— О сьомій годині зустрінемося в ресторані,

— Гаразд.

На початку восьмої ранку Вольф і Хлинов пили молоко на дерев’яній веранді ресторану “До прикутого скелета”. Нічні пошуки були невдалі. Сиділи мовчки, підперши голови. За ці дні вони так вивчили один одного, що читали думки. Хлинов, більше вразливий і менше схильний довіряти собі, чимало разів починав переглядати весь хід міркувань, котрі привели його і Вольфа з Парижа в оці, здавалося, зовсім безневинні місця. На чому грунтувалося це переконання? На двох-трьох рядках із газет.

— Чи не пошиємося ми в дурні, Вольф?

На це Вольф відказував:

— Людський розум обмежений. Та завжди для справи розумніше покладатися на нього, ніж сумніватися. До того ж, якщо ми нічого не знайдемо і диявольська справа Гаріна — наша вигадка, то й слава богу. Ми виконали свій обов’язок.

Кельнер приніс яєчню та два кухлі пива. Прийшов хазяїн, багряно-рум’яний товстун:

— Доброго ранку, панове! — І, посвистуючи задишкою, вій заклопотано чекав, коли гості вгамують апетит. Потім показав рукою на долину, ще голубувату і сяючу вологістю: — Двадцять літ я спостерігаю… Справа йде до краю, ось що я скажу, мої дорогі панове… Я бачив мобілізацію. Он по тій дорозі прямували війська. Це були гарні німецькі колоші. (Хазяїн викинув, як пружину, над головою гладкий вказівний палець). Це були зігфріди,[42] — оті самі, про яких писав Таціт,[43] могутні, що наводили жах, у шоломах з крильцями. Кельнере, ще два кухлі пива добродіям. У чотирнадцятому році зігфріди йшли підкорювати всесвіт. Тм не вистачало тільки щитів, — ви пригадуєте старий німецький звичай: войовничо вигукувати, прикладаючи щит до рота, щоб голос видавався страшнішим. Так, я бачив кавалерійські зади, які твердо сиділи на конях… Що сталося, я хочу запитати. Чи ми розучилися вмирати у кривавому бою? Я бачив, як війська верталися. Кавалеристи все ще, чорт забирай, твердо сиділи у сідлах… Німці не були розбиті на полі. їх проштрикнули мечами в ліжках, біли домашніх вогнищ…

Хазяїн виряченими очима обвів гостей, обернувся до руїн, обличчя його стало цегляного кольору. Повільно він витяг із кишені паку листівок і ляснув нею по долоні:

— Ви були в місті, я спитаю: бачили ви хоч би одного німця вищого за п’ять з половиною футів зросту? А коли оці пролетарі повертаються з заводів, ви чули, щоб хоч один мав сміливість голосно сказати: “Дойчланд”? А от про соціалізм оці пролетарі хриплять за пивними кухлями.

Хазяїн спритно кинув на стіл паку листівок, які розсипалися віялом. Це було зображення скелета — просто скелета і німця з крильцями, скелета і воїна чотирнадцятого року у повній амуніції.

— Двадцять п’ять пфенігів за штуку, дві марки п’ятдесят пфенігів за дюжину, — сказав хазяїн, з презирливою гордістю, — дешевше ніхто не продасть, це чудова довоєнна робота — кольорова фотографія, в- очі вставлено фольгу, це справляє незабутнє враження… І ви думаєте оці боягузи буржуа, оці п’яти з половиною футові пролетарі купують мої листівки? Тьху… Питання порушено так, щоб я зняв Карла Лібкнехта поруч із скелетом…

Він знову надувся кров’ю і раптом зареготав:

— Підождуть! Кельнере, покладіть у наші оригінальні конверти по дюжині листівок добродіям… Так, так, доводиться викручуватись… Я покажу вам мій патент… Готель “До прикутого скелета” продаватиме оце сотнями… Тут я йду а ногу з нашим часом і не поступаюся принципами.

Хазяїн вийшов й одразу повернувся з невеликим, на зразок коробки від сигар, ящичком. На дерев’яній кришці його було випалено той же скелет.

— Бажаєте випробувати? Діє не гірше, ніж на катодних лампах. — Він хутенько приладнав дріт і слухові трубки, ввімкнув радіоприймач у штепсель, припасований під столом. — Коштує три марки сімдесять п’ять пфенігів, без слухових трубок, звісно. — Він подав навушники Хлинову. — Можна слухати Берлін, Гамбург, Париж, коли від цього ви матимете задоволення. Я вас з’єднаю з Кельнським собором, нині там обідня, ви почуєте орган, це колосально… Поверніть важельок ліворуч… Що таке? Здається, знову заважає клятий Штуфер? Ні?

