Стиха шумів ліс. У чистому повітрі купались листочки дубів-велетів, поблизу ледь чутно дзюрчав струмок, який розливався в невеличкі озерця, а далі, за кілька десятків кілометрів од цієї симпатичної галявини, у мерехтливому мареві виднілась вершина якоїсь гори.
Раптом серед приємного жебоніння джерельця і шелесту листя хлопець почув далекі людські голоси.
“Хто б це міг бути?” — подумав Стоунс, чухаючи потилицю.
Враз його обличчя витяглось: край галявини він побачив Лікі, конкурента свого шефа.
“Як же цей очкарик дізнався, що я саме тут? — Стоунс перелякано озирнувся. — Хто повідомив його про мою подорож у минуле? А-а, це Генрі. Тоді, у барі, я, певне, обмовився…”
Машинально, тремтячою рукою Стоунс витер з лоба краплини поту.
“І треба ж, щоб саме в цей момент зламалася моя машина часу. От не щастить…” Стоунс спересердя вдарив рукою по комбінезону.
— Я ж випередив їх! На три доби, — бурчав він, пораючись коло сигнальників. — І тепер отак безглуздо попадусь…
Нараз його похмуре обличчя проясніло. Бігцем, пригинаючись у густому чагарнику, Стоунс кинувся до другого сигнального передавача. Забувши про кусачки, що лежали в кишені комбінезона, він похапцем обірвав кінці виходу. Один, другий, третій, четвертий. Кинув зібгані дроти в машину часу, яка самотньо стояла у високій траві, така ж світло-зелена, зламав кілька гілок із старезного дуба, що ріс неподалік, сяк-так прикидав машину часу і, прихопивши з собою трохи їжі, компас, пістолет і кілька обойм патронів, побіг до лісу.
— Онде він! — почувся здалеку голос Лікі. — Переймай його, бо втече! Швидше туди, ліворуч…
“Е, хлопчики, — недобре посміхнувся Стоунс, — спробуйте спіймати. Я живцем не дамся. Факт. І тоді плакали ваші грошики”.
Стоунс метнувся в зарості. Раз у раз нахилявся під низько навислими гілками дерев, кілька разів перестрибував через струмки, перебіг малинник, наполохав якусь птаху. Погоня віддалялась. Стоунс іще чув, як лаявся Лікі і захекано відповідав йому Вінкінс, але голоси їхні були вже досить далеко. Нарешті, вкрай зморений, Стоунс впав поряд із поваленим деревом. Важко дихаючи, відгвинтив ковпачок термоса і жадібно ковтнув кілька разів теплого какао. Полежав трохи, підвівся і, вже не поспішаючи, рушив на захід. Він радів з того, що Лікі й Вінкінс спіймали облизня. Стоунс і минулого разу випередив їх.
— Не на такого напали, дорогенькі. Мене спіймати? Хе-хе, — Стоунс блаженно усміхнувся. — Гадали, що Тома так легко накрити на гарячому? А оце бачили? — І він скрутив дулю. — Ваша місія, голубчики, через дванадцять, од сили через вісімнадцять годин, хочете ви цього чи ні, закінчиться тут, і ви почимчикуєте додому, а я потихеньку залатаю свою машину часу і подамся туди, але прилечу на день раніше від вас. Ви ж не знаєте, дорогенькі, про ті кілька блокіраторів часу, які я прилаштував у своїй машині. Ви думали, що я сплю у своєму барлозі? Ха-ха! — Стоунс дзвінко засміявся. — І всі монетки дістануться мені. А вам — кружало, де лежало…
— Що ж ти, Вінкінс? Прогавив, такий екземпляр прогавив! Щонайменше двадцять тисяч собаці під хвіст! — роздратовано горлав Лікі, коли вони після невдалих пошуків Стоунса, захекані, зустрілися на галявині. — Він би й тридцять віддав, аби тільки відпустили…
— Тут знайдеш… — виправдовуючись, почав був Вінкінс і махнув рукою. — Дзуськи! А я Стоунса навіть і в обличчя не знаю. Жодного разу не бачив. Тільки на фотографії…
— Бачив — не бачив! Треба було шукати не голку, не дерево, а людину, а вона в цьому пралісі одна, — начальницьким тоном говорив Лікі, вже трохи заспокоївшись.
— І що ото за цяця така, що ми за ним чотири з половиною роки полюємо? Я не знаю ані самого його, ні його звичок, ні нахилів…
— Звички, нахили, — перекривив Вінкінса Лікі. — Нащо вони тобі? Ти б ліпше підмічав усе. Може, побачив би де обламані гілки, обірване павутиння, сліди…
— Я на такий дріб’язок не звертав уваги. Шукав людину. Чи нашого сучасника, чи одягнену в шкури, чи з середньовіччя… Будь-яку людину, а не павутиння, не якісь там поламані гілки чи прим’яту траву… Ми, напевне, більше за Стоунса гілок наламали, кущів понівечили… Мені вже набридло все це. Краще посидіти, відпочити, — сказав Вінкінс, долонею витираючи свою руду, обліплену липким павутинням щетину і вмощуючись біля недбало прикиданої гіллям машини часу.
