Пролунав тихий стукіт у двері. Альберт лівою рукою повернув ключ, у правій він тримав знятий із запобіжника пістолет.

— Якийсь юнак хоче побачитися з вами, — сказала господиня.

«Запізно, — подумав Альберт. — Невже моє рішення прийшло запізно?»

— Скажіть йому, що мене немає вдома.

— Я так і сказала. А він відповів, що чекатиме вас хоч до завтра. Сидить у вітальні,— додала вона.

— Тоді нехай зайде…

Він одійшов від дверей. Поклав пістолет на стіл, прикривши його томом Байрона. Сів на стілець, спершись руками на книжку, ніби читав її.

Гупаючи високими чобітьми, до кімнати ввалився паруб'яга років двадцяти в розстебнутій зеленій куртці і розхристаній сорочці, простоволосий. Його голова мала незвичайну яйцеподібну форму і була вкрита білявим, гладенько прилизаним чубом. Тримався він невимушено й безцеремонно. Не витягаючи рук із кишень куртки, молодик підійшов до столу.

— Ви говорите по-англійському? — запитав він із досить доброю шкільною вимовою.

— Авжеж, — буркнув Альберт, не підводячись із стільця.

— Я прийшов до вас за наказом Рокити…

— Слухаю вас. — Альберт відкинувся на спинку стільця. Кінчиками пальців правої руки підштовхнув до парубка коробку сигарет. І аж зітхнув з полегкістю, коли той витяг руки з кишень, щоб узяти сигарету. Закуривши, молодик розгледівся по кімнаті, шукаючи вільного стільця, знайшов його, підсунув до столу і сів на нього верхи.

— Я прийшов до вас від Рокити… — повторив він, напевно, підшукуючи англійські слова, щоб точніше висловити свою думку. Глибоко затягшись, він пирхнув, як кіт, випльовуючи крихти тютюну — сигарета була без фільтра. — Ви англійський парашутист, правда? — І, побачивши, що Альберт нервово ворухнувся, заспокійливо додав — Прошу мені абсолютно довіряти, я від Рокити.

— Не знаю, від кого ви прийшли, — повільно заговорив Альберт польською мовою. Він засунув руку під книжку. Стиснув пальцями руків'я пістолета. — Я знаю тільки, що ви прийшли за неправильною адресою. Я працівник органів державної безпеки.

Очі молодика округлилися, щоки запали, вуста розтулилися, як у здивованої дитини.

— Спокійно! — гримнув Альберт. — Руки на стіл!

Спрямувавши на молодика дуло пістолета, Альберт витяг у нього з кишені величезний ковбойський кольт і невеличку гранату. Хлопець не. міг вимовити й слова. Здавалося, він навіть перестав дихати. У куточках розтуленого рота блищала слина.

— Вперед, кроком руш! — скомандував Альберт. Підштовхуючи молодика дулом пістолета, він провів його вниз по сходах, у вітальню, потім у коридор. Наказав відчинити двері. Коли вони опинилися в саду, Альберт розмахнувся і пожбурив далеко на газон важкий кольт.

— Вшивайся звідси, щеня!

Він повернувся в будинок, грюкнувши дверима. Потім відсунув вічко і побачив, що молодик якийсь час нерухомо стояв на тому місці, де його залишили, а далі, немов ужалений, трьома сягнистими стрибками підскочив до свого кольта, жадібно схопив його і, пригинаючись та поглядаючи на двері вілли, почав повільно задкувати. Вислизнувши на вулицю, пішов, похитуючись.

Увечері того самого дня Альберт опинився перед стареньким будинком повітового управління державної безпеки в місті Р. Вечірнє повітря дихало прохолодою, спадали сутінки. Будинок стояв на відчепі, у вузенькому глухому провулку. Але поодинокі перехожі, яким випадало проходити тут, ступали по вулиці обережно, покрадьки, немов навшпиньках. Зі страхом і цікавістю вони поглядали на густо заґратовані вікна, на присадок, де поміж тополями виднілася смугаста червоно-біла караульна будка.

Тиша й голубуваті сутінки нагадали Альбертові вчорашній вечір у кляшторі. Відтоді минуло лише двадцять чотири години, а йому здавалося, ніби він устиг прожити за цей час ціле життя, в якому були гра, любов, смерть і невдала втеча.

У пропахлій тютюновим димом канцелярії дрімала, схиливши голову на клавіші «Ремінгтона», некрасива бліда дівчина. Вона підвела на Альберта заспані очі, на щоках у неї виднілися маленькі кружальця — сліди від клавішів машинки.