— Хто заважає? — спитав Вольф, нахиляючись до апарата.

— Збанкрутілий фабрикант друкарських машин Штуфер, п’яниця і божевільний… Два роки тому він поставив у себе на віллі радіостанцію. Потім розорився. І ось нещодавно станція знову запрацювала…

Хлинов, дивно сяючи очима, опустив трубку:

— Вольф, платіть і ходімте.

Коли через декілька хвилин, позбувшися балакучого хазяїна, вони вийшли за хвіртку ресторану, Хлинов з усієї сили стиснув руку Вольфа:

— Я чув, я пізнав голос Гаріна…

Цього ранку, годиною раніше, на віллі Штуфера, що на західному схилі тих же пагорбів, у напівтемній їдальні за столом сидів Штуфер і розмовляв з невидимим співрозмовником. Точніше, це були уривки фраз та лайок. На обсипаному попелом столі валялися порожні пляшки, недопалки сигар, комірець і галстук Штуфера. Він був у самій білизні, чухав кволі груди, витріщувався на єдину електричну лампочку, що горіла у величезній залізній люстрі, і, стримуючи відрижку, лаяв півголосом брутальними словами людські образи, котрі спливали в його п’яній пам’яті.

Урочисто шаленим боєм годинник у їдальні пробив сь©-му. Майже одночасно почувся шум автомобіля. До їдальні увійшов Гарін, весь просякнутий уранішнім вітром, глузливий, зуби ошкірені, шкіряний картуз на потилиці:

— Знову всю ніч пиячили?

Штуфер скосив налитими очима. Гарін йому подобався. Він щедро платив за все. Не торгуючись, найняв на літні місяці віллу разом з винним погребом, надавши можливість Штуферу розправлятися самому із старими рейнськими, французьким шампанським та лікерами. Що він поробляв, дідько його відає, певно, спекулював, але він бридко лаяв американців, що розорили Штуфера два роки тому, він презирливо ставився до уряду і називав людей взагалі сволотою, — це теж було добре.

— Начебто ви цілу ніч богу молилися, — прохрипів Штуфер.

Гарін коротко зареготав. Поляскав Штуфера по гладкій спині.

— Кожен з нас розважається по-своєму. До речі, без мене сюди не приходило двоє, мене ніхто не запитував?

— Ні…

— Чудово. Дайте-но ключ од сарая.

Крутячи за ланцюжок ключа, Гарін вийшов у сад, де стояв невеликий засклений сарай під щоглами антен. Подекуди на запущених куртинах стояли керамічні карлики, засиджені птахами. Гарін одімкнув скляні двері, ввійшов, розчинив вікна. Сперся на підвіконня і так стояв якийсь час, вдихаючи вранішню свіжість. Майже двадцять годин він провів в автомобілі, кінчаючи справи з банками та заводами. Тепер усе було гаразд напередодні двадцять восьмого числа.

Він не пам’ятав, скільки часу так простояв край вікна. Потягнувся, закурив сигару, ввімкнув динамо, оглянув і настроїв апарати. Потім став перед мікрофоном і почав голосно й роздільно…

— Зоє, Зоє, Зоє, Зоє… Слухайте, слухайте, слухайте… Буде все так, як ти захочеш. Тільки вмій хотіти. Ти мені потрібна. Без тебе моя справа мертва. Днями буду в Неаполі. Точно повідомлю завтра. Не тривожся ні про що. В усьому сприяє…

Він помовчав, затягнувся сигарою і знову почав: “Зоє, Зоє, Зоє…” Заплющив очі. М’якенько гуло динамо, і невидимі блискавки зривались, одна по одній, з антени.

Коли б проїжджав зараз артилерійський обоз — Гарін, напевно, не розчув би гуркоту. І він не чув, як у кінці галявинки покотилося каміння під укіс. Потім за п’ять кроків од павільйону розсунулися кущі, і з них на рівень людського ока піднялося вороноване дуло кольта.

Роллінг взяв телефонну трубку:

— Слухаю.

— Говорить Семенов. Щойно перехоплено радіо Гаріна. Дозвольте зачитати?..

— Читайте.

- “Буде все так, як ти захочеш, тільки умій хотіти”, — почав читати Семенов, абияк перекладаючи з російської на французьку.