Лейтенант пригостив вартових трофейними сигаретами і хутчій пішов до штабу. Неподалік землянок, як на зло, йому зустрівся Кузьма Фокович Білошенко, він же Марчук, він же Консул. Лісник радісно привітався, потис руки Вершині та Поуху, запитав:

— Як там на фронті? Не веселить?

Оглянув розвідників, скрушно покрутив головою:

— Сухого місця на вас, хлопці, немає, все баговинням запливло. Здалеку повертаєтеся?

— Здалеку, Кузьма Фокович, — в тон йому відповів лейтенант, — побували в стольному граді Києві і ледве добралися додому — навколо карателі.

Вершина дістав з кишені пачку німецьких сигарет, простягнув лісникові:

— Пригощайтеся, Кузьма Фокович, може, й ви на сигарети перейдете, кинете махорку палити.

Консул заперечливо замахав руками:

— Ні, Петровичу, мені сигарети ні до чого. Я раз попробував — не для мене це куриво! Що ж там у Києві?

— Те, що і в нас! — відповів Вершина. — Облава за облавою, ловлять фашисти людей, везуть на каторгу в Німеччину. І тут, мабуть, облаву готують.

Лейтенант з Поухом повернули до штабної землянки, а Консул закурив цигарку і поволі пішов до кам'яного будинку, над дахом якого розвівалося на вітрі червоне полотнище.

У землянці за столом сидів командир загону Сергій Михайлович Коваленко. Секретар райкому переглядав якісь папери, щось нотував у своєму записнику. Вершина прикрив за Поухом двері, привітався, сказав радісно:

— Нарешті попався Консул!

— Хто? — підвівся з-за столу командир.

— Білошенко Кузьма Фокович, він же петлюрівський сотник Марчук!

— Провідник? — недовірливо запитав Коваленко

— Він самий! — підтвердив лейтенант.

— А може, це провокація? — засумнівався командир. — Така вірна і надійна людина. Вивів нас з оточення. Всю його родину спалили карателі. Ні, Іване Петровичу, тут, як кажуть, кінці з кінцями не сходяться. І відомості ці надійшли з гестапівських джерел.

— Джерело гестапівське, але в даному випадку відомості достовірні, нам вони не призначалися.

— Недавно нас повідомляли, — тим же недовірливим тоном продовжував командир, — що Консул — це лейтенант Вершина. Тепер зрадником виявився лісник Білошенко. Хто виявиться Консулом завтра чи післязавтра?

— Тепер уже точно відомо, товаришу командир, — впевнено мовив лейтенант, — хто такий Консул і як йому стають відомі наші найважливіші таємниці.

Секретар райкому вийшов із-за столу, запросив розвідників:

— Сідайте, товариші, новини дуже важливі. І повідомлення про Консула надто несподіване. Просто не віриться! Невже ця людина зуміла завдати нам стільки лиха і весь час лишатися непоміченою? Ні, тут щось криється… Знову гестапівці готують якусь провокацію.

— Немає тут, Сергію Михайловичу, ніякої провокації, — впевнено стояв на своєму Вершина. — Тепер все зрозуміло, всі «загадки» прояснилися. Пропоную здійснити операцію по знешкодженню Консула та бригаденфюрера Лау, у віданні якого перебувають шпигунські школи гестапо.

Лейтенант дістав з кишені записник, сторінки якого були помережані кривульками, гачками, незрозумілими позначками, і став викладати свій план.

У землянку заглянув промінь вранішнього сонця, по долівці забігали веселі «зайчики», потанцювали по ній і полохливо сховалися під широкими нарами. У землянці посутеніло, бо сонце піднялося вище і тепер не заглядало в невеличке квадратне віконце. Лейтенант замовк, поглянув на командира, чекав його запитань, потім сховав записник в бокову кишеню піджака. Командир підвів голову:

— Все?

— Все, товаришу командир.

— Тепер, зрозуміло, — озвався Коваленко, — чому нам ніяк не пощастило натрапити на слід Консула, вважали його диверсантом, людиною-невидимкою. А він і справді, вважай, нап'яв на себе шапку-невидимку. Маємо справу з підступним безжальним ворогом. Що ж будемо далі робити?

Лейтенант, мабуть, продумав наступну операцію від початку і до кінця, бо тут же висловив командиру свою пропозицію.

— Терміново посилати Німця в Київ і відправити на явку Кравчука, хай поінформує підпільників про проведення операції. Тут така риба пливе в наш волок, що випустити ніяк не можна. Треба їм показати мікрофони! І так показати, щоб зам'ятали до нових віників.

