Так само, як і в того — на підлозі, у нього блищали зуби, відкриті застиглою посмішкою. Він підняв палець і погрозив. Зоя зрозуміла, затулила рота рукою, щоб не закричати. Серце калатало, наче виринуло з води… “Живий, живий…”

— Вбито не мене, — прошепотів Гарін, все ще погрожуючи пальцем, — ви вбили Віктора Ленуара, мого помічника… Роллінг піде на гільйотину.

— Живий, живий, — хрипко проказала вона.

— Навіщо ви тут?..

— Я шукала Гастона…

— Кого, кого?

— Того, кому звеліла вас убити…

— Я це передбачив, — сказав він, дивлячись їй у вічі.

Вона відповіла, як у сні:

— Якби Гастоп вас убив, я б наклала на себе руки…

— Не розумію…

Вона повторила за ним, ніби в забутті, ніжним, згасаючим голосом:

— Не розумію сама…

Розмова ця відбувалася біля дверей. У вікні місяць сідав за графітовий дах. Блукаючи очима по кімнаті, Гарін тихо мовив:

— Ви прийшли по автограф Роллінга?

— Так. Змилуйтеся.

— Над ким? Над Роллінгом?

— Ні. Наді мною. Змилуйтеся, — повторила вона.

Несподівано він випростався, прислухаючись. Різким рухом потягнув Зою за двері. Все ще стискаючи її руку вище ліктя, визирнув за арку на сходи…

— Ходімо. Я виведу вас звідси через парк… Послухайте, ви надзвичайна жінка, — очі його блиснули божевільним гумором, — наші доріжки зійшлися… Ви відчуваєте це?..

Він побіг разом із Зоєю крученими сходами. Вона не опиралася.

На нижній площадці Гарін завернув кудись у темряву, спинився, запалив воскового сірника[28] і з зусиллям одімкнув іржавий замок у дверях, які, певно, багато років не відчинялися.

— Отже, все передбачено.

Вони вийшли під темні, вогкуваті дерева парку. Саме тоді з вулиці у ворота входив загін поліції, який викликав чверть години тому Гарін по телефону.

Шельга добре пам’ятав “програного пішака” на дачі на Крестовському. Тоді (на бульварі Профспілок) вій зрозумів, що П’янков-Питкевич неодмінно прийде ще раз на дачу по те, що сховано у нього в підвалі. В сутінки (того ж дня) Шельга пробрався на дачу, не потурбувавши сторожа, і з потаємним ліхтариком спустився у підвал. “Пішака” зразу було програно: за два кроки од люка в кухні стояв Гарін. За секунду до появи Шельги він вискочив з чемоданом з підвалу і стояв, розпластавшися по стіні за дверима. Він з гуркотом замкнув за Шельгою люк і заходився завалювати його мішками з вугіллям. Шельга, піднявши ліхтарика, усміхаючись, дивився, як крізь щілини люка сиплеться сміття. Він хотів порозумітися мирно. Але несподівано нагорі запала тиша. Почулася віддалена хода, потім — пролунали постріли, дикий крик. Це була сутичка з чотирипалим. Через годину приїхала міліція.

Програвши пішака, Шельга зробив хороший хід. Одразу з дачі він кинувся на міліцейському автомобілі до яхт-клубу, розбудив чергового по клубу, скуйовдженого морського чоловіка з хрипким голосом, і спитав упритул:

— Який вітер?

Моряк, звісно, не задумуючись, відказав:

— Зюйд-вест.

— Скільки балів?

— П’ять.

— Ви певні, що всі яхти стоять на місцях?

— Ручуся.

— Яка у вас охорона при яхтах?

— Петько, сторож.

— Дозвольте оглянути бони.

- Єсть оглянути бони, — відказав моряк, ледве потрапляючи спросоння в рукава морської куртки.

— Петько! — гукнув він спиртовим голосом, виходячи з Шельгою на веранду клубу. (Ніхто не озвався). — Певно, десь спить, хай йому грець, — обурився моряк, піднімаючи комір од вітру.

Сторожа знайшли недалеко в кущах — він здорово хропів, закривши голову баранячим коміром кожуха. Моряк вилаявся. Сторож крякнув, підвівся. Пішли на бони, де над сталевою, уже посинілою водою погойдувався цілий ліс щогл. Била хвиля. Дув міцний, зі шквалами, вітер.

— Ви певні, що всі яхти на місці? — знову спитав Шельга.

— Нема “Оріона”, він у Петергофі… Та в Стрельну загнали двоє суден.

