— Урівноважене?…
— Так. Ви знаєте, що роблять тепер навіть найнещасливіші коханці? Не втрачають здорового глузду. Ніяких пристрастей, суперництва…
— Ви… хочете сказати, що все це… зникло?! — запитав я. Вперше я відчув якийсь забобонний страх перед цим світом. Старий лікар мовчав.
— Лікарю, це неможливо. Невже… це правда?
— Так. Правда. І ви мусите це прийняти, Брег, як повітря, як воду. Можливо, важко з однією жінкою. На все життя це майже неможливо. Пересічна тривалість шлюбного зв’язку — десь близько семи років. Це й так уже прогрес. Півсторіччя тому вони становили ледве чотири…
— Лікарю, я не хочу більше забирати вашого часу. Що ви мені порадите?
— Те, про що я вже згадував: відновлення колишнього кольору волосся… Це, мабуть, звучить тривіально, але це важливо. Мені не зовсім зручно радити вам таке. Але що ж я…
— Я вам вдячний. Справді. І останнє: скажіть мені, будь ласка… як виглядаю я на вулиці? В очах пішоходів. Що є в мені такого…
— Брег, ви вирізняєтесь. По-перше, ваш ріст. Щось із «Ілліади». Стародавні пропорції… ба, можливо, це навіть певний шанс, хоч ви й знаєте, яка доля тих, хто занадто вирізняється?
— Знаю.
— Ви надто великий… таких я не пам’ятаю навіть замолоду. Зараз у вас вигляд людини дуже високої і жахливо одягненої, хоч справа тут і не у вбранні, а просто ви надто мускулистий. Чи перед подорожжю ви теж мали такий вигляд?
— Ні, лікарю. Це ті два «g».
— Це можливо…
— Сім років. Сім років подвійного тиснення. М’язи у мене мусили збільшитись — грудні, на животі; я знаю, яка в мене шия. Але інакше я задихнувся б там, як щур. М’язи працювали навіть тоді, коли я спав. Навіть під час гібернації. Все важило вдвоє більше. Ось від цього.
— А інші теж?… Вибачте, що запитую, але це мене цікавить як лікаря… Такої тривалої експедиції, як ваша, ще не бувало. Ви ж знаєте.
— Знаю. Інші? Олаф майже такий, як я. Це залежить, мабуть, від кістяка. Я завжди був широкий. Ардер був вищий за мене. Понад два метри. Так, Ардер… Про що я говорив? Ага, що я був наймолодший і тому мав найкращі адапційні здібності. Так, принаймні, твердив Вентурі… Чи вам відома праця Янссена?
— Чи відома? Це для нас класика, Брег…
— Так? Смішно, то був такий жвавий чоловічок… Знаєте, я витримав у цього лікаря сімдесят дев’ять «g» за півтори секунди.
— Що ви кажете?
Я посміхнувся.
— У мене є довідка. Але це було сто тридцять років тому… Зараз і сорок для мене багато.
— Брег, нині й двадцяти ніхто не витримає!
— Але чому? Може, це через бетризацію?
Він мовчав. Мені здалося, що він знає щось таке, чого не. хоче мені сказати. Я підвівся.
— Брег, — сказав він, — якщо ми вже про це говоримо, то ви все-таки зважайте.
— На що?
— На себе і на інших. Прогрес ніколи не дається задарма. Ми позбулися тисяч небезпек, конфліктів, але за це довелося платити. Суспільство розм’якло, а ви… ви можете бути… твердим. Ви мене розумієте?
— Розумію, — сказав я, пригадавши того чоловіка, що сміявся в ресторані й замовк, коли я до нього підійшов.
— Лікарю, — вихопилося раптом у мене, — знаєте… я напоровся вночі на лева. Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?…
— Тепер уже немає хижаків, Брег… бетризація… Ви їх зустріли вночі? І що ви зробили?
— Я почухав їм підгорля, — відповів я й показав як. — Але з тією «Іліадою», лікарю, перебільшення. Я здорово злякався. Скільки я вам винен?
— Прошу навіть не думати про це. І якби ви коли-небудь забажали…
— Дякую.
