Навпроти сиділа пополотніла Галина Іванівна. Женько сполохано дивився на поліцая, принишк, з надією поглядав на Юрка, ніби шукав у нього захисту.
Сіроштан підняв голову, сказав:
— Тепер у нас новий начальник поліції. З Києва прислали. Усі груди в хрестах. Наш він, місцевий. І ви його знаєте, бо він про вас розпитував.
— Хто ж він? — запитала Марія Федорівна.
— Симон Маковій, колись його батько на Самусівці шинок тримав. Так це його синок об'явився, старається.
— Так що ж нам робити, Хомо Гордійовичу? — забідкалася Марія Федорівна.
— Не знаю, що вам і порадити, — роздумливо мовив поліцай. — Тут треба добре помізкувати. Не думайте лише спровадити біженців із села, бо всі дороги перекриті. І наказ — стріляти всіх на місці. Хіба що на човен та в плавні. Так і там довго не висидиш — комарі заїдять. Хай, може, Юрко піде до Маковія, — порадив поліцай, — замовить слово, хоча й на це мало надії. Ні, нехай все-таки Юрко піде! Догнав — не догнав, а побігти можна. Тільки не зволікайте, бо машини вже підігнані.
Поліцай піднявся з-за столу:
— Спасибі вам за чарку, за сніданок, і хай вам бог допомагає, а я поїду далі.
Галина Іванівна, мов закам'яніла, сиділа за столом. Нарешті опам'яталася, заметушилася, заходилася складати в брезентову сумку Женьків та Лесин одяг. Потім одягла на себе жакет, запнулася і безпомічно сіла на лаву.
— От і все. Чує моє серце, що настає нам кінець. Постріляють нас німці. І хай стріляють! Нема вже більше сили жити в отакому страсі!
Марія Федорівна збирала зі столу посуд, і її хвилювання видавали руки: вони дрібно тремтіли, й тарілки неголосно дзвеніли, вдаряючись одна об одну.
— Не треба впадати в розпач, Галино Іванівно, давайте поміркуємо, як нам бути, — озвалася нарешті. — Я думаю так: нехай Юрко зараз піде до діда Захарка, — мати поглянула на годинник, що весело цокотів на стінці, — часу в нас вистачає, і домовиться, щоб ви в нього пережили днів три, а то й чотири. А як німці знімуть наряди навколо села, підете на Васильківські Дачі. І хай Юрко справді поговорить з Маковієм, звернеться до Маєра. Іди, Юрку, домовляйся з дідом Захарком.
Хлопець берегом Прип'яті побіг до сусідів і невдовзі повернувся. Дід згодився переховати біженців, пообіцяв, якщо треба, то триматиме їх у себе до приходу наших.
— Тепер ідіть, — заклопотано сказав Юра. — Німці можуть і раніше наміченого часу прислати поліцаїв. Як все буде гаразд — то я прийду за вами, а як ніхто з наших до вечора не навідається, нікому не показуйтеся на очі. Чекайте провідника, він виведе вас на Васильківські Дачі.
Юрко нерішуче стояв на порозі, дивився на Лесю, хотів її заспокоїти, підтримати, потиснути на прощання руку, але не насмілився, важко зітхнув і мовчки вийшов з хати.
На березі Прип'яті його наздогнала Леся.
— Проведу тебе до переправи. Добре? Може, Юро, ми востаннє йдемо цією стежиною. Розійдемося і ніколи більше не зустрінемося.
— Ти не журися, Лесю, — заспокоював дівчину Юрко, — лейтенант якось казав, що вас літаком можуть вивезти на Велику землю. І через місяць, а то й раніше ви будете в Москві, серед своїх. А як до нас прийде Червона Армія, ти напишеш мені листа. Добре?
— Обов'язково напишу! — пообіцяла зажурено дівчина. — І сама приїду. Я тебе, Юрко, ніколи не забуду! Ніколи! А ти будеш пам'ятати мене, не забудеш?
Юрку важко було говорити. Йому дуже не хочеться розлучатися з Лесею. Він ледве стримувався, щоб не розплакатись.
— Ніколи не забуду, — нарешті тихо відповів. — Як закінчиться війна, ми обов'язково зустрінемося. Обов'язково! Лиш би дожити… Я так, Лесю… — Хлопець ледве не сказав «люблю тебе», але вчасно стримався і ледве чутно прошепотів, — хочу, щоб ти завжди була зі мною і ми дружили все своє життя.
Дівчина підійшла до Юрка і ніжно-ніжно глянула йому в очі. Потім опустила голову, важко зітхнула, повернулася і, не оглядаючись, швидко пішла додому.
Юрко довго дивився їй услід, хотів на все життя запам'ятати струнку Лесину постать, русяву голівку, довгу золотисту косу, заплетену барвистою стрічкою.
