— Чому ви так вважаєте?

— Інтуїція, мій дорогий Отто, — відповів Дітмар, — досвід і нове повідомлення Консула. В загін Коваленка привезено п'ятдесят комплектів есесівських мундирів. Зараз вони на складі. Постає питання — навіщо лісовим бандитам ці мундири? Відповідь — під виглядом есесівців вони намагатимуться проникнути на якийсь важливий об'єкт.

— Можливо, вони готуються напасти на Татарський? — висловив припущення Маєр. — Недавно поблизу острова було помічено лісових бандитів. Вони шукали підходи до наших укріплень.

— Ці фанатики здатні на все, — згодився Дітмар, — хоча для захоплення Татарського острова потрібно не менше полку гарно озброєних солдат. А може, вони дізналися про будівництво таємного аеродрому «Ост», про гігантські підземні ангари та склади і думають під виглядом есесівців проникнути туди? Що буде, як вони замінують ангари і висадять їх у повітря?

— Не думаю, мій генерале, — засумнівався Маєр, — підходи до цього об'єкта надійно охороняються. Два батальйони есесівців працюють там під виглядом полонених норвежців. Ні, — впевнено мовив він, — таємниця аеродрому «Ост», який незабаром має вступити в дію, — невідома партизанам. Ніякої діяльності їх розвідки не помічено. Населення навколишніх сіл переконане, що це табір для військовополонених.

— Все одно нам треба бути готовими до будь-яких несподіванок, — сказав Дітмар. — Варто заслати в загін Коваленка групу Крайза. Дальше зволікання — неприпустиме! Накажи, Отто, подати свіжу каву.

Двері до Зоряної прочинилися, в кімнату хтось зайшов.

— Подати каву! — наказав Маєр.

У Зоряній якийсь час панувала мовчанка.

— Гарна кава! — нарешті знову почувся голос Дітмара.

— Бразільська, — пояснив Маєр, — привіз її ще в позаминулому році, коли подорожував по Аргентіні та Парагваю.

— Чудові, екзотичні землі, — озвався Дітмар, — я із великим задоволенням купив би маєток за океаном. Це значно безпечніше, ніж мати сто гектарів на березі Прип'яті… Дехто з наших уже побудував свої вілли в Парагваї, подалі від допитливих людських очей. Чи все ми вирішили та обміркували?

— Здається все, мій генерале, — завагався Маєр, — крім однієї моєї пропозиції…

— Якої?

— Я дуже прошу вас, гер Дітмар, дати дозвіл на проведення процесу над місцевими підпільницями, серед яких перебуває дочка чекіста Вершини. Їх необхідно перевезти з Майданека до Києва, судити, широко висвітлити процес в окупаційних газетах.

— Я вже казав, чи не буде зайвою ця комедія? — засумнівався Дітмар. — Процес! Суд! Газети! Зайве розголошення про діяльність ворожого підпілля! Та й хто такий цей нікчемний плебей — Вершина, щоб приділити таку увагу його персоні?

— Це підступний і нещадний ворог!

— Хай і так, — погодився Дітмар, — чому ж він до цього часу ще не знищений? Чому штандартенфюрер приділяє цій персоні таку велику увагу?

— Для цього є неабиякі підстави, — проказав Маєр, — я хочу відплатити цьому Вершині! І моя помста має бути страшною та дошкульною! Убити — це надто легка кара для нього! Ні, хай він живе і тліє від зневаги та презирства своїх однодумців.

— Навіщо зайві емоції? Невже барон фон Маєр хоче викликати на дуель колишнього наймита Вершину?

— Я колись розповідав вам, мій генерале, — глухо заговорив Маєр, — що в 1918 році мені вже довелося бути в селі Відрадному. Штаб полковника Корфа знаходився в цьому палаці. Пан Хоткевич люб'язно поселив мене в цій незвичайній Зоряній кімнаті. У полку гера Корфа служив і мій старший брат, обер-лейтенант Якуб Маєр. Він загинув від руки бандита Вершини. Цей розбійник зарубав Якуба на моїх очах. І я нічого не міг вдіяти. На нашу роту напало надто багато бандитів. Я теж ледве не поліг в тому бою. Мене порятував пан Хоткевич. Він застрелив трьох розбійників, поранив Вершину, прикрив своїми козаками нашу роту. Пан Хоткевич і розповів мені, хто зарубав мого брата Якуба. Цей Вершина підлітком чистив картоплю на кухні панів Хоткевичів. Моя мати, дізнавшись про смерть Якуба, захворіла і невдовзі померла.