Лікі роздратовано виплюнув згаслу сигарету.
— Скільки у нас іще є часу?
— Три години з гаком, — зиркнувши на годинник, відповів Вінкінс і, солодко позіхаючи, ліг горілиць.
— А якщо точніше? — нетерпляче перепитав Лікі.
— Три години й сорок одна хвилина.
— Вставай. Розлігся наче вдома… Ходімо ще пошукаємо.
— Нащо, Лікі? Ось його міжчасовик. Стоунс сам прийде, побачиш. Не лишатися ж йому вічно тут, у далекому минулому, — лінькувато поворухнув рукою Вінкінс і блаженно примружив очі.
— Не прийде. Не такий він. Через три години сорок хвилин нам треба повертатись додому. Так розраховано нашу машину часу. У нього ж не машина, а звір. Може пробути в минулому добу, дві, місяць, рік… Стоунс — міцний горішок. Він може утнути таку штучку, що свиснеш від подиву, йому б тільки урвати ще кілька тисяч доларів. Заради наживи він і мене, і тебе продасть з манатками! — Лікі зняв окуляри, примружився, протер скельця хусточкою, знову надів. — Він у дев’ятьох випадках з десяти вийде сухим із води…
— Ну то й що? — Вінкінс не дав договорити Лікі і стенув плечима. — Кожен заробляє свої гроші так, як уміє.
— І ти туди ж? — Лікі осудливо подивився крізь зелені скельця окулярів на Вінкінса, який жував довгу травинку.
— У мене ще досвіду мало. Як набуду, то, може, і я. Невже я гірший за інших? А гроші… Гроші, Лікі, не пахнуть, хоч як їх заробиш. — Вінкінс знову потер долонею руду, не голену ще з учорашнього ранку бороду. — А втім… — повів далі, та Лікі досить грубо обірвав його:
— Ходімо краще шукати. От і будуть тобі гроші…
— Ходімо, — зітхнув Вінкінс, неохоче підводячись.
Вечоріло, і Стоунс заквапився. Будь-що треба дістатися до своєї машини часу ще завидна. Він раз у раз поглядав то на годинник, то на сонце, яке, здавалось, дуже швидко котиться до обрію.
У незайманому лісі щось тривожно шурхотіло, розлогі дерева стали схожі на велетнів-привидів, а гілки ліани скидались на гадюк, удавів. Уже кілька разів попереду нього пробігали якісь тварини, а вгорі, у лапатому верховітті, дико горлав невідомий юнакові нічний птах, що, напевне, збирався на полювання…
— Нарешті, — зрадів Стоунс, побачивши знайому галявину. — Все ж таки не підвела мене інтуїція, йшов правильно. І майже не користувався компасом.
Стоунс підійшов до машини часу, яка самотньо стояла, прикидана гіллям із уже прив’ялим листям, і посміхнувся. “Ось як я вас, Лікі і Вінкінсе, обвів довкруж пальця. Полагоджу міжчасовик — і додому”. — Юнак ніжно погладив долонею машину, тепер, уже не поспішаючи, розставив застережні сигнальні передавачі, ретельно з’єднав обриви проводів, вліз у середину машини часу. На вузькому кріслі побачив складену вчетверо записку.
— Це від них. Що ж вони там надряпали? — пробурмотів Том і розгорнув нерівно вирваний з блокнота аркушик. — Ну, нічого, я покладу цю писульку в твоєму кабінеті, Лікі. За день до твого прибуття. Це вам буде ще один сюрприз від мене. — Стоунс прочитав нашвидкуруч написаного листа:
“Ми знайшли твою машину часу, Стоунсе, Як тільки прибудеш додому, про всі твої подорожі в заборонену зону буде відомо в префектурі…”
“Гм, — посміхнувся Стоунс. — Хай, у мене буде алібі. За день до вашого повернення, дорогенькі, я вже мирно відпочиватиму вдома на своєму диванчику. А ввечері гулятиму у префекта поліції сера Адамса на Іменинах. На скільки б діб не затримався тут, у минулому. Отак! Я вас виведу на чисту воду! Заплатите дві-три тисячі штрафу за брехню і… Що ви там надряпали далі? — Стоунс клацнув вимикачем, бо на галявині вже потемнішало, і при світлі аварійної лампочки, що горіла у машині часу під прозорою стелею, дочитав:
