— О негідник, негідник!..

— Стривайте, Янсен… Роллінг не зносить сліз, його судомить од сліз. Він волів би ще сорок ляпасів. Тоді він покликав поляка, — той стояв за дверима. У них усе було домовлено. Поляк сів у крісло. Роллінг сказав мені: “Як крайній захід — йому наказано стріляти”. І пішов. Я взялася за поляка. Через годину я знала в усіх подробицях підступний план Роллінга. Янсен, любий, йдеться про моє щастя… Якщо ви мені не допоможете, все пропало… Підганяйте, підганяйте візника…

Коляска промчала набережною, безлюдною о цій годині перед світанком, і спинилася край гранітних сходів, де внизу поскрипувало декілька човнів на чорно-маслянистіи воді.

Трохи згодом Янсен, тримаючи на руках мадам Ламоль, нечутно піднявся кинутою з корми мотузяною драбинкою на борт “Арізони”.

Роллінг прокинувся від вранішнього холоду. Палуба була мокра. Зблякли вогні на щоглах. Затока і місто були ще в тіні, але дим над Везувієм уже рожевів.

Роллінг оглядав сторожові вогні, обриси суден. Підійшов до вахтового, постояв коло нього. Пирхнув носом. Зійшов на капітанський місток. Зразу ж із каюти вийшов Янсен, свіжий, умитий, напрасований. Побажав доброго ранку. Роллінг пирхнув носом, — трохи ввічливіше, ніж вахтовому.

Потім він довго мовчав, крутив ґудзика на піджаку. Це була кепська звичка, від якої його колись відучила Зоя. Але тепер йому було все одно. До того ж, мабуть, у наступному сезоні в Парижі буде в моді крутити ґудзики. Кравці вигадають павіть спеціальні ґудзики для цього.

Він спитав уривано:

— Утопленики випливають?

— Якщо не прив’язувати вантажу, — спокійно відказав Янсен.

— Я запитую: на морі, коли людина потонула, значить — потонула?

— Буває, необережний рух, або змиє хвиля, або інша якась випадковість, — усе це відноситься до розряду утоплених. Власті звичайно не сунуть носа.

Роллінг смикнув плечем.

— Це все, що я хотів знати про утоплеників. Я йду до себе в каюту. Якщо підпливе човен, повторюю, не повідомляти, що я на борту. Зустріти прибулого і доповісти мені.

Він пішов. Янсен повернувся в каюту, де за синіми запнутими шторками на капітанській койці спала Зоя.

На дев’яту годину до “Арізони” підплив човен. Гріб якийсь веселий обірванець. Піднявши весла, він гукнув:

— Алло!.. Яхта “Арізона”?

— Припустімо, що так, — озвався датчапин-матрос, перехилившись через фальшборт.

- Є на вашій посудині якийсь Роллінг?

— Припустімо.

Обірванець усміхнувся, одкрив чудові зуби:

— Тримай.

Він спритно кинув на палубу листа, матрос підхопив його, обірванець прицмокнув язиком:

— Матросе, солоні очі, дай сигару.

І поки датчанин розмірковував, чим би в нього пожбурити з борту, той уже відплив і, пританцьовуючи в човні і кривлячись од нестримних радощів життя такого гарячого ранку, заспівав на всю горлянку.

Матрос підняв листа, поніс його капітанові. (Такий був наказ). Янсен відіпнув шторку, схилився над Зоєю, яка ще спала. Вона розплющила заспані очі.

— Він тут?

Янсен подав листа. Зоя прочитала:

“Мене жорстоко поранено. Змилуйтесь. Я бився, як лев, за ваші Інтереси, але сталося неможливе: мадам Зоя на волі. Припадаю до ваших…”

Не дочитавши, Зоя розірвала листа.

— Тепер ми можемо чекати його спокійно. (Вона глянула на Янсеїіа, простягла до нього руку). Янсен, ви повинні зрозуміти: або я загину, або я буду владарювати над світом. (У Янсена стислися губи, Зої сподобався цей рух). Ви будете знаряддям моєї волі. Забудьте нині, що я — жінка. Я фантастка. Я авантюристка, — розумієте ви де? Я хочу, щоб усе було моє. (Вона обвела руками коло). І та людина, єдина, хто може мені дати це, має зараз прибути на “Арізону”. Я чекаю її, і чекає Роллінг.

