— Хтось у нас «сипле», майоре… — промовив він тихо й пригнічено. — Рокита знає про кожен наш крок. У нього є списки наших людей. Я почуваю себе так, ніби мені на шию накинули зашморг. Він затягується, душить мене.
Яруга схопив Альберта за зап'ястя, стиснув його.
— Ти повинен мені допомогти. Ти тут чоловік сторонній. Ніхто тебе не знає.
— Випусти для принади когось із цих десяти бандитів, — підказав Альберт.
— Ти гадаєш? — міцно стиснув губи Яруга. — Ох, якби я знав, де зараз один тип. Але його немає. Він недавно зник: немає його ні мертвого, ні живого. Впав, як камінь у воду.
— Випусти принаду, — повторив Альберт.
— Кого?
— Ну… хоч би оцього Ведмедя.
— Ведмедя? — Яруга підозріливо глянув па Альберта.
— Плітку випускати немає сенсу. Це повинна бути щука.
— А як щука піде під воду? Що тоді? Мене розстріляють. Ні, на це потрібна санкція воєводського УБ.
— Дістанеш санкцію, втратиш нагоду. Довіряй тільки собі. Ми випустили Куртмана. Небагато хто знав про це. І все-таки хтось попередив Рокиту, що Куртман «сипатиме».
— Звичайнісінька випадковість. А може, підозріливість Рокити. Він уже нікому не довіряє. Занадто зухвало взяли Перкуна. Навіть дитина могла здогадатися, що на Перкуна донесли і що виказав його хтось із найближчих підлеглих. З Рокитою цей номер не вийде. Рибу, яка один раз зірвалася з гачка, вдруге буває важко піймати. Ти колись ловив рибу? Ні? Так от, Ведмедя я не випущу.
Альберт знизав плечима.
Яруга відчинив двері до секретарки і наказав привести до нього арештованого. Секретарка принесла на стіл Яруги карафку з водою і старанно, наче декорацію на сцені, розставила три стільці. Два з них, на яких сіли Яруга з Альбертом, — по один бік столу, а по другий, метрів за три від нього, — стілець для Ведмедя.
У мундирі без будь-яких знаків розрізнення зайшов Ведмідь, двадцятидвохрічний хлопець з широким селянським обличчям, рідким білявим чубом. Родом він був з якогось убогого села, закінчив чотири класи гімназії. До банди Перкуна вступив наприкінці 1945 року. В його вигляді справді відчувалося щось ведмедяче.
Під час першого допиту Ведмідь зізнався у вбивстві шести міліціонерів і членів ППР, а також у тому, що брав участь у нальоті на місто.
На запитання Яруги Ведмідь відповідав поволі, обдумуючи кожну фразу.
Яруга:
— Які функції ви виконували в підпільній організації Перкуна, а після його арешту і страти — в загонах Рокити?
Ведмідь:
— Я докладно говорив про це на попередньому допиті.
Яруга грюкнув кулаком по столу.
— Я хочу, щоб ви повторили ще раз. Якщо знадобиться, повторите свої зізнання втретє, вчетверте і вдесяте!
Старий, випробуваний прийом. Кілька разів питають про те саме. Потім достатньо буває порівняти протоколи допитів, і якщо арештований брехав, то, як правило, він щоразу трохи інакше будував свою відповідь. При зіставленні протоколів усі оці неув'язки і помилки відразу стають помітними. Довкола них і зосереджують нові запитання.
Ведмідь:
— Я командував оперативним відділенням із десяти чоловік, що належало до так званої Служби охорони суспільства — COC. Ми безпосередньо підкорялися групі по боротьбі з сваволею.
Яруга:
— У чому полягала діяльність цієї групи?
Ведмідь:
— Там зосереджувалися всі матеріали проти нинішньої державної влади в Польщі. Збиралися також дані для підготовки звинувачувальних актів проти тих, хто боровся з нами, а потім надходив наказ про знищення цих людей.
Яруга:
— А отакі «звинувачувальні акти» — це теж справа рук цієї групи?
Він вийшов із-за столу й подав Ведмедеві складений учетверо аркуш паперу. Глянувши на аркуш, Ведмідь повернув його Ярузі.
— Так. Це вирок.
Яруга знову повернувся до столу і кинув «вирок» на купу своїх паперів. Альберт прочитав:
«Капітанові Ярузі, начальнику повітового управління держбезпеки міста Р.
