Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Шельга, стримуючи лють, говорив нестійким: — Революція — це вища стратегія. А стратегія — наука перемагати. Перемагає той, хто бере ініціативу до своїх рук, хто сміливий. Спокійно зважуватимете потім, коли після перемоги надумаєте писати для майбутніх поколінь історію нашої перемоги… Підняти повстання нам пощастить, якщо ми напружимо всі сили. Зброю добудемо в бою. Перемогу забезпечено, бо перемогти хоче все трудове людство, а ми — його передовий загін. Так кажуть більшовики. А більшовики не знають поразок.

На ці його слова високий парубок з блакитними очима- шахтар, який мовчав під час суперечки, вийняв з рота люльку.

— Баста! — сказав він густим голосом. — Годі базікати. За справу, хлопці!..

116

Сивий високий камердинер, у ліврейному фраку і в панчохах, тихо зайшов до почивальні, поставив чашку шоколаду та бісквіти на нічний столик і з тихим шелестом розсунув штори на вікнах. Гарін розплющив очі:

— Цигарку.

Цієї російської звички — курити натщесерце — він не міг позбутися, хоча знав, що американське вишукане товариство, яке цікавиться кожним його кроком, рухом, словом, вбачає в курінні натщесерце деяку ознаку аморальності.

У щоденних фейлетонах вся американська преса цілком обілила минуле Петра Гаріна. Якщо йому в минулому доводилося пити вино, то тільки з примусу, а насправді він — ворог алкоголю; всі газети запевняли, що улюблена справа його і мадам Ламоль у години відпочинку — читати вголос розділи з біблії; деякі його різкі вчинки (історія у Білль Давре, висадження в повітря хімічних заводів, потоплення американської ескадри та Іи.) пояснювали одні — фатальною випадковістю, інші — необережним поводженням з гіперболоїдом, принаймні велика людина щиро й глибоко в них розкаюється і готується вступити в лоно церкви, щоб остаточно змити з себе мимовільні гріхи (між протистантською та католицькою церквами уже почалася боротьба за Петра Гаріна), і, нарешті, йому приписували захоплення з дитинства щонайменше десятьма видами спорту.

Викуривши товсту цигарку, Гарін глянув на шоколад. Якби це було тоді, коли його вважали негідником і розбійником, він попросив би содової і коньяку, щоб гарненько розворушити нерви, але пити диктаторові півсвіту зранку коньяк! Така безпутність одвернула б усю солідну буржуазію, яка згуртувалася, мов наполеонівська гвардія, навколо його трону.

Морщачись, він сьорбнув шоколад. Камердинер, який з урочистим смутком стояв біля дверей, спитав напівголосно:

— Пан диктатор дозволять зайти особистому секретареві?

Гарін ліниво сів на ліжку, накинув шовкову піжаму:

— Просіть.

Увійшов секретар, гідно три рази — біля дверей, посеред кімнати і коло ліжка — вклонився диктаторові. Побажав доброго ранку. Ледь-ледь скосив оком на стілець.

— Сідайте, — запросив Гарін, позіхнувши так, що клацнули зуби.

Особистий секретар сів. Це був середніх літ кістлявий чоловік із зморшкуватим лобом і запалими щоками, вдягнений у все темне. Повіки його були завжди напівопущені. Його вважали найелегантнішою людиною в Новому Світі і, як гадав Петро Петрович, крупні фінансисти приставили до нього за шпигуна.

— Що нового? — спитав Гарін. — Як золотий курс?

— Піднімається.

— Тугувато все-таки. Га? Секретар меланхолійно підвів повіки:

— Так, в’яло. Все ще в’яло.

— Мерзотники!

Гарін всунув босі ноги у парчеві капці і заходив по білому килиму почивальні:

— Мерзотники, віслюки!

Мимохіть лівою рукою поліз за спину, великим пальцем правої зачепився за зв’язки піжамових штанів і так ходив. Пасмо волосся впало на чоло. Мабуть, і секретареві ця хвилина видавалася історичною: він випростався, витягнув шию з крохмального коміра, ніби прислухався до ходи історії.

— Мерзотники! — останній раз повторив Гарін. — Повільне зростання курсу я розумію як недовіру до мене. До мене! Ви розумієте? Я видам декрет про заборону вільно продавати золоті бруски під страхом смертної кари… Пишіть: “Од сього числа постановою сенату…”

Покінчивши з цією справою, він викурив другу цигарку. Кинув недопалок у недопиту чашку шоколаду. Спитав:. — Що нового ще? Замахів на моє життя не було?

