— Викиньте цього суб’єкта…

Секретар присів, як барс, гарні вусики наїжилися, під топким піджаком палилися сталеві м’язи… Але Гарін уже відходив од столу — боком, боком, кланяючись Роллінгу. Збігши мармуровими сходами на бульвар Мальзерб, скочив у найману машину з піднятим верхом, вигукнув адресу, підняв обоє віконець, спустив зелені штори і коротко, різко розсміявся.

З кишені піджака він вийняв зібганий папірець і обережно розгладив його на колінах. На хрусткому аркуші (вирваному з великого блокнота) великими літерами Роллінг накидав ділові замітки на сьогодні. Певно, тієї хвилини, коли до кабінету зайшов Гарін, рука настороженого Роллінга почала писати механічно, виказуючи потаємні думки: “Вулиця Гобеленів, шістдесят три, інженер Гарін”. (Це була нова адреса Віктора Лепуара, яку щойно повідомив по телефону Семенов). Потім: “П’ять тисяч франків — Семенову…”

— Пощастило! Чорт! От пощастило! — шепотів Гарін, обережно розгладжуючи аркушики на колінах.

За десять хвилин Гарін вискочив з автомобіля на бульварі Сен-Мішель. Дзеркальні вікна в кафе “Пантеон” було піднято. Углибині за столиком сидів Віктор Ленуар. Побачивши Гаріна, підняв руку і ляснув пальцями.

Гарін квапливо сів за його столик — спиною до світла. Здавалося, він сів проти дзеркала: у Віктора Ленуара була така сама довгаста борідка, м’який капелюх, краватка метеликом, піджак у смужку.

— Поздоров — пощастило! Наздвичайно! — сказав Гарін, сміючись очима. — Роллінг вдасться до всього. Попередні витрати несе одноосібно. Коли почнеться експлуатація, п’ятдесят відсотків валу — йому, п’ятдесят — нам.

— Ти підписав контракт?

— Підписуємо за два-три дні. Демонстрування апарата доведеться відкласти. Роллінг поставив умову — підписати лише після того, як на власні очі побачить роботу апарата.

— Ставиш пляшку шампанського?

— Дві, три, дюжину.

— А все-таки шкода, що ця акула проковтне половину наших прибутків, — сказав Ленуар, підкликаючи лакея: — Пляшку Ірруа, найсухішого…

— Без капіталу все одно ми не розгорнемо справи. От, Вікторе, якби вдалася мені камчатська справа, — десять Роллінгів послали б до біса.

— Яка камчатська справа?

Лакей приніс вино й келихи, Гарін закурив сигару, відкинувся на солом’яному стільці і, погойдуючись, мружачись, почав розповідати:

— Ти пригадуєш Манцева Миколу Христофоровича, геолога? П’ятнадцятого року він розшукав мене у Петрограді. Він тоді тільки-но повернувся з Далекого Сходу, злякавшись мобілізації, і попросив моєї допомоги, щоб не попасти на фронт.

— Манцев служив в англійській золотій компанії?

— Здійснював розвідки на Лені, на Алдані, потім у Колимі. Розказував чудеса. Вони знаходили просто під ногами самородки по п’ятнадцять кілограмів… Саме тоді в мене народилась ідея, генеральна ідея мого життя… Це дуже зухвало, навіть безумно, але я вірю в це. А коли вірю- сам сатана мене не зупинить. Чи бачиш, мій дорогий, єдина річ на світі, яку я бажаю всіма печінками, — це влада… Не яка-небудь королівська, імператорська, — дрібно, банально, нудно. Ні, влада абсолютна… Колись докладно розкажу тобі про мої плани. Щоб володарювати, треба золото. Щоб володарювати, як хочу я, треба золота більше, ніж у всіх Індустріальних, біржевих та інших королів разом узятих…

— Справді, у тебе плани сміливі, — весело засміявшись, сказав Ленуар.

— Та я на правильному шляху. Весь світ буде у мене — ось! — Гарін стиснув у кулак маленьку руку. — Віхи на моєму шляху — це геніальний Манцев Микола Христофо-рович, далі Роллінг, точніше- його мільярди, і, по-третє, — мій гіперболоїд…

— То що ж Манцев?

— Тоді ж, п’ятнадцятого року, я мобілізував усі свої грошенята, більше нахабством, ніж підкупом, звільнив Манцева од військової повинності і вирядив його з невеликою експедицією на Камчатку, у чортячу глухомань… До сімнадцятого року він мені ще писав: праця його була важка, страшенна, умови собачі… З вісімнадцятого року — сам розумієш — слід його загубився… Від його пошуків залежить усе…

— Що він там шукає?