— Розумію твої почуття, — співчутливо сказав Дітмар, — ти хочеш відплатити за смерть брата.

— Так, мій генерале, — відповів Маєр, — за смерть Якуба, за передчасну смерть моєї матері. Але не тільки помста примушує мене просити вас про влаштування суду над диверсантами. У мене є й інші рахунки з чекістом Вершиною. Я відчуваю, що він, як той павук, снує навколо мене підступну павутину. Я певен, що всі мої невдачі пов'язані з цим нікчемним лейтенантом. Він зумів створити розгалужене підпілля, він має своїх людей у Києві. Я певний, що це він, Вершина, причетний до загибелі «чорних кентаврів». У мене таке відчуття, що цей чекіст пильнує за кожним моїм кроком, прислухається до кожного мого слова. У нього дуже багато спільників! Дуже! Вся агентурна сітка бандитів знаходиться в його руках. Він діє кмітливо, підступно, дошкульно!

— Тоді пора його прикінчити! — порадив Дітмар. — Знешкодити і забути!

— Ні, мій генерале! — вигукнув Маєр. — Цим ми зробимо лише послугу нашому ворогу! Так, так, послугу! Вершина загине і буде вважатися героєм! Нам просто необхідно оголосити Вершину зрадником. Я прошу вашого дозволу, мій генерале, створити фальшиве досьє на Вершину і приписати йому заслуги Консула, Рудого, Крота. Потім це досьє повинно «випадково» стати відомим більшовицькій розвідці.

Дітмар промовчав, мабуть, обмірковував пропозицію Маєра.

— А чого? Чудова думка! — нарешті погодився він. — Це прояв справжньої вищої математики. Але я змушений погодити це питання в Берліні! Гра, як кажуть, варта свічок! Тепер підемо далі. Що робить наш старий знайомий гауптштурмфюрер Блахе?

— Виконує ваше доручення, — хутко відповів Маєр, — працює заступником начальника сільської поліції. Він опитує всіх, хто працював у панів Хоткевичів, бесідує з літніми людьми, дає належні доручення нашим агентам. Гауптштурмфюрер знайшов жителя села, який нібито знає шлях, щоб проникнути в фальшивомонетню пана Хоткевича. Блахе чудово пристосувався до місцевих умов, особливо серед різних покидьків злочинного світу; ніхто навіть не підозрює, що він німець, офіцер нашої контррозвідки.

— Що ще у вас?

— Рудий повідомив, що двадцятого вересня начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина має зустрітися о другій годині ночі в селі Яхнівка з представником київського підпілля. Я довго не міг вирішити, як нам повестися в цій ситуації. Нарешті ми маємо змогу знешкодити цього Вершину, але тоді відпаде задум з процесом!

— Ні в якому разі! — заперечив Дітмар. — Поки що не чіпати Вершину! Хай приходить на цю зустріч і повертається в свій лісовий барліг неушкодженим. Представника ж київського підпілля — захопити. Господаря явки розстріляти, будинок спалити. А тепер давай вип'ємо по келиху коньяку за успіх нашої справи.

— З задоволенням, мій генерале, та в мене є ще одне прохання чи, краще сказати, пропозиція.

— Яка? — незадоволено запитав Дітмар.

— Рудий доповідав кілька разів, — пояснив Маєр, — що лейтенант Вершина та його помічники-чекісти часто ходять у напрямку Відрадного. Є підстави думати, що вони отаборилися в місцевих каменоломнях.

— Хай собі отаборюються. Невже тобі нема чого робити, що ти забиваєш собі голову такими дурницями?

— Ні, дозволю вам сказати, мій генерале, — лагідно заперечив Маєр, — що це не дурниця. Рудий доповів мені місяців три тому, що він особисто бачив у лейтенанта Вершини том прижиттєвого видання творів Пушкіна…

— Ну й що?

— Справа в тому, — шанобливо відповів Маєр, — що на книзі стояла печатка з написом: «З бібліотеки пана Хоткевича». А пан Хоткевич якось розповів мені, що він сховав свою надзвичайно цінну бібліотеку в таємничому підземеллі. Отже, Вершині, можливо, відомий вхід до підземелля і до скарбниці пана Хоткевича.

— Це цікаво! — вигукнув Дітмар. — Хоча чекіст міг дістати книгу з бібліотеки Хоткевича і в когось з жителів села. Але перевірити твоє припущення варто. Треба захопити Вершину на явці й допитати.

— Навряд, щоб він нам щось розповів.