Троє астронавтів з тривогою почали озиратися довкола. Але навкруги були тільки гори, плато, небо і… гірка золотого каміння.

Шоломофони розривалися. Ті, хто залишився на кораблі і на резервному всюдиході, вимагали негайно пояснити, що це за купа жовтого металу, яку вони бачили на своїх екранах.

Аж раптом Данилін помітив, що Шрівастава нервово посмикує плечима.

— Мохандас?! — звернувся він до індійця.

— Друзі, мені щось недобре, — пробурмотів той. — У мене з’явилося неприємне передчуття чогось…

“Пора на корабель, — промайнуло в голові Даниліна. — Чортзна-що діється”.

Він уже розкрив було рота, щоб наказати повертатись, та так і завмер на місці. Те, що він побачив, не вкладалося ні в які рамки реального.

Із розщелини повільно виростала, наче спливаючи на поверхню, якась істота. Спочатку з’явилася кудлата голова з двома темними плямами-очима. Замість звичних для людини рота й носа вона мала якісь знаки з овальних вигадливих ліній. Далі виплив тулуб, велетенський, могутній, весь вкритий шерстю, з довгими руками, в яких щось поблискувало. Нарешті істота вилізла на поверхню цілком. Побачивши потвору, астронавти мимоволі сахнулися від жаху: просто на них прямував гігант кількаметрового зросту, людина — не людина, мавиа — не мавпа, хоч він дуже нагадував доісторичних приматів, тільки набагато збільшених.

Рей вихопив променемет. Все його тіло тремтіло. Шрівастава, швидко відступаючи назад, махав руками і закричав охриплим від хвилювання голосом:

— Втікайте! Кириле, Рей! Втікайте! йому вторили з корабля:

— Рятуйтесь! Швидше в корабель!

Данилін теж, конвульсивно стиснувши в руках променемет, прокричав:

— Відступаємо до всюдихода! Всі! Стріляти лише в крайньому випадку!

Гігант і далі неквапно рухався, не звертаючи уваги ні на людей, що в паніці кинулися втікати, ні на машину, що темніла збоку. Він різко, з деякими затримками, переставляв могутні ножиська. Підійшовши до гірки золота, гігант зупинився, глянув у бік всюдихода, в який уже вскочили астронавти, і поклав зверху на гірку ще один шматок блискучого металу, що приніс у руках. Потім він так само неквапно повернувся і закрокував назад до печери, ступнув у неї, сховався по коліна, далі по пояс і врешті зовсім зник…

— Ну, що ви про все це скажете? — запитав Данилін, трохи віддихавшись і опам’ятавшись після побаченого і пережитого. Всі вісім членів екіпажу зібралися в куполі корабля. — Примати добувають з надр планети золото. Незбагненно! Неймовірно!

— Чому “примати”? Ми ж бачили тільки одного.

— Я переконаний, Рей, що їх там багато. Інакше як ще можна пояснити весь той гул?

Астронавти були вкрай збуджені. Ще з космосу планету було прозондовано на предмет виявлення біологічних ознак, і аналіз дав цілком негативну відповідь: на планеті нема життя взагалі, не кажучи вже про наявність високоорганізованих тварин. І раптом — людиноподібні гіганти, які добувають коштовні метали. Що все це означає?

— Недаремно мене весь час щось мучило, — озвався Шрівастава. — Тільки… яка ж тут логіка? — він завагався і змовк. Його погляд блукав десь далеко в горах.

— Говори ж далі, Мохандас, — нетерпеливо сказав Лафай.

— Бачите… прилади показали відсутність живих організмів, а я реагую на живе. Виходить, помиляюся або я, або прилади. Проте ми знаємо, що наші прилади бездоганно надійні, так, в усякому разі, гарантують їхні творці. З другого боку — всі ми бачили на власні очі цих чудовиськ, вони рухались, отже, вони живі. Виходить, і я, і всі ми теж не помиляємося. Що ж це врешті таке? Тупик, — відповів сам собі Шрівастава.

— По-твоєму, біозондування було неправильним? — спалахнув Іштван Касаш. — А я певен, що датчики показують точно!

— Не гарячкуй, Іштване. Адже ніхто нікого не звинувачує, — втрутився Данилін.

Тут він поглянув на Сайка, який стояв на самому краю панорамного відеосектора і мовчки розглядав бурий ландшафт планети.

— Чому ти мовчиш, Юро? Яка твоя думка про все це? — звернувся до нього Данилін.

— Я думаю ось про що, — повернувся Сайко до товаришів. — Вас не дивує сам факт існування тут приматів?

— Мама міа! А про що ж ми тут балакаємо цілих дві години?! — майже у відчаї сплеснув руками Рінальді.

— Почекай, Чезаре. Мені здається, Мохандаса тривожать не ці мохнаті істоти… Позбавлена життя планета, жодних ознак рослинності: ні дерев, ні кущів, ні трави, навіть моху нема. Ні тварин, ні птахів… Мікроорганізмів — і тих немає. Та й цілком зрозуміло, адже на планеті зовсім відсутня вода. А що ж ми бачимо? Голу поверхню, пісок, каміння, гори і… живих людиноподібних істот. Де ж тут логіка? Чим вони мусять харчуватися? І крім усього цього, оброслі шерстю істоти, тобто напівтварини, відкривають рудник і добувають із штолень золото?! Цікава картина.

— Правильно! Як же ми відразу не здогадалися? — вигукнув Сіглер. — Отже, ти думаєш, що вони…

— Я не думаю, а майже певен, що це ніякі не примати, а звичайнісінькі роботи, які зовні дуже скидаються на наших приматів.

Вражені новою думкою, астронавти притихли.

— Безперечно, роботи! — прозрів Шрівастава. — Згадайте, як іде… Живі так не ходять…

Всі принишкли: в повітрі зависло неминуче логічне питання, задати яке не зважувався ніхто. Бо й відповіді на нього теж не було. В поглядах астронавтів приховалися непевність і навіть страх перед невідомістю.

“Чиї ж… роботи”?

Запитання знову повисло в повітрі.

Наступний день минув у виснажливих пошуках істини. Та чи можна зрозуміти чужий світ, коли все таке недоступне для стороннього ока і суворо кимось оберігається? Про існування цього когось сумніву не було. Але ж де він цей хтось? І хто він? Становище дедалі ускладнювалося. Щохвилини чекали якихось несподіванок. З корабля вирішили поки що не виходити. За роботами стежили за допомогою теледатчиків. Мохнаті механічні чудовиська один за одним безперервно виносили з печер шматки золота і складали на купу. Коли купа вивершувалася, вона… зникала. Коли, куди, прилади не фіксували цієї операції, а оком розгледіти нічого не вдавалося, бо відбувалося це вночі.

— Якщо тут чиясь монополія, то нам пора тікати звідси, — сказав якось Рей під час однієї з нарад на кораблі. — Сидимо, як в’язні, роботи ніякої, а планета вже кимось окупована…

Хоч і неприємно було, нічого не розгадавши, відступатися, але на цій думці сходилися всі. Хтось невидимий і могутній встановив над планетою свій протекторат і цілеспрямовано викачував з багатих її надр коштовний метал за допомогою роботів. Було вирішено готуватися до старту.

Збиралися, немов після поразки.

— Все готово? — нарешті запитав Данилін, всівшись за командний пульт.

Астронавти почергово підтвердили готовність до зльоту. Данилін глянув на Жерара Лафая, що займав другий пульт. Той кивнув. Данилін повернув тумблер пускового пристрою. ПП мовчав. Він насупив брови і вимкнув тумблер. Почекавши, повернув його знову. Система не спрацьовувала.

— Що трапилося, Кириле? — з тривогою дивився на нього Лафай.

— Не запускається…

Данилін відкрив блок пускового пристрою і уважно перевірив усі вузли. Дефекту ніякого не було.

“Нічого не розумію”, — він аж спітнів. Пройшовся поглядом по всіх приладах і датчиках. З ними діялося щось нечуване. На екранах шалено металися ламані синусоїди.

— Жерар, перевір частоту режимів.

Другий астропілот витяг із одного з гнізд на пульті блискучий циліндрик і натиснув на кнопку, після чого почувся застережливий писк і з’явився напис: “Силове поле”.

— Звідки воно таке потужне?! — вигукнув Лафай. Всіма способами намагалися позбутися поля, однак нічого не добилися. Прилади на кораблі й далі не слухались астронавтів. Це почало викликати паніку.

— Може, спробуємо аварійний пуск? — тихо запропонував Лафай.

— Давай! — без вагання згодився Данилін.

Але аварійний пусковий пристрій теж не спрацював. На першому і другому ПП було сконцентроване загадкове енергополе, яке їх повністю паралізувало.