабіни вискочив Яруга.

— Поїхала? — спитав він. — Я вже думав, що ти від неї не відчепишся.

— Ви її не доженете, — мовив Альберт.

— Е-е-е, балачки. Мої хлопці теж на велосипедах. Вони не пустять її далі того хреста, що за містом.

— У неї охорона. Я бачив якихось двох типів…

— Двох? Пішки? Це мої хлопці,— заспокоївся Яруга.

— Живцем її не візьмете…

— Побачиш. А ти? — запитав Яруга.

— Я? — здивувався Альберт. — Ти ж знаєш…

— Надвечір усе скінчиться. Тримайся! — гукнув він і, залізши в машину, помчав далі.

Альберт поглянув на годинник і попрямував просто до казарм. На мить йому здалося, що звідкілясь із нічної глибіні, з тиші й мороку до нього долинули далекі постріли. Альбертові захотілося випити бодай чарочку горілки.

З готелю, що стояв поблизу, линула музика — напевно, в ресторані були танці. Альберт зайшов у задушливий, прокурений зал, довкола снувалися люди з розчервонілими обличчями, світло електричних ламп було немовби пригашене густим димом. Альберт пробрався до буфету, бо, незважаючи на пізній час, в залі не було жодного вільного місця. Підштовхуваний офіціантами, пив горілку навстоячки. Зненацька він побачив Сову, що сидів у товаристві Лігензи. Перед ними на столику стояли три порожні четвертини. Лігенза дозволяла Сові обіймати її.

Альберт уже збирався розплачуватися, коли відчув на собі погляд кравчині. Вона підвелася і трохи непевною ходою наблизилася до буфету.

— Майоре, ви мене… забули, — мовила вона, подаючи Альбертові руку ще кроків за три від нього. Лігенза нагадувала потопаючу, що хоче вхопитися за соломину.

— Ви втішаєтеся з начальником міліції.

— Сова? — скривилася вона. Сліди опіків на її спітнілому обличчі здавалися брудними паперовими клаптиками, наліпленими на шкіру. — Він уже не начальник. З партії його теж викинули… Сова — це нічний птах. Сови повинні жити в лісі,— захихотіла вона.

— Будьте обережні. Яруга його любить.

— А я симпатизую Ярузі…

Альберт поставив на стойку чашку з-під кави.

— Я знаю про це. Може, ви хочете зробити невелику прогулянку?

— Яку, дозвольте поцікавитися?

— У Ноєвому ковчезі. Я сконструював повозку, а тепер набираю команду. Вирішив прихопити з собою звідси всякої тварі по парі — мерзотників, зрадників та покидьків. Ми можемо вирушити хоч на Місяць. Вам до вподоби така прогулянка?

Лігенза виявилася тверезішою, ніж він гадав. Вона зблідла, сліди опіку знову стали червоними, як півнячий гребінь.

— Ви думаєте… — затинаючись, мовила вона. — Ви думаєте, що я… що я працюю на Яругу?..

— Нічого не думаю. Я просто пожартував. Даруйте.

Він відсторонив її і вийшов з ресторану. Оркестр заграв жваву танцювальну мелодію, яка переслідувала його аж до наступного провулка.

О четвертій ранку Альберт вивів машину з подвір'я казарми. Величезний ЗІС із брезентовим верхом котився вибоїстими вуличками містечка, проминув міст на річці й опинився на асфальтованому шосе. Альберт їхав поволі, з насолодою вдихаючи повітря, що наповнювало кабіну, — запах шкіряної спинки, бензину й мастила. Світанок займався в молочному тумані, блискуча смуга шосе здавалася металевою стрічкою, що намотується на колеса автомобіля. Потім Альберт збочив на дорогу, посипану гравієм — починалися ліси. Він ще зменшив швидкість і, опустивши бокове скло, підставив обличчя й чуба свіжому вітрові.

Альберт навіть самому собі не смів признатися, що з кожним новим кілометром у ньому наростає якесь дивне почуття. Немовби зашморг, накинутий кимось на шию, дедалі дужче стискав йому горло. Це був страх. Що менша відстань лишалася до хати лісника, то дорожчою здавалася для нього кожна прожита секунда. Можливо це останні хвилини в його житті? Можливо, як Куртман, він із простреленим черепом звалиться десь на лісовій стежині?

