— Ти поспи, Сергійку! Потім я тебе ще чаєм напою. Є в нас гарний липовий цвіт. Він від кашлю допомагає.

Вчителька дістала з полиці торбинку з липовим цвітом, сипнула жменю в горщик з водою, поставила в гарячу піч.

— Чи лишився, Юрку, хто з учителів у селі? — запитала.

— Один Олександр Васильович, — відповів хлопець, — а більше нема нікого. Директор ще до приходу фашистів став командиром винищувального батальйону. Дружину його, Ніну Павлівну, я вже казав, скарали.

— Піонервожатої Ганни Дмитрівни теж нема?

— Пішла з Червоною Армією, перед війною закінчила курси медсестер. І Олена Марківна перед відступом наших влаштувалася на роботу в госпіталь — і теж відійшла з армією. Учитель фізкультури Микола Васильович, кажуть, у партизанах. Хату його німці спалили і матір розстріляли

— Страшно! — мерзлякувато повівши плечима, озвалася вчителька. — Убили, повісили, розстріляли! Задумали фашисти звести наш народ. Але нічого в них, Юрку, не вийде, згинуть вони, як та тля! І сліду від них не лишиться!

Ольга Трохимівна розмовляла і чистила картоплю, потім помила її, залила водою і поставила в піч.

— Хочу зварити, бо вже й забули, яка вона на смак. Ох і намерзлися ми в лісі. Особливо холодно вночі. Лежиш на глиці, а холод до кісток проймає… Як же там, Юрку, школа?

— Поліція в школі, — відповів хлопець, — а спершу німці стояли. Захопили село, і розмістився там штаб. Солдати зразу винесли в тир бібліотеку, підпалили книги і завалили їх землею. Тижнів два з-під землі валував дим. Парти порубали і попалили. Пам'ятаєте, стояв в учительській великий глобус? Так його винесли в тир і вчилися по ньому стріляти. Гербарії на смітник викинули, горіховий сад вирубали.

Дрова в печі розгоралися, весело потріскували, відсвіт від вогню падав на обличчя Ольги Трохимівни, воно покрилося рум'янцем, помолоділо.

— Як же ви, Юрку, живете? — запитала вчителька. — Не присікуються німці до вас? Таки пригодилося тобі знання німецької мови. Мати казала, працює у вишивальній майстерні. І біженці живуть у вас. Що вони за люди?

— Наші, радянські люди, потрапили в оточення, мусили залишитися в нашому селі. Тепер і живуть у нас.

— Якось зайду, — пообіцяла вчителька, — познайомиш мене з ними. Може, пощастить їх вивезти на Велику землю. Скоро настане осінь, ночі подовшають — і літаки зможуть частіше прибувати в партизанський край. Думаю й Сергійка відправити в госпіталь. Навряд, щоб тут пощастило поставити його на ноги. Тут Леся, її мама, братик щодня ризикують життям, бо кожної хвилини їх можуть розстріляти фашисти.

Уранці Юрко поніс вчительці сулію молока. Ще в сінях почув надривний кашель Сергійка. Зайшов до хати і побачив заплакану Ольгу Трохимівну.

— Погіршало Сергійку, — сказала вчителька, — цілу ніч не спав, коле в боці і кашель. Що я не робила — нічого не допомагає. Поїла липовим чаєм, прикладала до боку пляшку з гарячою водою, давала молоко з медом, а йому все гірше…

Учителька заплакала, потім витерла хусткою сльози і знову кинулася до сина, який аж заходився від кашлю.

— Є лікар, — промовив Юрко. — Тільки не знаю, чи зараз у селі. Може, й приїхав, бо сьогодні субота — він повинен повернутися на свою квартиру.

— Хто він? Звідки?

— Німець. Він у старости живе. І працює на Татарському острові. А в суботу та неділю приїздить на відпочинок. Він — хімік і дитячий лікар.

— Німець? — перепитала вчителька. — Хіба ж їм можна довіряти здоров'я дитини?

— Ні, Ольго Трохимівно, — заперечив Юрко, — Шредер не фашист. І все одно нема виходу: Сергійка треба показати лікарю. Як не знайду Шредера, доведеться везти Сергійка в район, хоча й там зараз лікарів не густо, казали люди, що приймає всіх фельдшер. А може, повернувся вже Шредер? Зараз піду довідаюся.

На щастя, Шредер був дома, і Юра попросив старостиху покликати його.

Старостиха несміло постукала в двері. Невдовзі вони прочинилися, і на порозі з'явився Шредер. Побачивши Юрка, він одразу ж запитав:

— Ти, Юрген, чимось заклопотаний. Щось трапилося?

