В астрофізичному центрі, де Янсіп працював головним інженером відділу фізики ближнього космосу, було дуже шумно. Люди в малинових халатах метушилися, нічого не роблячи. Всі були вкрай збуджені.
— Що сталося? — Янсіп зупинив молодого фізика.
— Померли двоє з управління траєкторій, — кинув той і побіг далі.
Янсіп швидко зайшов до свого кабінету. Відразу відключив весь зовнішній зв’язок і ввімкнув емісійний захист. По внутрішньому селектору він зв’язався з двома своїми однодумцями, Олпетом і Дораном, і попросив їх негайно зайти. Через хвилину ті вже були в нього.
— Доране, замкни двері.
Доран мовчки повернув ключ у дверях і сів біля Олтепа.
— Друзі, — почав Янсіп, не підводячи голови, — друзі мої, про нашу гіпотезу ніхто, крім нас трьох, не знає. По-моєму, настав час вживати якихось заходів. Яких, ми поки що не знаємо. Ясно одне: треба сповістити хімічний центр. Зв’яжемося по каналу… — тут він запнувся, згадавши про світіння. Емісійний захист виключений, але…
Доран і Олпет уважно дивилися на Янсіпа і мовчали. Янсіпа вразив вираз їхніх очей, точніше, відсутність в них будь-якого виразу.
— Що з вами?
— Нічого, — разом відповіли Доран і Олпет.
— Голови не болять?
— Ні.
“Напевне, після приступу”, — співчутливо подумав Янсіп і вже не так збуджено вів далі:
— Тоді ось що. Зв’яжемося з хіміками і викладемо їм свої міркування. Але треба бути дуже обережними. Я навіть не певен, що наш емісійний захист… — тут він знову запнувся і озирнувсь.
Доран і Олпет дивилися на нього, як йому здалося, байдуже. “Якісь вони дивні сьогодні”, — знову подумав Янсіп.
— Отже, яка ваша думка щодо цього?
— Ми з тобою згодні, — слова Олпета прозвучали ніби звідкись здалеку.
— Добре. Отже, зв’язуватися з хіміками по… нашому каналу, а далі вирішуватимемо разом, — тихо сказав Янсіп, відчуваючи, що починає боліти голова. — Ідіть до себе і працюйте. Тут ще ця пригода, просто голова обертом іде, — зітхнув Янсіп і витяг з кишені таблетку біозину, наперед знаючи, що вона не допоможе.
Співробітники вийшли. “Чому вони сьогодні такі мовчазні? І якісь дивні, наче їх підмінили…” Думки, одна похмуріша за одну, роїлися в голові, що й так розколювалася від болю. Янсіп ліг і заплющив очі. Треба було думати, аналізувати, але в скронях вистукувала кров. Чомусь яскраво сплив у пам’яті один епізод, ще з того часу, коли стартував зореліт “Атемок”. Його маршрут пролягав у район червоних планет, де треба було провести заміри і встановити причини зміщення цих планет у бік зовнішнього кільця. До складу екіпажу входили троє астронавтів і четверо вчених. Серед них був і близький товариш Янсіпа, теж фізик, його й попросив Янсіп дати з корабля неофіційну радіограму. В призначений час апарат стартував і зник у глибині неба. Пізніше, уже сидячи в себе в кабінеті, Янсіп почув умовні сигнали з космосу. Він кинувся до приймача і натиснув на кнопку дисплея. Засвітився екран і видав радіограму: “Янсіпу. При старті боліли голови в трьох. На висоті одного планетарного радіуса від поверхні біль враз зник і вже не поновлювався. Ідемо своїм курсом. Почуваємо себе нормально. Тінез”.
Та дальші події закрутили Янсіпа, і він більше мучився своєю розгадкою, аніж діяв. А тепер треба поспішати…
II
…Звістка про смерть Арксі прийшла несподівано. Нею почався огляд новин за минулий вечір. Смерть товариша настільки приголомшила Янсіпа, що спочатку аж апатія охопила. До себе в центр він вирушив пішки. Янсіп і раніше любив робити такі прогулянки, щоб дихнути свіжим повітрям, побути на природі, відчути вранішній ритм життя. Але сьогодні йому хотілося побути на самоті. Янсіпа зовсім не цікавив зовнішній світ, здавалося, він втратив усі барви, наче хтось бездушно змив їх з дерев, трав, будівель, з усього, що рухалося вулицями, і навіть по небу пройшовся брудним пензлем. Рідна планета ставала чужою. Янсіп ішов, немов у тумані…
В коридорі вісімнадцятого поверху, де розміщався його кабінет, було людно. Коли Янсіп вийшов з ліфта, співробітники притихли, і їхні співчутливі погляди були звернуті до нього. Усі розуміли, як боляче переживає Янсіп втрату друга і однодумця, і готові були висловити йому свої співчуття. Проте зараз йому було не до того. Янсіп рішуче прямував до свого кабінету, щоб все заново обдумати і негайно діяти.