— Скажіть начальникові, що з Варшави прибув майор В., з міністерства державної безпеки, — тихо промовив він, показуючи своє посвідчення.

Секретарка майже відразу повернулася.

— Можете зайти до начальника…

Альберта привітав чоловік років на сорок. Дуже високий, сутулуватий, із запалими грудьми і довгими, як у мавпи, руками. Його щоки палали хворобливим рум'янцем, губи були пошерхлі, шкіра — як вицвілий цигарковий папір. Масивна, випнута щелепа надавала йому вигляду лагідного добряги, голос линув звідкілясь із глибини, як у черевомовця. «Жила, — подумки охарактеризував його Альберт. — Суха, видублена жила. Ремінь».

Начальник повітового управління держбезпеки Яруга був у формі капітана Війська Польського. З-під розстебнутого мундира виглядала пом'ята, не першої свіжості зелена сорочка. Величезний письмовий стіл був завалений стосами паперів і книжок, до яких він ставився з явною ворожістю, раз по раз відсуваючи їх від себе, аби вивільнити місце для своїх довгих рук, що закінчувалися рудими волохатими долонями.

Край столу сидів Крихняк, теж у мундирі, з погонами поручника. Військовий ремінь сповзав з його круглого, як барило, живота, товста шия випирала з тісного коміра.

— Я знаю про вас, майоре, — забасив Яруга. — Мені надіслали телефонограму. Вже три дні ви мешкаєте на віллі у Рачинської. Відвідали вчителя Рамуза, потім кудись завіялися на цілий день. Зрештою, це не моє діло. Ви прибули сюди з якимось спеціальним завданням? Гаразд. І все-таки могли б заглянути до мене трохи раніше.

— Не було потреби, — знизав плечима — Альберт. Він подав Крихнякові руку. Хотів додати: «Ми вже знайомі, правда?», але стримався.

Яруга вдарив кулаком по столу.

— Ви нам не довіряєте, розумію. Ex, ви…

— Я прибув сюди у справі військових дезертирів.

—Їх уже немає серед живих, — вибухнув сміхом Крихняк. — Вони подалися в банду, і Рокита наказав розстріляти їх. Я сам оглядав трупи. Варто було заради цього приїздити!

— Таж він не по це приїхав. Я не вірю майорові, він щось лихе замишляє.—Яруга усміхнувся лагідно, вибачливо. — Закурюйте, майоре, — припрошував він.

Яруга курив, сильно й глибоко затягуючись. В легенях у нього хрипіло.

— Вас губить надмірна недовіра, — промовив він з удаваним жалем.

— Не розумію, — стенув плечима Альберт.

— Прибув у наш повіт іще один офіцер із міністерства, — розповідав Яруга. — Інкогніто. Не порадився з нами. Я не знаю, чого він тут шукав. З кимось установив контакт, його розпізнали, а він, напевно, пронюхав щось важливе, бо сьогодні опівдні його порішили. Просто на вулиці. Біля канцелярії старости. Як його звали? — Він заходився порпатися в своїх паперах і, нарешті, з тріумфом витяг якусь пом'яту записку. — Поручник Міколай Л. Ви його знали?

— Знав.

— Отож. Зовсім молодий хлопець. Шкода його. Ми відправили тіло в Варшаву. Він самотній?

— Здається, ні. Точно не знаю.

— Отож, — бурчав Яруга. — Не прийшов до нас, як свій до свого. Ми б його застерегли, дали б охорону, допомогли б — усе, що треба. По-господарському, це ж наш район.

— Він справді не був у вас? Ні з ким не розмовляв? — недовірливо спитав Альберт.

— Боже милостивий, майоре! Я ж уже казав вам: ні з ким! — загримів Яруга.

— З жодною людиною. В тім-то й річ, — підтвердив Крихняк, — Ніхто з нас його і в вічі не бачив. Тільки коли його порішили… Решта — таємниця, повита мороком, як казав наш старий шкільний учитель…

— Я теж був учителем, — похвалився Яруга.

— Географії…— захихотів Крихняк.

Яруга посварився на нього своїм волохатим кулаком. — Ах ти, мерзотнику!..

Альберт дивився на Крихняка. Його обличчя здавалося немовби задерев'янілим. Альберт знову відчув холодок у кінчиках пальців. «Ах ти, мерзотнику!..» — повторив він подумки слова Яруги.

— Убили його, — буркнув Альберт. Він удруге усвідомив собі остаточно, що Міколая не стало. Якщо тоді, вперше, його пойняв страх, то тепер — тільки лють.