— Так, гер Шредер, — вибачливо відповів Юрко, — я прийшов до вас з великим проханням. У моєї вчительки дуже захворів син. Зараз йому погіршало. А в селі нема лікарів.

— Розумію, — кивнув головою Шредер. — Зараз я одягнуся. Що з ним?

— Дуже коле в боці, — пояснив Юрко, — і аж знемагає від кашлю.

— Мабуть, запалення легенів, — висловив припущення Шредер.

Невдовзі вони з Юрком вийшли на вулицю.

— Ти нічого ще не зумів довідатися? — тут же запитав Юру німець.

— Завтра, гер Шредер, — майже пошепки відповів Юрко. — До вас прийде один з керівників партизанської розвідки. Рівно о десятій ранку. Так домовлено. Я чекатиму вас о дев'ятій біля порома. Ви знаєте, де пором, гер Шредер?

— Звичайно! — радісно вигукнув німець. — Я дуже вдячний тобі, Юрген, за чудову звістку.

Юрко зайшов із Шредером до хати, сказав учительці:

— Ольго Трохимівно, це і є гер Шредер, дитячий лікар. Німець привітався, сказав заспокійливо:

— Зараз я огляну вашого сина.

Він уважно вислухав Сергійка, сказав засмучено:

— Хронічне запалення легенів і застарілий плеврит. Хлопчика треба було б покласти в лікарню, але це зараз неможливо… Доведеться лікувати дома. Необхідно ставити банки. Я дам вам їх. Запитай, Юрген, чи зуміє мати цього хлопчика ставити банки. Добре? Ти принесеш їх сьогодні. І я передам мікстуру. Необхідне посилене харчування. Думаю, що все буде гаразд.

Юрко переклав слова Шредера Ользі Трохимівні, і її суворе, насторожене обличчя пом'якшало, пройнялося довірою та вдячністю.

У цей час на ґанку почулося гупання важких чобіт. Крізь розчинене вікно долинули нерозбірливі голоси. Шарпнулися хатні двері, і в хату ввалився п'яний кремезний есесівець з широким, майже квадратним обличчям, густо вкритим ластовинням. За ним увійшов ще один німець в чорному лискучому плащі, круглих рогових окулярах. На його видовженій голові стриміла химерно випнута есесівська пілотка. Слідом за ними зайшов поліцай Пилип Сорока, тримаючи карабін в жилавій, засмаглій руці. Він перекинув його в ліву руку і чорною, прокуреною пучкою показав кремезному німцю на вчительку.

— Оце вона, пане, Ольга Труш! Учителька. — Потім повернувся до Ольги Трохимівни, наказав. — Зараз збирайся, поїдеш на перевірку в гестапо. І сина бери з собою.

Фашист у круглих рогових окулярах зупинився посеред хати, гукнув Ользі Трохимівні:

— Ти арештована! Зараз ми відвеземо тебе в жандармерію. Нам усе відомо. Ти — партизанка.

— Я маю дозвіл на проживання в селі Відрадному, — намагаючись говорити спокійно, відповіла вчителька. — Комендант Штарк призначив мене завідуючою приймальним пунктом. Я буду заготовляти лікарські рослини для фірми «Фарбеніндустрі».

Рудий есесівець в ластовинні повернувся до вчительки і якимось вкрадливим голосом запитав:

— Де папір? Шнель, папір!

Учителька підійшла до мисника, взяла аусвайс, подала есесівцю. І тільки тепер Юрко помітив на його мундирі відзнаки шарфюрера. Німець уважно роздивився аусвайс, ще якийсь папір з круглою печаткою, гаркнув тому, що був у рогових окулярах:

— Перекладачка коменданта Штарка заодно з ними! Це вона видала аусвайс бандитці. Рудий давав правдиву інформацію. Жаль, що гер комендант не прислухався своєчасно до наших повідомлень.

Далі п'яний есесівець в мундирі шарфюрера, все ще тримаючи в руці аусвайс Ольги Трохимівни, підозріло зиркнув на Юрка, часто закліпав короткими рудими віями.

— А ти хто? Папір!

— Я місцевий житель, — пояснив Юрко, — і не маю. при собі документів. Я прийшов провідати свою вчительку і попросив гера Шредера оглянути її хворого сина.

— О, — здивовано протягнув шарфюрер, — ти добре говориш по-німецьки! Невже тебе навчила ця… — німець кивнув головою на Ольгу Трохимівну і додав злісно: — Лісова бандитка?

— Я німець, — відказав Юрко, — і знаю рідну мову змалку.

— Німець?! — здивувався фашист. — Який же ти німець, коли спілкуєшся з партизанкою, вбивцею німецьких солдатів?