— Але не відкладайте надовго, — додав він неначе сам до себе, коли я виходив. Вже на сходах я зрозумів, що це означало: йому було майже дев’яносто років…
Я повернувся до готелю. У холі був перукар. Ну звичайно ж, робот. Я сказав йому, щоб він мене підстриг. Я дуже-таки заріс, волосся стирчало над вухами. Найбільше сивини було на скронях. Коли він закінчив, мені здалося, що тепер у мене вже не такий дикий вигляд. Робот запитав мелодійним голосом, чи почорнити волосся.
— Ні, — відповів я.
— Апрекс?
— Що це таке?
— Проти зморщок.
Я завагався. Почував себе по-дурному, як ніколи, але, можливо, лікар мав рацію.
— Хай буде, — погодився я. Робот вкрив мені обличчя шаром желатину з гострим запахом. Потім я лежав під компресами, радий, що в мене закрите обличчя.
Поїхав нагору; у номері вже лежали пачки білизни, я скинув одяг і ввійшов до душової. Там було дзеркало.
Справді, можна було злякатися. Я й не знав, що виглядаю, наче ярмарковий силач. Взагалі я весь був якийсь бугристий. Коли я підніс руку і грудний м’яз напружився, на ньому виділився шрам завширшки з долоню. Я спробував побачити той, другий, біля лопатки, за який мене прозвали щасливцем, бо коли б уламок пройшов на три сантиметри лівіше, то розтрощив би мені хребет. Я вдарив себе кулаком по плоскому животі.
— Ти бугай, — промовив я до дзеркала. Мені схотілося викупатись по-справжньому, а не в озоновому вихрі, і я зрадів, згадавши, що на тій віллі є басейн. Я хотів одягтися в щось нове, але мені шкода було розлучитися із штанами. З нового одягу я надів білий светр, хоч мій чорний, що протерся на ліктях, подобався мені значно більше, і пішов до ресторану.
Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.
Я замовив обід.
— Який? — запитав робот. Він хотів подати мені меню.
— Все одно, — відповів я. — Звичайний обід.
І лише почавши їсти, я звернув увагу на те, що столики навколо мене вільні. Підсвідоме я шукав самотності. Я навіть не знав про це, як не знав і того, що саме я їм. Я вже не був певний, чи добре те, що надумав. Канікули — ніби хотів сам себе винагородити, коли вже ніхто інший про це не подумав. Нечутне наблизився робот-офіціант.
— Ви Брег?
— Так.
— У номері вас чекає гостя.
— Гостя?
Одразу ж я подумав про Наі’с. Допив темну пінисту рідину і підвівся, спиною відчуваючи чужі погляди. Непогано було б підкоротити себе хоч сантиметрів на десять. У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив. Сіра пухнаста сукня, червоний шарф навколо плечей.
— Я з Адапту, — сказала вона. — Це я сьогодні з вами розмовляла.
— А, то були ви?
Я насторожився. Чого вони знову від мене хочуть?
Вона сіла. Я теж.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово. Я був сьогодні в лікаря, він мене оглянув. Усе гаразд. Я зняв собі віллу, хочу трохи почитати.
— Дуже розумно. Для цього Клавестра — чудове місце. Там гори, спокій…
Вона вже знала, що йдеться саме про Клавестру! Слідкували вони за мною чи що? Я сидів, вичікуючи, що буде далі.
— Я вам принесла… дещо від нас.
Вона вказала на невеличкий пакет, що лежав на столі.
— Це, знаєте, наша новинка, — вела вона далі удавано жваво. — Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат… і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.
— Так? Це добре, — сказав я. Вона посміхнулась мені. Я теж посміхнувся. Чемний учень.
— Ви психолог? — запитав я.
— Так. Ви вгадали…
Вона вагалась. Я бачив, що вона хоче щось сказати.
— Я слухаю…
— Ви на мене не розсердитеся?
— А чому б я мав на вас сердитися?
— Бачите, справа в тому… що ви одягаєтесь трохи…
— Знаю. Але я люблю ці штани. Можливо, згодом…
— Та ні. Я не про це. Ваш светр…
— Светр? — здивувався я. — Мені його сьогодні зробили. Здається, це останній крик моди. Хіба ні?
— Так. Але його зовсім не треба було надувати… Ви дозволите?
— Прошу, — зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.
— Що це у вас таке?!
— Крім мене, нічого, — відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася. Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.
