В Парижі він почав вести переговори про трестування[21] хімічних заводів. Америка вкладала великі капітали у промисловість Старого Світу. Агенти Роллінга обережно скуповували акції. У Парижі його називали “американським буйволом”. Справді, він видавався велетнем серед європейських промисловців. Він ішов напролом. Промінь зору його був вузький. Він бачив перед собою одну мету: зосередження в одних (своїх) руках світової хімічної промисловості.

Зоя Монроз швидко вивчила його вдачу, його способи боротьби. Вона збагнула його силу і його слабість. Він кепсько знався на політиці і казав іноді дурниці про ре; волюцію та більшовиків. Вона непомітно оточила його потрібними й корисними людьми. Звела його зі світом журналістів і керувала бесідами. Вона купувала дрібних хронікерів, на котрих він не звертав уваги, — але вони виявили йому більше послуг, ніж солідні журналісти, бо проникали, як москіти, в усі щілини життя.

Коли вона “влаштувала” в парламенті невелику промову правого депутата “про необхідність тісного контакту з американською промисловістю заради хімічної оборони Франції”, — Роллінг вперше по-чоловічому, дружньо, з потріпуванням, потиснув їй руку:

— Чудово, я беру вас за секретарку з жалуванням двадцять сім доларів на тиждень.

Роллінг повірив у корисність Зої Монроз і став з нею одвертий по-діловому, тобто — до кінця.

Зоя Монроз підтримувала зв’язки з деякими російськими емігрантами. Один з них, Семенов, одержував у неї постійне жалування. Він був інженер-хімік випуску військового часу, потім прапорщик, потім білий офіцер і в еміграції займався дрібними комісіями.

У Зої Монроз він завідував контррозвідкою. Приносив їй радянські журнали та газети, переказував відомості, плітки, чутки. Він був ретельний, меткий і не бридливий.

Одного разу Зоя Монроз показала Роллінгу вирізку із ревельської газети, де йшлося про споруджуваний у Петрограді прилад величезної руйнівної сили. Роллінг засміявся:

— Дурниця, ніхто не злякається… У вас надто палка уява. Більшовики нічого незугарні збудувати.

Тоді Зоя запросила на сніданок Семенова, і він розповів з приводу цієї замітки дивну історію:

“…Дев’ятнадцятого року в Петрограді, незадовго до моєї втечі, я зустрів на вулиці приятеля, поляка, разом з яким закінчив технологічний інститут, — Стася Тиклінсько-го. Клунок за спиною, ноги обмотані шматками килима, на пальті цифри крейдою — сліди черг. Одно слово, все як годиться. Але обличчя жваве. Підморгує. В чому справа? “Я, — каже, — на таке золоте діло наскочив, — ой люлі! — мільйони! Де там — сотні мільйонів (золотих, звичайно!)” Я, звісно, причепився — розкажи. Він тільки сміється. На тому й розпрощалися. Тижнів зо два після цього я проходив Васильєвським островом, де жив Тиклінський. Згадав про його золоте діло, — думаю, дай попрошу у мільйонера півфунтика цукру. Зайшов. Тиклінський лежить мало не мертвий, — рука й груди забинтовані.

— Хто це тебе так відчухрав?

— Стривай, — відказує, — свята діва допоможе — видужаю, — я його вб’ю.

— Кого?

— Гаріна.

І він розказав, щоправда плутано й туманно, не бажаю-. чи відкривати подробиць, про те, як давній його знайомий, інженер Гарні, запропонував йому приготувати вугільні свічки для якогось приладу надзвичайної руйнівної сили. Щоб зацікавити Тиклінського, він обіцяв йому процент з баришів. Гарін сподівався по закінченні дослідів утекти з готовим приладом до Швеції, взяти там патент і самому використовувати апарат.

Тиклінський захоплено почав працювати над пірамідками. Завдання полягало в тому, щоб за можливо малого їхнього об’єму виділялася якнайбільша кількість тепла. Будову приладу Гарін зберігав у таємниці, — казав, що принцип його надто простий і тому найменший натяк розкриє таємницю. Тиклінський готував пірамідки, але жодного разу не міг допроситися показати йому апарат.