Шельга дійшов по бризкаючих дошках до краю бонів і тут підняв шматок причалу, — один кінець його прив’язано до кільця, другий явно одрізано. Черговий неквапливо оглянув причал. Насунув зюйдвестку на ніс. Промовчав. Пішов уздовж бонів, лічачи пальцем яхти. Рубонув рукою по вітру і закричав з неймовірною енергією:

— Петько, телепень ти такий! Щоб тобі тридцять разів утопитися в тухлій воді, куди ж ти дивився! “Бібігонду” вкрали, найкраще гоночне судно!..

Петько охкав, дивувався, бив себе по боках баранячими рукавами. Тут робити більше було нічого. Шельга поїхав у гавань.

Минуло принаймні години три, поки він на швидкісному сторожевому катері вилетів у відкрите море. Била туга хвиля. Катер занурювався. Водяний пил туманив скельця бінокля. Коли зійшло сонце, — у фінських водах, далеко за маяком, — поблизу берега помітили вітрило. Це билася поміж підводним камінням нещаслива “Бібігонда”. Палубу її покинули. З катера дали кілька пострілів, для порядку, — довелося вернутися ні з чим.

Так утік через кордон Гарін, вигравши тієї ночі ще одного пішака. Про участь у цій грі чотирипалого було відомо тільки йому й Шельзі. З приводу цього випадку Шельга на зворотному шляху до гавані думав:

“За кордоном Гарін або продасть, або сам ка волі експлуатуватиме таємничий апарат. Винахід цей для Союзу поки що втрачено, і хто знає, чи не має він зіграти в майбутньому фатальну роль. Але за кордоном у Гаріна є острашка — чотирипалий. Поки боротьбу з ним не закінчено, Гарін не наважиться вилізти на світ з апаратом. А коли в цій боротьбі стати на бік Гаріна, можна зрештою і виграти. Принаймні найдурніше, що можна було б вигадати (і найзручніше для Гаріна), — це негайно арештувати чотирипалого в Ленінграді”. Висновок був простий: Шельга одразу з гавані поїхав до себе на квартиру, надів суху білизну, подзвонив у карний розшук про те, що “справу само собою ліквідовано”, вимкнув телефон і ліг спати, посміхаючись з того, як чотирипалий, отруєний газами і, можливо, поранений, тікає тепер з усіх ніг з Ленінграда. Такий був контрудар Шельги у відповідь на “програного пішака”.

І ось телеграма (з Парижа): “Чотирипалий тут. Події загрозливі”. Це був крик про допомогу.

Що далі думав Шельга, то зрозумілішим ставало — треба летіли в Париж. Він узяв телефоном довідку про виліт пасажирських аеропланів і повернувся на веранду, де сиділи в нетемніючих сутінках Тарашкін та Іван. Безпритульний хлопчина після того, як у нього на спині прочитали напис чорнильним олівцем, принишк і не відходив од Тарашкіна.

У просвіти між гілками з оранжевих вод долинали голоси, сплески весел, жіночий сміх. Старі, як світ, діла творилися під темними кущами лісу на островах, де безсонно перегукувалися тривожними голосами якісь пташки, щебетали солов’ї. Усе живе, виринувши з дощів і метелиць довгої зими, квапилося жити, з веселою жадібністю ковтало хмільні чари цієї ночі. Тарашкін обійняв однією рукою Івана за плечі, сперсяі на поручні і завмер, — дивився крізь просвіти на воду, де нечутно ковзали човни.

— Ну, як же, Іване, — сказав Шельга, присунувши стілець і нахилившись до обличчя хлопчика, — де тобі більше подобається: там чи тут? На Далекому Сході ти, либонь, погано жив, упроголодь?

Іван дивився на Шельгу не кліпаючи. Очі його в сутінках видавалися сумними, як у старого. Шельга витяг із жилетної кишені леденець і постукав ним Іванові по зубах, поки ті не розтулилися, — леденець прослизнув у рот.

— Ми, Іване, з хлопчаками добре поводимося. Працювати не примушуємо, листів на спині не пишемо, за сім тисяч верст під вагонами не надсилаємо нікуди. Бачиш, як у нас добре на островах, і це все знаєш чиє? Оце все ми дітям віддали на вічні часи. І річка, і острови, і човни, і хліб з ковбасою, — їж вдосталь, усе твоє…

— Так ви хлопчину зіпсуєте, — сказав Тарашкін.

— Нічого, не зіпсую, він розумний. Ти, Іване, звідки?

— Ми з Амуру, — відказав Іван неохоче. — Мати померла, батька вбили на війні.

— Як же ти жив?