Землемір заходився просити вибачення, цілувати кожен палець її рук. При цьому він скоса поглядав на лисого череваня.

— Благаю вас, не скаржтеся чоловікові. Він накаже мене арештувати. Ви така нещасна жінка, — промовив він, цілуючи її зап'ястя.

— Нещасна? Про що це ви? — Жінка сахнулася від нього, вирвала руки.

— Ваша врода потребує постійного захоплення, поклоніння. А поклонників у вас немає. Я знаю — всі бояться вашого чоловіка.

— А він боїться мене, — поплескала вона землеміра по щоці.

— Не може бути…

— Ні? Ви мене не знаєте. Якщо будете розумненьким, я вам дещо покажу.

— Що?

Не соромлячись присутності мовчазного Альберта, жінка високо підсмикнула поділ сукні. Альберт зустрів її погляд і зрозумів, що вона п'яна. Жінка цмокнула землеміра у вухо.

— Доведеться покарати його за це вчителеве дівчисько. Я вийду звідси, нібито на кухню, а ви прийдете за мною. Тільки не відразу, не відразу… Мені треба подумати… — Вона грайливо погрозила землемірові пальцем.

Альберт підійшов до Рачинської і запросив її до танцю. Вона танцювала легко, хоч і неуважно. Альберт притиснув її трохи міцніше. Здавалось, вона не помітила цього.

— Хто це? — спитав Альберт.

— Хто? — прокинулася вона від задуми.

— Отой лисий черевань, що сидить на бильці крісла.

— Заступник начальника повітового управління держбезпеки. Мій давній знайомий, Крихняк. Я запросила його для цієї дівчини.

— Невже? — з сумнівом у голосі мовив Альберт. Рачинська зітхнула.

—Її наречений був ад’ютантом Рокити чи щось подібне. Хтось сказав їй, що він арештований і сидить у варшавській в'язниці. От я і звела їх із Крихняком. Дівчина гарненька…

Крихняк нахилився і губами торкнувся волосся дівчини. Альберт запитав, ледве стримуючи злість:

— А якщо її наречений загинув?

— Ви гадаєте, що…

— Не знаю. Я просто так сказав…

Крихняк ніжно цілував волосся вчителевої дочки. Його велика лиса голова рожево поблискувала. Дівчина сиділа нерухомо, як паралізована. Зникла Крихнякова дружина, землемір оглядався на всі боки, виходячи з вітальні.

Патефон змовк. Альберт відвів господиню до крісла. Дівчина зашарілася і випручалася з обіймів череваня.

— Хто знає, голубко, можливо, він уже на волі…— таємниче усміхався до неї Крихняк.

— Не вірю, — пробурмотіла вона. — З ваших рук ніхто не виходить живий.

Крихняк поплескав себе по товстих стегнах.

— Ви нас переоцінюєте. Бували і втечі.

Вона знизала плечима. Рачинська принесла на підносі чотири наповнені чарки.

— Вип'ємо за звільнення Куртмана, — сказала вона, цокаючись із Крихняком.

— Куртмана? — повторив Альберт, ніби роздумуючи вголос. — Тиждень тому юнак на прізвище Куртман був убитий біля хати лісничого Граби. Я дізнався про це зовсім випадково. У Варшаві до мене зайшов один знайомий, що живе якраз неподалік від лісничого. Куртман якийсь ваш родич?

— Наречений, — понуро відповіла господиня. — Це був наречений панни Рамуз.

Дівчина дивилася на Альберта сухими очима. Черевань зсунувся з крісла. Зупинившись перед Альбертом, міцно взяв його за ґудзик піджака.

— Ви маєте цікавих знайомих, друже…

Він хотів ще щось додати, але цієї миті на нього насипалася Рачинська:

— Адже дім лісника Граби у вашому районі! Як же можна казати дівчині, що Куртман сидить у в'язниці, коли його вбили в лісі?!

Крихняк, нарешті, відпустив Альбертів ґудзик. Засунув товсті руки в кишені штанів. Він був розлючений.

— Не треба втручатися в чужі справи. Я правильно казав. Учора мене повідомили, що Куртман утік, коли його везли із в'язниці до слідчого. Я хотів розповісти про це панні Рамуз, навіть натякнув їй, правда ж? Мені ж не можна говорити прямо. Майте милість, ви повинні пам'ятати, де я працюю.

Чоло Крихняка вкрилося потом. Він витер його хусточкою. Одним духом вихилив чарку. Оглянувся довкола, шукаючи поглядом дружину. Її в кімнаті не було. Щез і землемір. Черевань завважив це, обличчя його почервоніло, і він ухопився рукою за серце.