Янсен підняв палець, озирнувся. Зоя запнула шторку. Янсен вийшов на місток. Там стояв, вчепившись у поручні, Роллінг, Обличчя його, з криво і щільно стуленим ротом, було спотворене люттю. Він вдивлявся у Ще курну перспективу затоки.

— Ось він, — ледве проказав Роллінг, простягаючи руку, і палець його завис гачком над блакитним морем, — он у тому човні.

І він квапливо, наганяючи жах на матросів, клишоногий, схожий на краба, побіг сходами з капітанського містка і зник внизу. Звідти телефоном він підтвердив Янсену недавній наказ — взяти на борт людину, яка підпливала шестивесловим човном.

Ще ніколи не випадало, щоб Роллінг одривав ґудзики на піджаку. Нині він одкрутив усі три ґудзики. Він стояв серед розкішної, вистеленої ширазькими килимами,[48] обладнаної дорогоцінним деревом каюті і дивився на стінного годинника.

Одірвавши ґудзики, він заходився гризти нігті. З шаленою швидкістю повертався до колишнього дикого стану. Він чув окрик вахтового і відповідь Гаріна з човна. У нього спітіііли руки від цього голосу.

Важкий човен ударився об борт. Пролунала дружна лайка матросів. Зарипів трап, почулася хода. “Бери, підхоплюй… Обережніше… Готово… Куди нести?” Це вантажили ящики з гіперболоїдами. Потому все стихло.

Гарін попався у пастку. Нарешті-бо! Роллінг схопив холодними, вологими пальцями носа і видав шипучі, кашляючі звуки. Люди, які знали його, запевняли, що він ніколи в житті не сміявся. Неправда! Роллінг любив посміятись, але без свідків, наодинці, після удачі і саме так, беззвучно.

Потім зателефонував Янсенові:

— Взяли на борт?

— Так.

— Проведіть його в нижню каюту і замкніть на ключ. Постарайтеся зробити це чисто, без галасу.

- Єсть! — жваво відказав Янсен.

Щось навіть дуже жваво, Роллінгу це не сподобалось.

— Алло, Янсен?

— Так.

— За годину яхта повинна бути у відкритому морі.

- Єсть.

На яхті зчинилася біганина. Забряжчав витягуваний якірний ланцюг. Запрацювали мотори. За ілюмінатором побігли струмені зеленуватої води. Став обертатися берег. Увірвався вологий вітер в каюту. І радісне відчуття швидкості розлилося по всьому стрункому корпусу “Арізони”.

Звісно, Роллінг розумів, що чинить велику дурницю. Але не було колишнього Роллінга, холодного гравця, нездоланного буйвола, неодмінного відвідувача недільних проповідей. Він діяв тепер так чи інакше не тому, що це було вигідно, а тому, що мука безсонних ночей, зненависть до Гаріна, ревнощі наче туманом оповили його мозок. Одно бажання володіло ним — знищити Гаріна і повернути Зою.

Навіть неймовірна удача — загибель заводів Анілінової компанії — промчала як у сні. Роллінг навіть не поцікавився, скільки сотень мільйонів відрахували йому двадцять дев’ятого біржі всього світу.

Цього дня він чекав Гаріна у Парижі, як було домовлено. Гарін не приїхав. Роллінг передбачав це і тридцятого помчав на аероплані до Неаполя.

Тепер Зою усунено з гри. Між ним і Гаріним ніхто не стояв. Розправу обмірковано до дрібниць. Роллінг закурив сигару. Він навмисне трохи зволікав. Він вийшов із каюти в коридор. Відчинив двері на нижню палубу, — там стояли ящики з апаратами. Двоє матросів, що сиділи на них, підхопилися. Він одіслав їх у кубрик.

Зачинивши двері на нижню палубу, він спроквола пішов до протилежних дверей, у рубку. Взявшись за дверну ручку, помітив, що попіл на сигарі надломився. Роллінг самовдоволено всміхнувся, думки були ясні, давно він не відчував такого задоволення.

Він розчинив двері. У рубці, під кришталевим ковпаком верхнього світла, сиділи, дивлячись на прибулого, Зоя, Гарін і Шельга. Тоді Роллінг одступив у коридор. Він задихнувся, мозок його буцімто миттю сколотило ложкою. Ніс запотів. І, що було вже зовсім дивовижно, усміхнувся жалюгідно і безглуздо, зовсім як службовець, заскочений на підчитуванні бухгалтерської книжки (був з ним такий випадок років двадцять п’ять тому).

— Доброго дня, Роллінг, — сказав Гарін, підводячись, — ось і я, друже.