— Кажеш, мікрофони? — роздумливо мовив командир. — Тут справді є над чим подумати. Упіймали нас фашисти на гачок і цілий рік водили за носа.

— Тепер ми їх поводимо! — сердито пообіцяв Вершина.

— Дійсно, — замислено, ніби розмовляючи сам із собою, мовив Коваленко. — Нелегко було розгадати загадку фашистів. Підготували її на найвищому рівні. Далися нам взнаки і мікрофони. З планом операції я згоден. Проте вважаю за необхідне порадитися з майором Нікітіним, послухати його пропозиції.

Командир помітив нерозуміючий погляд Вершини, пояснив:

— У нас радісна подія. З Великої землі прибула розвідувально-диверсійна група під командою майора Нікітіна. Центр цікавиться Татарським островом. Є думка взяти його підземелля штурмом.

— Не візьмемо, — скрушно похитав головою лейтенант, — не вистачить пороху. Там фашисти створили справжню лінію Маннергейма.

— І Маннергейма прорвали, і тут щось придумаємо, Татарський острів необхідно знешкодити. Можливо, доведеться викликати авіацію.

Лейтенант знову заперечливо похитав головою:

— І авіація там безсила. Над підземеллями метрів тридцять кам'янистого грунту, а може, й більше. Там фашисти все передбачили.

— Гаразд, — перебив міркування Вершини командир, — не будемо зараз даремно витрачати час з приводу острова, зберемося гуртом і вирішимо, як нам бути, а зараз закінчимо розмову про запропоновану операцію. Тут дійсно відкривається широкий оперативний простір, треба тільки все продумати, зважити кожну дрібницю.

— Так я пошлю Німця в Київ, — запропонував знову Вершина.

Командир загону незадоволено поморщився, думав, не поспішав з відповіддю.

— Чи не надто часто, — вагаючись, мовив він, — ми посилаємо нашого помічника в Київ. Як тільки доводиться виконувати якесь важливе завдання — так і посилаємо Німця. Дуже вже часто твій вихованець, Петрович, з'являється на пропускному пункті. Може виникнути підозра. Хто-хто, а ти знаєш, що гестапівці не ликом шиті, і водити їх за носа треба дуже й дуже обережно. І міна київських підпільників на фургоні не спрацювала. Зараз гестапівці метикують, а як же вона потрапила на той фургон, звідки, хто доставив її з Києва на берег Прип'яті? Треба нам поберегти хлопчака. Це такий помічник, що йому й ціни немає. А до всього молодий, недосвідчений — тут і до біди недалеко.

— Звичайно, трохи ризикує, — погодився Вершина, — але тут, мабуть, ніхто за нього краще не спрацює. Необхідно терміново одержати потрібну нам інформацію. Без неї наша операція нічого не буде варта. Надто вже на велику рибу закидаємо сіті. І ризику особливого для Німця немає. Я все передбачив, якщо, звичайно, товаришу командир, у вашій землянці не встановлено цілеспрямовані мікрофони і нашу розмову не прослуховує Консул. І Маєру ми придумаємо пояснення, чому Німцю варто поїхати до Києва. Ні, не бачу я іншої кандидатури для виконання цього завдання. У Києві знову прокотилася хвиля облав та арештів. На пропускних пунктах арештовують всіх підозрілих. І нічого небезпечного Німцю везти не доведеться.

— Переконав, — погодився командир загону, — хай їде — і їде поскоріше. Операцію необхідно провести терміново. Погодимо її з майором Нікітіним. Він має бути в ній особливо важливою дійовою особою. А до всього щось підкаже, порадить. Досвід у майора величезний.

— Як так, то й так, — лейтенант на знак згоди кивнув головою, — операцію треба провести гуртом, і участь в ній представників Центру надасть їй ще більшої вірогідності та ваговитості.

— Тоді все! — В очах командира заіскрилися веселі вогники. — Ідіть, товариші, відпочивайте, а пізніше зустрінемося. Майор Нікітін скоро прибуде до табору.

— У мене ще одна справа, Сергію Михайловичу, — підвівся з лави Вершина, — я не хотів говорити про неї, щоб не хвилюватися, бо вона стосується мене особисто. Правда, не тільки мене, — уточнив лейтенант, — а й інших товаришів, але й мене в тому числі. Маєр розповів Дітмару, що наші підпільниці, які діяли на ворожому аеродромі, живі. І моя дочка Люся теж. Знаходяться вони зараз в якомусь віддаленому концтаборі. Фашисти мають намір провести судовий процес, звинуватити мою дочку в зраді і випустити кількох підпільниць на волю, ось, мовляв, які ми добрі.