— Він нічого не шукає… Манцев має тільки підтвердити мої теоретичні припущення. Узбережжя Тихого океану — азіатське й американське — краї давнього материка, що спустився на дно океану. Такий гігантський тягар мав позначитися на розподілі глибоких гірських порід, які перебувають у розплавленому стані… Низки діючих вулканів Південної Америки — в Андах та Кордільєрах, вулкани Японії і, нарешті, Камчатки підтверджують те, що розплавлені породи Олівінового пояса — золото, ртуть, олівін тощо — по краях Тихого океану значно ближчі до поверхні землі, ніж у інших місцях земної кулі[27]… Зрозуміло тобі?

— Не розумію, навіщо ж тобі цей Олівіновий пояс?

— Щоб володіти світом, дорогий мій… Ну, вип’ємо. За успіх…

У чорній шовковій кофточці, котрі носять продавщиці з універсальних магазинів, у коротенькій спідничці, у простенькій шапочці Зоя Монроз вистрибнула з автобуса, перебігла гамірливу вулицю і зайшла до величезного кафе “Глобус”, що виходило на дві вулиці.

Знайшла вільний столик. Закурила цигарочку. Звеліла гарсонові подати літр червоного і сіла перед налитою склянкою, підперши щоки.

— Негарно, дитя, ти починаєш спиватися, — сказав ді-ок актор, проходячи мимо, поляскавши її по спині.

Вона викурила вже три цигарки. Нарешті неквапливо підійшов той, кого вона чекала, — похмурий дебелий чоловік з вузьким зарослим лобом і холодними очима. Вуса його були трохи задерті, барвистий комірець врізався а міцну шию. Він був чудово зодягнений — без зайвого шику. Сів. Коротко привітався з Зоєю. Озирнувся навколо, і дехто опустив очі. Це був Гастон Качиний Ніс, у минулому — злодій, потім бандит з ватаги знаменитого Боно. На війні він вислужився до унтер-офіцера і після демобіліза-цаї перейшов на спокійну роботу комісіонера з різних таємних і темних справ.

До Зої Монроз він ставився з величезною повагою. Зустрічаючись у пічних ресторанах, шанобливо пропонував їй потанцювати і цілував руку, що робив єдиній жінці в Парижі. Зоя підтримувала з ним дружбу, і він час од часу виконував найделікатніші з її доручень.

Посмоктуючи кисле вино, мружачись од диму люльки, Гастон похмуро слухав, що йому казала Зоя. Замовкнувши, вона хруснула пальцями. Він мовив:

— Але це небезпечно.

— Гастоне, якщо пощастить, ви назавжди забезпечена людина.

— Ні за які гроші, папі, ані за мокре, ані за сухе діло я тепер не візьмусь. Не ті часи. Сьогодні бандити вважають за краще працювати в поліції, а професійні злодії — видавати газети й захоплюватися політикою. Якщо ви хочете мене найняти за гроші, я відмовлюсь. Інше — зробити це для вас. Тут я б міг ризикнути скрутити собі в’язи.

Зоя випустила димок із куточка яскраво-червоних вуст, усміхнулася ніжно і поклала гарну руку на рукав Качиного Носа.

— Гаразд, зробіть це для мене…

Машина Роллінга зупинилася на Монмартрі, на вузькій вулиці, освітленій десятьма вікнами нічного ресторану.

У низькому, з дзеркальною стелею і дзеркальними стінами, жаркому і накуреному залі, у тісняві, серед серпантину, літаючих кульок і конфетті погойдувалися танцюючі пари, переплетені паперовими стрічками.

Тріщав рояль. Завивали, вищали скрипки, і троє негрів, обливаючись потом, били в тази, ревли в автомобільні ріжки, тріщали дощечками, дзвонили, гримотіли тарілками, гамселили в турецький барабан.

— Дорогу, діти мої, дорогу хімічному королеві! — напинаючись, кричав метрдотель, з труднощами відшукав місце за вузьким столом і посадив Зою та Роллінга.

У них полетіли кульки, конфетті, серпантин.

— На вас звертають увагу, — сказав Роллінг. Зоя, трохи опустивши повіки, пила шампанське.

Вона поволі обернула голову — чиїсь темні, неначе обведені вугільною рискою, чоловічі очі дивилися на неї з похмурим захопленням. Хто він такий? Не француз, не англієць. Ніби десь вона вже бачила цю людину.