Нарешті дівчина зникла за кущем верболозу, і Юрко поволі пішов до поліції. Мало надії, що Маковій дозволить Лесі та її родині лишитися в селі. Тут вся надія на Маєра. Але чи захоче той втручатися в цю справу. Кожному, хто потрапляв у списки приречених, майже не лишалося надії на рятунок.
За думками й не помітив, коли дійшов до поліції. Піднявся на ґанок. На дверях напис німецькою і українською мовою:
«Начальник поліції, гауптман Симон Маковій». Зайшов. За столом сидів чоловік з чорним, як смола, волоссям, на скронях густо посріблених сивиною, біла паморозь пробивалася і в невеличких, як у Гітлера, ніби приклеєних вусиках. Юрко привітався до нього і голосно сказав:
— Пане гауптман, я фольксдойч Юрген Берг. Мені потрібен начальник поліції пан Симон Маковій.
— Я начальник поліції Симон Маковій, — підвівся з-за столу чоловік, — чим можу бути корисний?
— Прошу ознайомитися з моїми документами. — Юрко простягнув посвідчення, видане Маєром.
Маковій прочитав, повернув посвідчення, шанобливо запитав:
— Що ж потрібно панові Бергу?
— Пане гауптман, — стримано проказав Юрко, — у нашій родині живуть біженці — мати і двоє дітей. Їм наказано з'явитися до поліції з теплим одягом і цінними речами. Є чутка, що біженців мають вивезти. Я прошу вас дозволити цим біженцям проживати в нашій родині і лишити їх в нашому селі.
— Чому пан Берг так вболіває за долю своїх біженців?
— На це є вагомі причини.
— Що ж це за причини, коли не секрет?
— Причини дуже важливі, — трохи повагавшись, відповів Юрко, — я люблю дочку цієї біженки і хочу з нею одружитися.
— Хіба біженка теж фольксдойч?
— Ні, вона українка.
— Ось як! — здивовано вигукнув Маковій. — Але ж фюрер не радить представникам німецького народу брати шлюб з представниками інших націй. Невже пан Берг не знає про цю вказівку? Кожен фольксдойч зобов'язаний турбуватися про чистоту своєї раси. Адже так, пане Берг?
— Звичайно, все це так, пане гауптман, — погодився Юрко. — Я, як представник німецького народу, вірою й правдою служу великому фюреру. І я довів свою відданість рейху. Недавно брав участь в бою в селі Дібровне і врятував від загибелі солдат фюрера. Мене представлено до високої нагороди.
— І все ж пан Берг вирішив брати шлюб з біженкою?
— Так, пане гауптман, — ствердно відповів Юрко, — я не бачу в цьому нічого лихого. Моя мати — українка. Вона любить Україну і навчила мене любити цю землю! І я люблю землю своєї матері. І від цієї любові ніколи не відступлюся. І хоча мій батько був німець, він теж любив Україну, шанував її народ, одружився на українці.
Обличчя Маковія потепліло, розпливлося в дружелюбній осмішці, холодні й колючі очі пройнялися лагідністю.
— Твоя мати виховала гарного вояка і вірного сина. Своєї землі ніхто не повинен цуратися. А як мати? Чи схвалила вона вій вибір?
— Так, пане гауптман, — підтвердив Юрко. — їй дуже подобається Леся, і вона давно сказала, що кращої невістки їй і бажати не доводиться. Навіть штандартенфюрер гер Маєр схвалив мій вибір.
— Хіба гер Маєр знайомий з вашими біженцями?
— Так, пане гауптман! Він не раз бував у нашій хаті.
— Хто ваші біженці, не комуністи?
— Ні, пане гауптман, — відповів Юрко, — біженка — дружина репресованого, а діти далекі від політики.
— За які провини репресовано чоловіка цієї біженки? За що його арештували?
— Служив у Петлюри, воював з більшовиками — от і арештували.
— Де він служив?
— Я ж кажу — у отамана Петлюри. Сотник.
— У якому полку? Не казала біженка?
— Казала. У полку імені гетьмана Полуботька.
— Цікаво. Як прізвище біженки?
— Павлюк Галина Денисівна. Дочка — Леся. І малий син — Євген.
— Пам'ятаю, — схвильовано мовив Маковій, — пам'ятаю сотника Павлюка! З Проскурова він родом, бравий і хоробрий був козак! Нелегку загадку, пане Берг, мушу я розгадати. Наказ про вивезення підозрілих із села видав начальник відділу СД гер Лау. Скласти ці списки доручено було покійному пану Підошві. От він і вніс їх у ці списки. І цей реєстр набрав сили. І що тут робити — не придумаю. Поки ви, пане Берг, поїдете на прийом до гера Лау — буде пізно. Я, на жаль, не маю повноважень вносити будь-які зміни в наявний список. І за самоуправство можу накласти головою, позаяк зараз діють закони військового часу.