“З хіміками зв’яжуся сам”, — вирішив він, відмикаючи двері. Зайшовши, він швидко попрямував до столу, та тієї ж миті завмер посеред кабінету, наче вражений громом, його крісло було зайняте. У ньому вже сидів… він сам, Янсіп!..
Стоячи у найбезглуздішій позі перед столом, Янсіп зловив себе на тому, що його руки обмацують тіло. А очі не могли відірватися від того, хто сидів у кріслі. “Це галюцинація!”— промайнуло в голові. Однак таке припущення довелося відразу ж відкинути. Не було сумніву: перед ним — людина. “Та ні, це не галюцинація! Це… ніби я сам. Але ж… я ось, тут. Що за мана?! Я — це я. А от хто він?..” Трохи отямившись від першого потрясіння, Янсіп ступнув крок до столу і тремтячим від збудження голосом спитав:
— Вибачте… поясніть, що це означає? Хто ви?
— Я — Янсіп, — десь ніби з глибини пробився голос того, з-за столу.
Від сказаного Янсіп аж похитнувся. “Треба заспокоїтись і зосередитися, — гарячково заметались у ньому думки. — Це, напевне, жарт. А якщо й жарт, то… незвичайний”, — вирішив Янсіп і майже весело мовив:
— Гаразд, друже. Поясніть мені толком, хто ви, навіщо все це і як вам вдалося досягти такої схожості зі мною? Я спробую зрозуміти.
Янсіп роздивлявся чоловіка, що сидів у його кріслі, і думав: “Схожість неймовірна. От тільки очі якісь білі, ніби вицвілі. Навіщо ця комедія?.. Добре, що вчора забув вимкнути магнітофон. Хтозна, що буде далі…”
Кабінети всіх провідних спеціалістів планети були оснащені записувальними пристроями з дистанційною передачею фонокасети по каналу “сигма”. Це було зроблено з метою спрощення обміну інформацією, і тепер усі цікаві розмови, обговорення та наукові суперечки могли бути записані і відразу передані у вигляді хвильової фонокасети всім абонентам, тобто всім, у кого встановлені подібні пристрої. З невідомих нікому міркувань кнопку вмикача пристрою майстер прилаштував на пульті селекторного зв’язку на столі, а кнопку передачі фонокасети виніс на вікно, поруч з кнопкою жалюзі. Такі записувальні пристрої були новинкою, але їх за традицією все ще називали “магнітофонами”.
Двійник Янсіпа сидів так, наче вік зрісся з кріслом. Жодного руху, хоч би яке здригання жилки, на його лиці — нічого цього помітити не можна було. Тільки у вицвілих очах відбувалося якесь безперервне пульсування. Він, не кліпаючи, дивився на Янсіпа і мовчав, а Янсіп не міг визначити, про що той зараз думає, що він взагалі наміряється зробити або сказати. Це почало дратувати.
— Ось що, добродію, — не витримав він, — або кажіть все до кінця, або йдіть геть. Мені ніколи. І крім того… ви займаєте моє місце.
— Сядь!
Такої різкої відповіді Янсіп не чекав.
— Як це? Чи не здається вам…
— Замовкни! — пролунало ще суворіше. — Замовкни і слухай!
Янсіп сів навпроти, і мимоволі в його душу почав закрадатися страх. Незнайомець випростався в кріслі і з шумом опустив обидві руки на стіл.
— Твоя гіпотеза, Янсіпе, зовсім не гіпотеза і навіть не проблема. Це реальність.
Фраза, кинута незнайомцем, прозвучала в Янсіпових вухах вибухом, який буває при старті зорельотів.
— Що?! Що ви сказали? — схопився Янсіп. — Поясніть! Хто ви? Що все це означає!?
— Сядь і слухай. Я поясню, — протяжно і загадково сказав двійник.
Янсіп скорився. Серце готове було вискочити з грудей.
— Так, Янсіпе. Троє на цій планеті майже здогадалися про все і один з них — ти.
— Хто ви? — вперто повторював Янсіп. Двійник зробив затяжну паузу.
— Я — твоя точна копія. Я — твоя модель і водночас я — частина того високоорганізованого розуму, про який ти здогадувався. Ти мав рацію, нас майже не можна побачити. — Янсіп-другий раптом засміявся: — “Нас” — звучить безглуздо. Існує лише згусток мислячої матерії, який не має форми і кольору. Це єдиний мислячий організм, здатний всепроникати і всеосягати. Це надзвичайно унікальний вияв життя, вище творіння Всесвіту. Крім того, я чи ми, як хочеш, можемо переміщатися на незміримо велетенські відстані і створювати моделі практично всіх предметів та істот, які зустрічаються нам. Прикладом того можу бути я — твоя модель.