Од такої недовіри Тиклінський шаленів. Вони часто сварились. Одного разу Тиклінський вистежив Гаріна до місця, де той здійснював досліди, — у напівзруйнованому будинку на одній з глухих вулиць Петроградської сторони. Тиклінський пробрався туди слідом за Гаріним і довго ходив якимись сходами, порожніми кімнатами з вибитими шибками і зрештою у підвалі почув сильне, наче від різкого струменя пари, шипіння і знайомий дух палаючих пірамідок.

Він обережно спустився в підвал, але спіткнувся об биту цеглу, впав, нашумів і кроків за тридцять од себе, за аркою, побачив освітлене гасником, перекошене обличчя Гаріна. “Хто, хто тут?” — дико закричав Гарін, і саме тоді сліпучий промінь, не товщий од в’язальної голки, стрибнув з стіни і різонув Тиклінського навскоси через груди й руку.

Тиклінський опритомнів на світанку, довго кликав на допомогу і навкарачки виповз із підвалу, обливаючись кров’ю. Його підібрали перехожі, дотягли на ручному возику додому. Коли він одужав, почалася війна з Польщею, — довелося накивати п’ятами з Петрограда”.

Ця оповідь справила на Зою Монроз надзвичайне враження. Роллінг недовірливо посміхався: він вірив тільки в силу задушливих газів. Бронепоїзди, фортеці, гармати, громіздкі армії, — все це, на його думку, було пережитком варварства. Аероплани і хімія — ось єдине могутнє знаряддя війни. А якісь там прилади із Петрограда — дурниці, й край!

Та Зоя Монроз не вгамувалася. Вона вирядила Семенова до Фінляндії, щоб звідти добути точні відомості про Гаріна. Білий офіцер, якого найняв Семепов, перетнув на лижах російський кордон, знайшов у Петрограді Гаріна, говорив з ним і навіть запропонував йому працювати вкупі. Гарін поводився дуже обережно. Певно, йому було відомо, що за ним стежать з-за кордону. Про свій апарат він розповідав тільки те, що той, хто володітиме ним, здобуде казкову могутність. Досліди з моделлю апарата дали блискучі наслідки. Він чекав лише закінчення робіт над свічками-пірамідками.

Дощового недільного вечора на початку весни вогні з вікон і незліченні вогпі ліхтарів відбивалися в асфальтах паризьких вулиць.

Мовби чорними каналами, над безоднею вогнів мчали мокрі автомобілі, бігли, зштовхувалися, кружляли промоклі парасольки. Прілою вогкістю бульварів, духом овочевих крамничок, бензиновим гаром і парфумами була насичена дощова імла.

Дощ струмував по графітових дахах, решітках балконів, величезних смугастих тентах, розкинутих над кав’ярнями. Каламутно в тумані спалахували, кружляли, мерехтіли вогняні реклами всіляких місць розваги,

Люди маленькі — прикажчики і прикажчиці, чиновники і службовці — розважалися цього дня хто як міг. Люди великі, ділові, солідні відпочивали вдома біля камінів. Неділя- день простолюддя, відданий йому на поталу.

Зоя Монроз сиділа, підібгавши ноги, на широкому дивані серед незліченних подушечок. Вона курила і дивилася на вогонь каміна. Роллінг, у фраку, вмостився, з ногами на лавочці, у великому кріслі і теж курив і глядів на вугілля.

Його освітлене каміном обличчя видавалося розпечено-червоним, — м’ясистий ніс, щоки, зарослі борідкою, напівзаплющені повіками ледь запалені очі володаря всесвіту. Він поринув у гарний сум, необхідний раз на тиждень, щоб дати відпочинок мозку і нервам.

Зоя Монроз простягла перед себе гарні оголені руки і сказала:

— Роллінг, минуло вже дві години по обіді.

— Правда, — одказав він, — я так само, як і ви, гадаю, що травлення скінчено.

Її прозорі, майже мрійливі очі ковзнули по його обличчю. Тихо, серйозним голосом вона назвала його на ім’я. Він озвався, не ворушачись у нагрітому кріслі:

— Я слухаю вас, моя крихітко.

Дозвіл говорити дано. Зоя Монроз пересіла на край дивана, охопила колімо.

— Скажіть, Роллінг, хімічні заводи — велика небезпека для вибуху?

— О, звичайно. Четверте похідне від кам’яного вугілля — тротил — надзвичайно могутня вибухова речовина. Восьме похідне від вугілля — пікринова кислота, нею начиняють бронебійні снаряди морських гармат. Але є ще дужча штука — це тетрил.