Рачинська підтюпцем побігла в кухню. Альберт підскочив до столу, схопив пляшку. Наливаючи вино Крихнякові, подумав: «А ти, тварюко, хотів переспати з дівчиною, а потім дати їй зрозуміти, що саме ти допоміг утекти Куртману!»

— Ви себе погано почуваєте? — спитав він лагідно.

— Так. Серце, — засапав Крихняк.

Дівчина, затуливши обличчя руками, тихо плакала. Чоловіки не звертали на неї уваги.

Привид смерті зробив товстуна терпимішим. Взявши чарку з Альбертових рук, він поблажливо говорив:

— У вас цікаві знайомі, друже… Проте будьте спокійні. Мені до них байдуже.

Панна Рамуз підвелася. Вона ледве стояла на ногах, волосся було скуйовджене.

— Не розумію… Учора втік, а він каже, що тиждень тому вбили…

Крихняк стенув плечима.

— Вчора я одержав повідомлення. А втік він справді тиждень тому. Цей чоловік сказав правду.

— Втік? Так, може, він живий? — Вона дивилася на них благально.

— Більше я нічого не знаю про це, — сухо відповів Альберт. — Можливо, він загинув під час втечі?

— Ні,— авторитетно запевнив Крихняк. — Якщо загинув, так це сталося пізніше. У бандитів щодо цього є тверде правило. Бояться провокацій з нашого боку. Нещодавно дезертирували два міліціонери, їх розстріляли, думаючи, що вони наші агенти. Так само вчинили з п'ятьма дезертирами-солдатами. Той, хто побував у наших руках, вважається «зіпсованим», потенціальним агентом. Така ж доля спіткала, напевно, і Куртмана.

— А-а, розумію, — усміхнувся Альберт. — Вам не можна говорити прямо…

Господиня привела Крихнякову дружину. Та обсмикувала пом'яту сукню, губи її були пофарбовані нашвидкуруч, нерівно.

Альберт поглянув на годинник. Пів на дванадцяту, через тридцять хвилин — зустріч з Міколаєм.

— Я можу провести вас додому… — вклонився він дівчині.

Вона кивнула йому й пішла вмити заплакане обличчя. Партія бриджу закінчилася, гравці рушили до столу підкріпитися.

Рачинська взяла Альберта під руку й прошепотіла на вухо:

— Він ненормальний. Я боюся його.

— Кого?

— Отого архітектора. Він антифемініст, розумієте? Ви не помітили, як він подає чоловікам руку, як на них дивиться?

Архітектор, молодий невисокий блондин із круглим гладким обличчям, саме цієї хвилини цілував руку своєї партнерки по бриджу. Його рухи були на диво витончені, якісь неприродно жваві.

— Він привів сюди цю жінку. Запевняє, що вона його наречена. Маскується.

Архітектор оглянувся, подивився на Альберта й усміхнувся. «Наречена» казала йому щось швидко-швидко, весь час киваючи головою. «Вони говорять про мене», — подумав Альберт.

Та ось «наречена» відпустила архітектора й чогось чекала. Архітектор підійшов до Крихняка, тримаючи в руках розкриту цигарницю.

— Чи можна вам поставити нескромне запитання?

Черевань урвав суперечку з дружиною.

— Слухаю вас, — відповів він, блиснувши на Альберта червоними від напруги очима.

— Скажіть, чи спіймали того англійського парашутиста? Все місто аж гуде тільки про нього.

— Ні… Поки що ні.

— Цікаво. Адже це живий чоловік, а не голка в сіні?

Рачинська несподівано вп'ялася нігтями в руку Альберта. Крихняк згорбився, увібрав голову в плечі. Ліворуч від нього стояла розгнівана, хоч і винувата, дружина, праворуч — насідав причепливий архітектор.

— Знайдемо…

— Парашутист пройшов, напевно, спеціальну підготовку. Він має, звичайно, цивільний одяг, зброю, гроші й фальшиві документи. Можливо, саме зараз він розважається у варшавській «Полонії»? Або… — захихотів архітектор, — з'явиться до вас під виглядом офіцера держбезпеки? Шукай вітра в полі!

Нігті господині вогнем палили руку Альберта. Архітекторова партнерка тим часом усілася в кріслі, закинувши ногу на ногу, і зухвало вшнипилася очима в Альберта. На нього дивилися також архітектор, Крихнякова дружина і ще два бриджисти. Крихняк мимрив щось собі під ніс, витираючи хусточкою спітнілу потилицю. Здавалося, він один не розуміє, що означають ці погляди.