Сам Мерлін зустрів нас у віддаленому крилі палацу, оточений свитою в масках, що непорушне спостерігала за його чарами. Усе це вже починало мені набридати, і я байдуже сприймав одкровення чорнокнижного мистецтва. Видовище скінчилося швидко, і присутні саме почали виходити, коли сивий, величний Мерлін заступив нам дорогу і мовчки вказав на чорні, оббиті крепом двері.
Лише нас трьох він запросив туди. Але сам не зайшов. Ми опинились у невеликому, зате дуже високому залі, одна стіна якого була дзеркальною від стелі і до самої кам’яної підлоги, викладеної білими і чорними квадратами. Враження було таке, наче в залі, вдвоє більшому, ніж насправді, стояло на кам’яній шахівниці шестеро людей.
Тут не було жодних меблів, лише висока алебастрова урна з букетом квітів, схожих на орхідеї, але з надзвичайно великими пелюстками. Кожна квітка була іншого кольору. Ми стояли обличчям до дзеркала.
Раптом моє віддзеркалення підвело голову і глянуло на мене. Цей рух не копіював мого. Я застиг на місці, а той, великий, широкоплечий, не поспішаючи, подивився спочатку на чорняву жінку, потім на її супутника; жоден з нас не ворушився, лише наші віддзеркалення, здобувши якимось чином самостійність, ожили й розіграли між собою мовчазну сцену.
Молодий чоловік у дзеркалі підійшов до жінки, заглянув їй в очі, вона заперечливо похитала головою. Потім уже вона наблизилася до вази, доторкнулася до квітів і, перебираючи їх пальцями, вибрала три: білу, жовту і чорну. Білу вона вручила йому, а з тими двома наблизилась до мене. До мене — в дзеркалі. Простягла обидві квітки. Я вибрав чорну. Потім вона повернулась на своє попереднє місце, і всі троє там, у дзеркальному залі, прийняли ті ж самі пози, які ми мали насправді. Коли це сталося, квіти зникли з рук наших копій, що знову були нічим іншим, як звичайними віддзеркаленнями з такими, як у нас, рухами.
На протилежній стіні відчинилися двері, по гвинтових сходах ми спустилися вниз. Колони, аркади непомітно розчинилися в білизні й сріблі пластикових коридорів. Ми продовжували йти мовчки — окремо і разом водночас. Ця ситуація гнітила мене дедалі більше. Але що ж я мав робити? Вдатися до банального прийому і зав’язати знайомство, відрекомендувавшись їм?
Приглушені звуки оркестру. Ми були немов за кулісами невидимої сцени. Віддалік стояло кілька вільних столиків з відсунутими стільцями. Біля них жінка зупинилася і запитала свого приятеля:
— Може, потанцюємо?
— Не маю бажання, — відповів він. Я вперше почув його голос.
Цей молодий чоловік був красивий, але якийсь надзвичайно інертний, просто-таки насичений байдужістю, ніби нічого в світі не змогло б примусити його захвилюватися. Мав гарні, майже дівочі, губи. Він подивився на мене. Потім перевів погляд на неї. Стояв і мовчав.
— Ну то йди, коли хочеш… — сказала вона. Він розсунув завісу, що служила за одну із стін, і вийшов. Я попрямував слідом за ним.
— Алло, ви чуєте? — пролунав за моєю спиною її голос.
Я зупинився. За завісою заплескали в долоні.
— Можна вас запросити сісти? Не говорячи ні слова, я сів. У неї був чудовий профіль. Перлинові щитки закривали вушні раковини.
— Я Аен Аеніс.
— Халь Брег.
Вона, здавалося, була здивована. Не моїм прізвищем. Воно нічого їй не промовляло. Швидше вже тим, що я сприйняв її ім’я так байдуже. Тепер я міг придивитись до неї зблизька, її краса була досконалою і нещадною. Спокійна впевненість рухів — теж. На ній була рожево-сіра, швидше сіра, ніж рожева, сукня, що вигідно підкреслювала білизну обличчя і рук.
— Ви мене не любите? — запитала вона спокійно. Тепер уже настала моя черга дивуватися.
— Я вас не знаю.
— Я Аммай, із «Справжніх».
— Що це за «Справжні»?
Її погляд зупинився на мені з непідробною цікавістю.
— Ви не дивилися «Справжніх»?
— Я навіть не знаю, що це таке.
— Звідки ви сюди потрапили?
— Прийшов з готелю.
— Ага, он воно що. З готелю… — в її голосі прозвучало неприховане кепкування. — А чи можна поцікавитись, де ви були до того, як опинилися в готелі?
— Можна. У Фомальгауті.
— Що це таке?
— Сузір’я.
— Як це?
— Зоряна система, двадцять три світлових роки звідси.
Вона кліпнула очима. Губи її розтулилися. Була невимовно гарна.
— Астронавт?
— Так.
— Розумію. Я реалістка, досить відома.