З-за лісу викотився величезний диск вранішнього сонця. По краях червоний, в середині розпечений до білого. Все провіщало спекотливий, безхмарний день. Чи судилося йому прожити цей день, побачити сонце на вечірнім прузі?

…Страх. Альберт відчував, що йому перехоплює дух. Він зупинив машину і вискочив з кабіни. Кров ударила йому в голову, серце шалено калатало, і його удари віддавалися у скринях. Альберт сів на підніжку, блукаючи поглядом по маківках високих сосен і намагаючись ні про що не думати. Поволі він заспокоївся. Закурив сигарету.

Обабіч посипаної жорствою дороги рівною високою стіною тяглися ліси. Повітря було напоєне тишею раннього ранку, трава в кюветі сріблясто вилискувала від роси. Мотор ЗІСа холонув, обдаючи його приємним теплом.

«Надвечір усе скінчиться», — подумав Альберт.

У великому селі з костьолом на дві вежі в неороманському стилі він з'їхав на піщаний путівець. Проминув мілкий струмок, обігнув піщані пагорби, лісову галяву, порослу вересом, і опинився в маленькому сільці, що тулилося до лісу. Високі товстезні сосни заходили аж на обійстя між хліви й стодоли. Село мало лише кілька дворів, далі дорога тяглася по високому насипу через мочари, порослі вільшняком. Несподівано рельєф місцевості різко мінявся — починався крутий узвіз. Альберта зупинив сторожовий пост Рокити. Двоє чоловіків, озброєних автоматами, провели його під дашок із годівницями для сарн, де стояв польовий телефон, зв'язаний із хатою лісника за півкілометра звідси.

«Надвечір усе скінчиться», — подумки повторив Альберт.

Рокита по телефону наказав пропустити машину. Вартовий з поста скочив на підніжку ЗІСа й супроводжував Альберта аж до невеличкої галявини. Тут стояв довгий білий будинок, схожий на старопольську садибу. На ганку Альберта чекав штаб Рокити.

Рокита скидався на сільського крамаря, що натяг на себе офіцерський мундир. Він казав про себе, що має статуру Наполеона. Ходив Рокита прямо, випнувши живота і по-наполеонівському заклавши руку за борт мундира. У нього було дебеле, налите кров'ю обличчя. Офіцерський кашкет довоєнного зразка він насував аж на брови. Туго застебнутий комір впивався в потилицю. Голову Рокита тримав високо, вузькі губи були завжди стулені.

— Прошу поквапитися. Найпізніше о десятій ранку ми повинні бути під Варшавою, — нагадав Альберт.

Рокита зміряв його зневажливим поглядом.

— А якщо спізнимося?

— Полковник Джонсон звик до пунктуальності.

Рокита почервонів. Схилив голову, губи його витяглися в тонесеньку щілину.

— Щось мені здасться, що ці англійці вбачають у нас тільки гарматне м'ясо. З вашим Джонсоном нічого не станеться, коли він трохи й зачекає…

— Він ваш гість, а ви господарі. Господарі мусять бути точними.

Це переконало Рокиту.

— Ей, швидше там! Ворушіться! — окриком поквапив він своїх людей, котрі виносили з хати ящики з набоями, зброю і складали все це в просторому кузові ЗІСа. Зброя була нова, найостанніших випусків і в бездоганному стані. Рокита намагався побачити в Альбертових очах бодай тінь захоплення. Люди Рокити були переважно в нових польських мундирах: якраз недавно бандитам пощастило пограбувати ешелон з продовольством та обмундируванням, що призначалися для гарнізону Корпусу внутрішньої безпеки. Лише кілька чоловік ходило в англійських френчах.

— Цих ми сховаємо поглибше, — пояснив Рокита. — А ближче до виходу сядуть люди в наших мундирах. Ми матимемо вигляд звичайного військового підрозділу. Якщо нас хто й зачепить, ми сипонем таким вогнем, що лишаться тільки ріжки та ніжки. Я беру два міномети, дев'ять ручних кулеметів з трьома зарядними ящиками, два ящики гранат, ящик із гвинтівками. Опріч того, всі мої люди мають автоматичну зброю — стени[28] які нам скинули в 1944 році. Варто було б повернутися ще разок, залишається майже цілий склад зброї й обмундирування. Цей вантаж скинуто на парашутах три роки тому.