— Логічно, принадно, але неймовірно, — після мовчання проказав Вольф. — Пробити сучасними знаряддями шахту такої глибини — неможливо…

Хлинов поклав трубку на розгорнутий аркуш “Л’Ентрансижан”.

— Професоре, цей знімок нагадав мені розмову на аероплані, коли я летів до Берліна. Завдання пробитися до елементів земного центру, що розпадаються, не таке вже неймовірне.

— Яке це має відношення до розрізаних французів? — спитав професор, знову розкурюючи сигару.

— Вбивство у Білль Давре вчинено тепловим променем. Почувши такі слова, Вольф присунувся до столу, холодне обличчя його насторожилось.

— Ах, знову ці промені! — Професор зморщився, як від кислого. — Дурниця, блеф, плітка, яку вигадує англійське військове міністерство.

— Апарат збудував росіянин, я знаю цю людину. — відказав Хлинов, — це талановитий винахідник і величезний злочинець.

Хлинов оповів усе, що знав про інженера Гаріна: про його роботи в політехнічному інституті, про злочин на Крестовському острові, про дивні знахідки у підвалі дачі, про виклик Шельги до Парижа і про те, що, певно, тепер шалено полюють на апарат Гаріна.

— Доказ очевидний, — Хлинов показав на фотографію, — це робота Гаріна.

Вольф похмуро розглядав знімок. Професор мовив неуважливо:

— Ви гадаєте, що за допомогою теплових променів можна бурити землю? Хоча… при тритисячній температурі розплавляться і глини, і граніт. Дуже, дуже цікаво… А чи не можна куди-небудь зателеграфувати оцьому Гаріну? Гм… Коли поєднати буріння зі штучним охолодженням і поставити електричні елеватори, аби відчерпувати породи, можна дістатися глибоко… Друже мій, ви мене страшенно зацікавили…

До другої години ночі, проти звичаю, професор ходив по веранді, димів сигарою і розвивав плани, один дивовижніший за інший.

Звичайно Вольф, виходячи од професора, прощався з Хлиновим на площі. Цього разу він пішов поруч з ним, постукуючи палицею, опустивши спохмурніле обличчя.

— Ви гадаєте, що інженер Гарін зник разом з апаратом після історії у Білль Давре? — спитав він.

— Звісно.

— А оця “кривава знахідка у лісі Фонтенбло” не може бути Гаріним?

— Ви хочете сказати, що Шельга захопив апарат?..

— Саме так…

— Мені це спадало на думку… Так, це було б дуже непогано.

— Ще б пак, — підвівши голову, глузливо мовив Вольф.

Хлинов швидко глянув на співрозмовника. Обоє зупинилися. Здалеку ліхтар освітив обличчя Вольфа, — злу посмішку, холодні очі, вперте підборіддя. Хлинов сказав:

— Принаймні все це тільки здогад, нам поки що нічого сваритись.

— Я розумію, розумію.

— Вольф, я з вами не хитрую, але говорю твердо — треба, щоб апарат Гаріна опинився в СРСР. Одним оцим бажанням я створюю у вас ворога. Слово честі, дорогий Вольф, у вас дуже невиразне уявлення про те, що шкідливо і що корисно для вашої батьківщини.

— Ви хочете мене образити?

— Тьху ти чорт! Хоча — правда. — Хлинов чистісінько по-російському, що зразу відзначив Вольф, збив капелюха вбік, почухав за вухом. — Та хіба після того, як ми перебили одне у одного мільйонів сім людей, можна ще ображатися на слова?.. Ви — німець з голови до п’ят, броньована піхота, виробник машин, у вас і нерви, я гадаю, іншого складу. Слухайте, Вольф, коли апарат Гаріна попаде до рук таких, як ви, чого ви тільки не накоїте…

— Німеччина ніколи не примириться з приниженням.

Вони підійшли до будинку, де на першому поверсі Хлинов наймав кімнату. Мовчки попрощалися. Хлинов увійшов у ворота. Вольф стояв, повільно качаючи між зубами згаслу сигару. Раптом вікно на першому поверсі розчинилось, і стурбований Хлинов визирнув:

— А… Ви ще тут?.. Слава богу! Вольф, телеграма з Парижа, від Шельги. Слухайте: “Злочинець утік. Мене поранено, одужаю не скоро. Небезпека величезна, незмірно загрожує світові. Треба, аби ви приїхали”.