Я не відповів нічого. Ми обоє мовчали. Музика грала.
— Ви танцюєте?
— Те, що танцюють зараз, — ні.
— Жаль. Але це можна надолужити. Навіщо ви так зробили?
— Як?
— Там, на кладці.
Я відповів не одразу.
— То був… рефлекс.
— Ви не знали?
— Що буде така подорож? Ні.
— Ні?
— Ні.
Хвилинна мовчанка, її очі, ще кілька секунд тому зелені, тепер потемніли.
— Лише на дуже старих плівках можна побачити щось подібне… — сказала вона ніби знехотя. — Цього ніхто не зіграє. Коли я побачила, то подумала… що ви…
Я чекав.
— …могли б… бо ви сприйняли це всерйоз. Правда?
— Не знаю. Можливо.
— Це нічого. Я знаю. Ви хотіли б? Я в хороших стосунках з Френетом. Ви, може, не знаєте, хто це такий? Я мушу йому сказати… Головний режисер реалю. Коли б ви дали згоду…
Я розреготався. Вона здригнулася.
— Вибачте. Але — о небо! — ви хотіли… запросити мене до…
— Так.
Не схоже було, щоб вона образилась. Скоріше навпаки.
— Дякую, швидше всього, — ні. Розумієте?
— Але ви можете принаймні сказати, як це сталося? Чи це таємниця?
— Як це — як? Адже ви бачили… Я перебив сам себе:
— Чи вас цікавить те, як я міг?
— Ви дуже здогадливі.
Вона вміла посміхатися самими лише очима, як, мабуть, не вмів ніхто інший. «Зачекай-но, зараз я відіб’ю в тебе охоту мене спокушати…» — подумав я.
— Це не важко пояснити. І ніяка це не таємниця. Я не бетризований.
— Ой…
З хвилину я думав, що вона скочить і втече, але вона опанувала собою і тільки не зводила з мене очей — великих, бездонних. Дивилася на мене, як на звірюку, що лежить за крок, ніби знаходила своєрідну насолоду в тому жаху, що його я викликав у неї. Це мені здалося ще більшою образою, ніж коли б вона просто злякалася.
— Ви можете?…
— Вбити? — відповів я, люб’язно посміхаючись. — Так, можу.
Ми мовчали. Музика грала. Кілька разів вона підводила на мене очі, але не озивалась. Я теж. Оплески. Музика. Оплески. Ми сиділи так, мабуть, з чверть години. Раптом вона підвелася.
— Поїдете зі мною?
— Куди?
— До мене.
— На брит?
— Ні.
Вона повернулася й пішла. Я сидів нерухомо. Ненавидів її. Вона йшла, не оглядаючись, якось не так, як усі жінки, яких я досі бачив. Не йшла — пливла. Як королева.
Я наздогнав її серед живоплотів, де було майже темно. Бліде світло, що падало сюди з павільйонів, зливалося з голубуватою загравою міста. Вона не могла не чути моїх кроків, але йшла далі не оглядаючись, ніби була сама, навіть тоді, коли я взяв її під руку. Йшла далі. Це було як ляпас. Я схопив її за плечі, повернув до себе, її обличчя, що біліло у темряві, відкинулось назад: вона дивилася мені у вічі й навіть не намагалась вириватися. Та й не змогла б. Я жадібно цілував її, сповнений ненависті. Відчував, як вона тремтить.
— Ти… — промовила низьким голосом, коли я перестав.
— Мовчи.
Вона спробувала звільнитись.
— Ще ні, — прошепотів я і знову почав її цілувати. Несподівано злість на неї переросла в почуття огиди до самого себе, і я відпустив її. Я думав, що вона втече. Ні, залишилася. Намагалася зазирнути мені в обличчя. Я відвернувся.
— Що з тобою? — запитала вона тихо.
— Нічого.
Вона взяла мене під руку.
— Ходімо!
Якась пара пройшла повз нас і зникла в темряві. Там, у пітьмі, все здавалося можливим, але коли ми вийшли на освітлене місце, моя вихватка, що мала бути відплатою за образу, здавалася тепер тільки смішною.
Я немовби включився в якусь фальшиву гру, — таку ж фальшиву, як ота недавня подорож і чари, — і йшов далі. Ні гніву, ні ненависті, нічого — мені було байдуже. Високо над нами сяяли вогні, і в їхньому світлі я всім своїм єством відчував, як гротескно виглядаю я поруч з нею. Але вона, здавалося, не думала про це. Ми йшли вздовж невисокого валу, за яким рядами стояли глідери. Я хотів відстати, але вона взяла мою руку. Щоб звільнитися, треба було б її висмикнути, і тоді я став би іще смішнішим — статуя астронавтських чеснот, спокушувана Путіфарою. Я сів слідом за нею, машина рвонула з місця й помчала. Вперше я їхав глідером і тепер уже розумів, чому в ньому немає вікон. Зсередини він увесь був прозорий, ніби із скла.
