— Таких років?
— От бачиш, тепер і ти так заговорив, а трохи раніше, біля води, накинувся на мене.
— Бо цього не можна було витримати. Ну погодься. Скажи сам. Зрештою, що ти скажеш. Як виліз з отієї діри на Ке…
— Та дай їй, зрештою, спокій, отій дірі!
— Не дам! Не дам, бо лише тоді я зрозумів, що в тобі сидить. Ми ще не знали один одного так, як потім. Коли Джімма сказав, що Ардер летітиме з тобою, то я подумав: ну, не знаю! Я пішов до нього, але нічого не сказав. Він, зрозуміло, схопив усе, як кажуть, на льоту. «Олафе, — сказав мені він, — не гнівайся. Ти мій найкращий друг, але зараз я полечу з ним, а не з тобою, бо…» Знаєш, як він сказав?
— Ні, — озвався я. До горла мені підкотив клубок.
— «Бо він один спустився вниз. Він один. Ніхто не вірив, що туди можна спуститися. Він сам не вірив». Ти вірив, що повернешся?
Я мовчав.
— Бачиш, негіднику! «Або ми повернемося разом з ним, — сказав Джімма, — або жоден з нас…»
— І я повернувся сам… — сказав я.
— І ти повернувся сам. Я тебе не впізнав. Як я тоді перелякався! Я був унизу, біля помп.
— Ти?
— Я. Дивлюся — хтось чужий. Зовсім чужа людина. Я подумав, що то галюцинація… у тебе скафандр був зовсім червоний.
— То була іржа. У мене тріснув шланг.
— Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був… Так от, лише потім…
— Те, що з Джіммою?
— Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб’єш. Чорне небо!
— Не нагадуй мені про це, — сказав я. — Я відчував:
ще хвилина — і я почну тремтіти. — Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.
— Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.
— Що значить — ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! — Я замовк. — Це справжнє божевілля, Олафе, — додав я після паузи. — Не треба про це.
— Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не…
— Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!
— А про себе мені теж tie можна говорити? Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може, його збентежили наші схвильовані голоси?
— Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?
— Як це чого? Адже з Ардером сталося все через мене…
— Що-о?
— Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би…
— Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?
— Якби, якби! Але ж не було жодного «якби». Це було радіо.
— Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!
— Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?
— Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?
— Ні. Він… адже деконцентрація трапляється…
— Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.
— Дякую.
— Халь, от я тобі як дам…
— Обережно. Я важчий.
— Але я зліший, розумієш? От дивак!
— Олафе, не кричи так. Ми тут не самі.
— Гаразд. Ну, так то була дурниця чи ні?
— Ні.
Олаф глибоко зітхнув, аж ніздрі побіліли.
— Чому ні?
— Бо я вже тоді, раніше, помітив оту… оту стиснуту в кулак руку Джімми. Моїм обов’язком було передбачити це й дати Джіммі в пику одразу ж, а не тоді, коли я повернувся з клепсидрою Ардера. Я був занадто м’який. Ось чому.
— Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам’який… Так? Ні!
— Я… Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?
— Дай спокій.
— Не відповідав, га?
— Не відповідав.
— Міг у нього бути витік? Я мовчав.
— Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасили сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і…
— Досить.
— Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.
— Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?
— Може, ти й маєш рацію… — сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. — Може, і твоя правда… — повторив я. — Радіо… це найімовірніше, знаєш… Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.
Олаф підійшов до мене.
— Ех! Кінь… — сказав він, — кінь ти нещасний… досить вже з тебе цієї халепи, правда?
— Якої ще халепи?
— Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?
— Не знаю.
— Погано тобі, га?
— Гірше не може бути.
— Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись — сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.
— Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що…
— Що?
— Нічого. Отой, у майстерні, що він сказав? Коли буде готова машина? Завтра чи вже сьогодні? Бо я забув.
— Завтра вранці.
— Добре. Дивися — вже смеркає. До вечора пробалакали…
— Хай їм грець, тим розмовам!
— Я пожартував. У басейн не хочеш?
— Ні. Я б краще почитав. Даси мені що-небудь?
— Бери все, що хочеш. Ти вмієш орудувати цим скляним насінням?
— Так. Сподіваюся, що в тебе немає того… апаратика із солоденьким голоском?
— Ні, у мене тільки оптон.
— Добре. Це я візьму. Помокнеш у басейні?
— Так. Але зараз ходімо разом нагору, мені треба переодягтися.
Я дав йому кілька книжок — головним чином історичних і одну — про стабілізацію динаміки народонаселення, бо це його цікавило. І біологію з великим розділом про бетризацію. А сам роздягнувся і почав шукати плавки. Я їх так і не знайшов. Довелося взяти чорні Олафові. Я накинув купальний халат і вийшов з будинку.
Сонце зайшло. Від обрію, заступаючи чисте небо, пливли хмари. Я кинув плащ на пісок — уже не гарячий, і сів, торкаючись води кінчиками пальців. Розмова таки схвилювала мене, я мусив це визнати. Смерть Ардера сиділа в мені, як скалка. Мабуть, Олаф мав рацію. Мож:е, це лише право пам’яті, що ніколи не примиряється…
Я підвівся і стрибнув з місця, без розгону, головою вниз. Вода була тепла, це мене трохи спантеличило, бо я приготувався до холодної. Я виринув. Вода була надто тепла, як чай. Я вилазив з протилежного боку, лишаючи на стартовій тумбі вологі сліди рук, коли щось кольнуло мене в серце.
Історія Ардера перенесла мене в зовсім інший світ, а зараз, може, через те, що вода була тепла, я пригадав дівчину, і мені здалося, ніби насувається щось жахливе, якесь нещастя, якого я не можу подолати, а повинен.
Може, це теж мені тільки вбилося в голову? Я, скоцюрбившись, розгублено обмірковував це. Швидко сутеніло. Я вже ледве бачив власне тіло, загар зливався з темрявою, хмари закривали все небо, і якось несподівано, надто несподівано запала ніч. Від будинку наближалося щось біле. Це була її шапочка. Мене охопила паніка… Я повільно підвівся, хотів утекти, але вона помітила мене.
— Брег, це ви? — тихо окликнула вона.
— Я. Ви хочете купатися? Я не… заважатиму. Я піду…
— Чому? Ви мені не заважаєте… Вода тепла?
— Так. Як на мене, навіть занадто, — сказав я. Вона підійшла до краю і легко стрибнула. Я бачив лише її силует. Костюм був темний. Вона виринула майже поруч, біля моїх ніг.
— Жахливо! — вигукнула вона, пирхаючи. — Що він наробив… треба холодної. Ви не знаєте, як це робиться?