— Я їду з вами, — сказав Вольф.

На білій шторі, що коливалася, бігали тіні від листя. Нестихаюче дзюркотіння чулося за шторою. Це на газоні лікарняного саду із переносних труб розсіювалася вода серед райдуг, стікала краплями з листків платана перед вікном.

Шельга дрімав у білій високій кімнаті, освітленій крізь штору.

Здалеку долинав гамір Парижа. Близькі були звуки — шелест дерев, голоси птахів та одноманітне хлюпання води.

Неподалік крякав автомобіль або лунала по коридору хода. Шельга хутко розплющував очі, гостро, тривожно дивився на двері. Поворухнутися він не міг. Обидві руки його були оковані гіпсом, груди й голова забинтовані. Для захисту — самі очі. І знову солодкі звуки із саду навівали соп.

Розбудила сестра-кармелітка,[34] вся в білому, обережно гладкими руками піднесла до губів Шельги фарфоровий соусничок із чаєм. Коли вийшла, лишилися пахощі лаванди.

Між сном і тривогою минав день. Це була сьома доба після того, як Шельгу, непритомного, закривавленого, підняли в лісі Фонтенбло. Його вже двічі допитуваз слідчий, Шельга дав такі показання:

— О дванадцятій годині ночі на мене напало двоє. Я захищався палицею і кулаками. Дістав чотири кулі, більше нічого не пригадую.

— Ви добре розгледіли обличчя тих, що нападали?

- Їхні обличчя — нижня частина — були закриті хустками.

— Ви захищалися також і палицею?

— Просто це був сучок, — я його знайшов у лісі.

— Чого о такій пізній порі ви були в лісі Фонтенбло?

— Гуляв, оглядав палац, пішов назад лісом, заблукав.

— Чим ви поясните ту обставину, що поблизу місця замаху на вас виявлені свіжі сліди автомобіля?

— Значить, злочинці приїхали на автомобілі.

— Щоб пограбувати вас? Чи щоб убити?

— Ні те, ні інше, я думаю. Мене ніхто не знає в Парижі. У посольстві я не служу. Політичної місії не виконую. Грошей з собою небагато.

— Отже, злочинці чекали не вас, коли стояли біля здвоєного дуба, на галявині, де один курив, другий загубив запонку з цінною перлиною.

— З усього видно, це були світські молодики, які програли на скачках або в казино. Вони шукали випадку залагодити справи. У лісі Фонтенбло могла трапитися людина, набита тисячофранковими білетами.

На другому допиті, коли слідчий показав копію телеграми в Берлін Хлинову (її передала слідчому сестра-кармелітка), Шельга відповів:

— Це шифр. Справа стосується спіймаїшя небезпечного злочинця, що вислизнув з Росії.

— Ви могли б розмовляти зі мною відвертіше?

— Ні. Це не моя таємниця.

На запитання Шельга відповідав чітко і зрозуміло, дивився в очі чесно і навіть досить-таки безглуздо. Слідчому лишалося тільки повірити в його щирість.

Та небезпека не минула. Небезпекою просякнуті стовпці газет, сповнені подробиць “жахливої справи у Білль Давре”, небезпека була за дверима, за білою шторою, яку гойдав вітер, у фарфоровому соусничку, що його піднесла до губів гладкими руками сестра-кармелітка.

Порятунок в одному: якнайшвидше зняти гіпс і пов’язки. І Шельга весь застиг, без руху, в напівдрімоті.

…У напівдрімоті йому пригадалося:

Ліхтарі погашено. Автомобіль уповільнив рух… У віконце машини визирнув Гарін — і гучним пошептом:

— Шельга, звертайте. Зараз буде галявина. Там…

Важко схитнувшись на шосейній канаві, автомобіль проскочив між деревами, завернув і зупинився.

Під зорями лежала звивиста галявинка. Туманно, в тіні дерев громадилися скелі.

Мотор вимкнуто. Гостро запахло травою. Сонно хлюпотів струмок, над ним клубочився туманець, зникаючи невиразним полотнищем в глиб галявини.

Гарін вискочив на мокру траву. Подав руку. З автомобіля вийшла Зоя Монроз у глибоко насунутій шапочці, підвела голову до зірок. Пересмикнула плечима.

— Ну, вилазьте ж, — різко сказав Гарін.

Тоді з автомобіля, головою наперед, виліз Ролліаг.

З-під тіні котелка блищали його золоті зуби.