— Олексію Івановичу, ви нічого не розумієте?

— Та бачу, що ми — в полі.

— А кільце навіщо?

— Чорт їх душу знає, нащо вони кільце вгвинтили.

— А для того, щоб прив’язувати бакен. Бачите, черепашки? Ми на дні висохлого каналу.

Гусєв сказав:

— Так, справді… З водою тут діло кепське.

Вони повернули на захід і йшли впоперек борозен. Далеко над полем піднявся і летів, гарячково махаючи крилами, великий птах з висячим, як у оси, тілом. Гусєв спинився, поклав руку на револьвер. Але птах шугонув угору, блиснувши в густій синяві, і зник за близьким обрієм.

Кактуси ставали вищі, густіші, добротніші. Доводилось обережно продиратися в їхній живій колючій хащі. З-під ніг вибігали тварини, схожі на кам’яних ящірок, багато-ногі, яскраво-оранжеві, з зубчастим хребтом. Кілька разів у нетрях лапатих зарослів шмигали, кидались убік якісь покриті щетиною клубки. Тут ішли обережно.

Кактуси кінчилися коло білого, як крейда, похилого берега. Його було обкладено, певно, давно кам’яними плитами. В тріщинах і між щілинами кладки висіли сухі волокна моху. В одну з цих плит було вкручено таке ж, як і на полі, кільце. Хребтаті ящери мирно дрімали на осонні.

Лось і Гусєв вибралися схилом нагору. Звідси було видно горбкувату рівнину такого ж помаранчевого, але тьмянішого кольору. Подекуди на ній росли купками низенькі, схожі на гірські сосни, дерева. Місцями біліли купи каміння, видніли обриси руїн. Удалині, на північному заході, здіймалося пасмо гір, гострих і нерівних, як застиглі язики полум’я. На вершинах виблискував сніг.

— Вернутися нам треба, поїсти, перепочити, — сказав Гусєв, — зморимося, тут жодної живої душі немає.

Вони стояли ще деякий час. Рівнина була пустельна і сумна, — стискалося серце.

— От заїхали, — мовив Гусєв.

Вони зійшли зі схилу, попрямували до апарата і довго блукали, шукаючи його між кактусами. Раптом Гусєв — пошепки:

— Ось він!

Звичним рухом вихопив револьвер із кобури.

Агей, — гукнув він, — хто там біля апарата? Стрілятиму!

— Кому кричите?

Бачите, апарат поблискує?

— Так, тепер бачу.

— А он, праворуч, — сидить.

Лось нарешті побачив, і вони, спотикаючись, побігли до апарата. Істота, яка сиділа біля апарата, рушила вбік, застрибала між кактусами, підскочила, розкинула довгі перетинчасті крила, чимось затріскотіла, знялась і, описавши півколо, злетіла над людьми. Це була та сама істота, яку вони нещодавно вважали за птаха. Гусєв повів револьвером, примудряючись, щоб зрізати на льоту крилатого звіра. Та Лось вибив у нього зброю, крикнув:

— Збожеволів! Це марсіанин!..

Закинувши голову, роззявивши рота, Гусєв дивився на дивну істоту, яка ширяла в кубово-синьому небі. Лось вийняв носовичок і заходився махати дивному птахові.

— Мстиславе Сергійовичу, обережніше, коли б він у нас чимось не жбурнув звідти.

— Сховайте, кажу, револьвер.

Великий птах знижувався. Тепер добре було видно людиноподібну істоту, що сиділа в сідлі літального апарата. До пояса тіло її висіло в повітрі. На рівні плечей махали двоє вигнутих крил. Під ними, спереду, крутився тіньовий диск, мабуть, повітряний гвинт. Позаду сідла — хвіст з розкинутими вилкою рулями. Весь апарат рухливий і гнучкий, як жива істота.

Ось він пірнув і пішов над самою ріллею, — одне крило вниз, друге вгору. Показалася голова марсіанина в шапці яйцем, з довгим козирком. На очах — окуляри. Обличчя цеглисте, вузьке, зморщене, з гострим носом. Він роззявляв великого рота і щось пищав. Часто-часто замахав крилами, сів, пробіг по ріллі і скочив із сідла кроків за тридцять од людей.

Марсіанин був як середня на зріст людина, вдягнений в жовту широку куртку. Сухі ноги його над коліньми туго обмотані. Він сердито показував на повалені кактуси. Та коли Лось і Гусєв рушили до нього, вмить скочив у сідло, посварився звідти довгим пальцем, злетів майже без розгону і одразу ж сів знову, кричав писклявим, тонким голосом, вказуючи н-а поламані рослини.