Довгими пальцями з довгими відполірованими нігтями секретар вийняв з портфеля аркушик, прочитав його, перегорнув, знову перегорнув:

— Учора ввечері і сьогодні о пів на сьому ранку поліція викрила два нових замахи на вас, сер.

— Ага! Чудово. Опублікувати в пресі. Хто ж це такі? Сподіваюся, юрма сама скарала негідників? Що?

— Вчора ввечері у парку перед палацом помітили молодика, на вигляд робітник, у кишенях його знайшли дві залізні гайки, кожна вагою по п’ятсот грамів. На жаль, було вже пізно, парк малолюдний, і лише кільком перехожим, які дізналися, що готується замах на життя палко любимого диктатора, пощастило вдарити декілька разів негідника. Його затримали.

— Оці перехожі були приватні особи чи агенти?

У секретаря затремтіли повіки, він ледь-ледь усміхнувся куточками рота — єдиною в усій Північній Америці непідробною усмішкою:

— Звісно, сер, це були приватні особи, чесні торговці, віддані вам, сер.

— Дізнатися імена торговців, — продиктував Гарін, — у пресі висловити їм мою палку подяку. Того, хто хотів учинити замах, судити за всією суворістю законів. Після засудження я його помилую.

— Другий замах готувався теж у парку, — вів далі секретар. — Помітили даму, яка дивилася на вікна вашої почивальні, сер. У дами знайшли невеликий револьвер.

— Молоденька?

— П’ятдесяти трьох років.

- І що ж юрма?

— Юрма вдовольнилася тим, що збила з неї капелюшок, зламала парасольку і розтоптала сумочку. Такий порівняно незначний ентузіазм пояснюється раннім часом і жалюгідним виглядом самої дами, котра одразу втратила свідомість, побачивши розлючену юрму.

— Видати старій вороні закордонний паспорт і негайно вивезти за межі Сполучених Штатів. У пресі говорити стисло про цей інцидент. Що ще?

За п’ять до дев’ятої Гарін прийняв душ, після чого віддався на милість перукареві та його чотирьом помічникам. Він сів у особливе, на зразок зуболікарського, крісло, покрите льняним простирадлом, перед потрійним дзеркал лом. Одночасно на обличчя йому зробили парову ванну, над нігтями обох рук запурхали пилочками, ножичками, замшевими подушечками дві блондинки, над нігтями ніг — дві вправні мулатки. Волосся на голові освіжили в кількох туалетних водах та есенціях, підкрутили щипцями та зачесали так, що стало непомітно пліші. Цирульник, якому надано титул баронета за чудове мистецтво, поголив Петра Петровича, напудрив і напарфумив обличчя й голову різними духами: шию — пахощами троянд, за вухами — шипром, скроні — букетом Верне, біля губів — гілкою яблуні (греб епл), борідку — найтоншими духами “Сутінки”.

Після всіх маніпуляцій диктатора можна було огорнути шовковим папером, покласти у футляр і надіслати на виставку. Гарін ледве дотерпів до кінця, він зазнавав цих маніпуляцій щоранку, і в газетах писали про його “чверть години після ванни”. Діватися було нікуди.

Потім він попрямував до гардеробної, де на нього чекали двоє лакеїв і той самий камердинер з шкарпетками, сорочками, черевиками тощо. На сьогодні він вибрав коричневий костюм з іскоркою. Газетярі писали, що одним з найчудовіших талантів диктатора було вміння вибрати краватку. Доводилося коритись і пильнувати. Чортихаючися, Гарін вибрав краватку в барвах павичевого пера.

Прямуючи до їдальні, оздобленої з середньовічним смаком, Гарін подумав:

“Так довго не витримати. От чорт, нав’язали режим!”

За сніданком (знов-таки ні краплі алкоголю) диктатор мав переглядати кореспонденцію. На севрській таці лежало майже триста листів. Жуючи копчену підсмажену рибу, несмачну шинку і вівсяну кашу, зварену на воді без солі (вранішня їжа спортсменів та моральних людей), Гарін брав навмання хрусткі конверти. Розкривав брудною виделкою, мигцем читав:

Моє серце б’ється, від хвилювання моя рука ледве виводить оці рядки. Що ви подумаєте про мене? Боже! Я вас кохаю. Я покохала вас од тієї хвилини, коли побачила в газеті ваш портрет. Я молода. Я дочка гідних батьків”.

85
{"b":"118662","o":1}