Повідомляємо, що спеціальний суд групи по боротьбі з сваволею на своєму засіданні 3 березня 1946 року, розглянувши висунуті проти вас звинувачення у зв'язку із злочинами, вчиненими проти суспільства і Польської держави, засудив вас до смертної кари.
Вирок буде виконано протягом шести тижнів».
— Ну, а я живу, Ведмідь. Живу, бачиш? — вихвалявся Яруга. — Навіть якщо й настигне мене ваша куля, я ще впораюсь послати вас на шибеницю. А втім, тебе розстріляють, бо ти військовий.
— Дякую, — буркнув Ведмідь.
Яруга:
— Накази, які ви діставали від групи по боротьбі з сваволею, стосувалися тільки ліквідації комуністів?
Ведмідь:
— Ні. Ми провадили ряд підготовчих операцій, добували гроші й продовольство для нашої організації. Вчиняли різні збройні напади, наприклад, наліт на місто Р.
Яруга:
— Отже, наліт на Р. — це теж справа рук COC?
Ведмідь:
— Авжеж.
Яруга:
— Скільки оперативних груп спеціального призначення мала COС?
Ведмідь:
— Не знаю.
Яруга:
— Не знаєш? Хто наказав ліквідувати поручника Міколая Л. з міністерства управління держбезпеки?
Ведмідь:
— Я нічого не знаю про цю справу.
Яруга:
— Ти нічого не знаєш?
Ведмідь:
— Прошу мені не тикати! Ми з вами разом свиней не пасли.
Яруга підвівся, потім знову сів.
— Гаразд. Будемо розмовляти на «ви».
— Дякую, — глузливо відповів Ведмідь.
Яруга:
— 27 квітня на вулиці біля будинку канцелярії старости був убитий якийсь чоловік років двадцяти трьох. Хто його вбив? З чийого наказу?
Ведмідь:
— Не знаю.
Яруга:
— Слухайте, Ведмідь. Ви хочете, щоб з вами не говорили на «ти», щоб вас не били по пиці і так далі. Вимагаєте чемності. Я нічого не маю проти. Я волію вести з вами товариську розмову. Але це й вас зобов'язує. За таких стосунків брехати не годиться. 27 квітня в момент убивства цього юнака ви мчали на мотоциклі якраз тією дорогою. У нас є свідки. Ваш супутник, що їхав на задньому сидінні, відкрив вогонь і вбив поручника Міколая Л. Хто цей чоловік, що їхав із вами?
Ведмідь:
— Я не знаю його прізвища. Його кличка Куріпка.
Яруга:
— Що він робить у загоні?
Ведмідь:
— Він із мого оперативного відділення.
Яруга:
— Опишіть його докладно, дайте адресу.
Ведмідь (говорить поволі, затинаючись і довго розмірковуючи):
— Справжнє прізвище Куріпки — Юзеф Хамчик. Він високий, темно-русявий, худорлявий, років 25–26. Чуба зачісує вгору, очі сірі, ніс довгий, губи тонкі. Носить лижну шапку, куртку болотяного кольору, сіре кашне. Офіцерські чоботи, штани армійського крою, вицвілі або вельветові коричневого кольору, шкіряні рукавиці. Контакт із ним можна встановити через його родичів у селі Хжонщув, куди він час від часу навідується — пообідати. А втім… він уже в лісі і тепер звідти носа не виткне, знаючи, що я влип.
Яруга:
— Чому ви вбили поручника Л.? Хіба йому теж було винесено «вирок»?
Ведмідь:
— Не знаю… не знаю. Ні. Вироку не було. Але він мусив загинути. Ми не мали часу…
Яруга:
— Біс би вас узяв! Відповідатимете ви, нарешті, чи ні?!
Ведмідь:
— Пити…
Яруга:
— Тут УБ, а не кіоск із прохолодними напоями! Треба було напитися в камері.
Ведмідь:
— Я хотів. Не дали. Сказали, що тут нап'юся.
Яруга:
— Гаразд, гаразд. Але спершу розкажіть, за чиїм наказом ви вбили поручника Л.
Ведмідь:
— Ми ночували в хаті лісника Граби. Рано-вранці примчала до нас на велосипеді зв'язкова Зенка. Її прізвища я не знаю, де вона живе й працює, мені теж невідомо. Вона має контакт з кимось в…