— Дивак, ображається, — мовив Гусєв і гукнув марсіанинові: — Годі тобі горланити, сучий сину! Дибай сюди, не скривдимо…

— Олексію Івановичу, перестаньте лаятися, він не розуміє по-російськи. Сядьте, а то він не підійде.

Лось і Гусєв сіли на гарячий грунт. Лось почав показувати, що хоче пити і їсти. Гусєв закурив цигарку, плюнув. Марсіанин деякий час дивився на них і кричати перестав, але все ще сердито сварився довгим, як олівець, пальцем. Потім одв’язав од сідла мішок, кинув його людям, кружляючи, піднявся високо і швидко полетів на північ, зник за обрієм.

У мішку були дві металеві коробки і плеската посудина з рідиною. Гусєв одкрив коробки — в одній було дуже запашне желе, у другій — драглисті шматочки, схожі на рахат-лукум. Гусєв понюхав.

— Тьху, он ба, що їдять!

Він витяг із апарата кошик із їжею, назбирав сухих уламків кактуса, запалив їх. Здійнявся легенький димок, кактуси тліли, але жару було багато. Розігріли бляшанку з солониною, розклали страву на чистій хустині. Їли жадібно, тільки тепер відчули нестерпний голод.

Сонце стояло над головою, вітер ущух, було жарко. По оранжевих грудках підповз багатоногий звірок… Гусєв кинув йому шматочок сухаря. Він підвів трикутну рогату голову і наче скам’янів.

Лось попросив цигарку і ліг, підперши щоку, курив, усміхався.

— Олексію Івановичу, знаєте, скільки часу ми не їли?

— З учорашнього вечора, Мстиславе Сергійовичу, перед відльотом я картоплі наївся.

— Не їли ми з вами, любий друже, двадцять три або двадцять чотири дні.

— Скільки?

— Вчора в Петрограді було вісімнадцяте серпня, а сьогодні в Петрограді одинадцяте вересня, — от яка дивина.

— Цього, ви мені голову відірвіть, не зрозумію, Мстиславе Сергійовичу.

— Та я й сам не дуже розумію, як воно виходить. Вилетіли ми о сьомій. Зараз, як бачите, друга година дня. Дев’ятнадцять годин тому ми покинули Землю, за цим годинником. А за годинником, який лишився у мене в майстерні, минуло близько місяця. Ви помічали — їдете в поїзді, спите, поїзд зупиняється, ви або прокинетесь од неприємного відчуття, або у сні починаєте знемагати. Це тому, що, коли вагон зупиняється, в усьому вашому тілі відбувається уповільнення швидкості. Вагон котиться собі, ви лежите, і ваше серце б’ється, і ваш годинник іде швидше, ніж коли б ви лежали в нерухомому вагоні. Різниця невловима, бо швидкості дуже малі. Зовсім інше — наш переліт. Половину шляху ми пролетіли майже із швидкістю світла. Тут уже різниця відчутна. Биття серця, швидкість ходу годинника, коливання часток у клітинках тіла не змінились по відношенню одне до одного, летячи в безповітряному просторі, ми становили єдине ціле з апаратом, — усе рухалося в одному з ним ритмі. Проте якщо швидкість апарата перевищувала в п’ятсот тисяч разів нормальну швидкість тіла на Землі, то швидкість биття мого серця, — один удар на секунду, коли лічити за годинником, що був у апараті, — збільшилась у п’ятсот тисяч разів, тобто моє серце відбивало під час польоту п’ятсот тисяч ударів на секунду, рахуючи за годинником, що лишився в Петрограді. За биттям мого серця, за рухом стрілки хронометра в моїй кишені, за відчуттям усього мого тіла ми прожили в дорозі дев’ятнадцять годин. І це справді були дев’ятнадцять годин. Але за биттям серця пітерського мешканця, за рухом стрілки на годиннику Петропавловського собору минуло з дня нашого відльоту понад три тижні. Колись можна буде збудувати великий апарат, взяти в нього на півроку запас їжі, кисню та ультраліддіту і пропонувати яким-небудь дивакам: вам не подобається жити в наш час, — хочете жити через сто років? Для цього треба тільки запастися терпінням на півроку, посидіти в цій коробці, зате — яке життя! Ви перескочите через століття. І посилати їх із швидкістю світла на півроку в міжзоряний простір. Посумують, обростуть бородами, вернуться, а на Землі — золота доба. А все це колись так і буде.

Гусєв охав, цмокав язиком, дуже дивувався:

— Мстиславе Сергійовичу, а що ви думаєте про це питво, — ми не потруїмося?