І тільки в бібліотеці, в порожнісінському залі періодичної преси, де вже ввімкнули кілька світильників, йому стало затишніше. Відтепер почалася робота, потрібно було дещо уточнити. З інформації, що йому передали “шефи”, багато взяти не міг, бо ж відзначалася специфічністю, проте виводила на головне — на людей, на тих же фахівців. І серед них треба знайти помічника, консультанта, а може, й… Старші за віком і більш-менш відомі з зрозумілих причин відпадали. Пам’ять вчепилася за знайоме прізвище, і тепер думка крутилася довкола нього. Уго Піко, молодий доцент медичного факультету університету, його добре знає Феліппе, Феліппе Альварес, рідний брат мій… Слухав у нього лекції з психопатології на другому курсі. Уго Піко… Колись він працював у молодіжних демократичних гуртках. Згодом від політики зовсім одійшов, це розповідав Феліппе. Займається виключно наукою, стажувався в Сполучених Штатах. Бібліотечна картотека справно підказала, де, коли і з якими статтями (окрім суто спеціальних, наукових) виступав Піко, а також і те, який вони мали розголос. За годину, порившись у газетах, Луно сформував для себе попереднє враження про незнайому людину.
Свого часу, давненько вже, Піко опублікував велику, статтю, де спробував перекласти деякі соціальні проблеми на мову психології. Ну, для прикладу, коли людина і почувається нещасною? Тоді, як їй дошкуляє непогамований сенсорний (чуттєвий) голод. От, допустимо, живе впроголодь, не має добротної вдягачки, за що вивчити дітей і так далі. їй, звичайно ж, хочеться і простих житейських утіх, і задоволення духовних потреб. їй хочеться почуватися вільною і незалежною. Але ж вона не одна й мусить рахуватися з іншими, так само, як інші повинні рахуватися з нею. Тому такі пристрасті, як жадоба влади, багатства мають дуже обережно і делікатно гамуватися суспільством. І таким суспільством, де б той сенсорний голод, закладений у людину самою природою і певною мірою окультурений цивілізацією, вдовольнявся, може бути лише суспільство комуністичне.
Від статті повіювало наївністю, одначе не в такій мірі, щоб на неї обрушився шквальний вогонь критики. Луно пригадував ті часи: якийсь період застою, аморфності суспільної думки; так буває, коли одні ідеї вже вичерпалися, зжили себе, а інші ще не визріли; і настають; періоди не те що сумнівів і вагань, але певної інерції — життя іде, маховик його крутиться, ну то й що? Вже прагнеться нового, але ще не виплутатися з минулого. І тоді достатньо найменшої зачіпки, аби виплеснути оте нереалізоване невдоволення. Мабуть, в даному разі так вийшло і з Уго Піко. Було анемічне бродіння дистрофічних ідей в умовах напівдиктатури-напівдемократії, з’явилася свіжа, своєрідна стаття молодого науковця, за зміст котрої — бо оригінальнішим не пахло — і вхопилися. Це те саме, аби, скажімо, почати стверджувати: для того, щоб розрахуватися з зовнішніми боргами країни, треба накласти спеціальний податок на автомобілі, котрі перетинають площу перед Національним банком. От і на Піко накинулися. Права преса й анархісти саркастично сміялися, ніби змагалися одне перед одним у дотепності, а “ліваки” й троцькісти, як “неперевершені теоретики”, бомбардували на повному серйозі: “вульгарний ідеалізм”, “біологічний комунізм”, “утопія, викопана у смітнику історії”. Правда, впливові видання не втручалися в безплідну дискусію. Тобто Уго Піко відшмагали, мов хлопчиська, а на захист, чи принаймні подискутувати з ним на солідному теоретичному рівні, ніхто не став або не захотів. Не до того, мовляв, є справи й серйозніші, наука потім… Міг Піко, юний і запальний, просто образитися й махнути на все рукою? Взятися, як він би міг вважати, до справ більш практичніших? Звичайно, міг. І махнути рукою на конкретику політичної боротьби: є ж бо питання й вічні… В кожному випадку, таке цілком логічне пояснення можна прийняти за основу. Хотілося вірити, що Піко допоможе хоч чимось. Та й іншого виходу не було.
Одначе розмова буде складною і важкою, думав Луно. Амбіції амбіціями, їх можна делікатно й обминути, зрештою, навіть дати їм виплеснутися. Головне ж, який він зараз, цей Піко. Доведеться — а без цього не обійтися — розкрити перед ним карти, аби усвідомив усю незвичність і небезпечність ситуації, те, що в цій грі на кін ставиться багато життів.
Було вже зовсім пізно, коли він прийшов до будинку, де мешкав його рідний і єдиний брат Феліппе. Жив прийомним сином господарів на прізвище Альварес, котрих Луно знав, а вони його — лише як давнього, старшого за віком і розважливого товариша свого сина.
Луно трохи, постояв біля декоративної, коротко підстриженої загороди з кущів, поглядаючи на темне подвір’я, темні вікна, ловлячи терпкі нічні запахи зелені; стояв і думав, як воно часом трапляється у цьому світі.
А було так хоч і давно, а ніби вчрра. Вдерлися опівночі в квартиру національні гвардійці з “ескадрону ночі” і забрали батька й матір. І чи то поспішали, чи спершу просто не звернули уваги, але забули прихопити з собою дітей — а воно ж хоч і діти, та все одно свідки, якщо й не свідки (бо кому там свідчити?), але й мовчати не будуть, принаймні сусідам розкажуть… Щойно пішли страшні гості, як Луно крізь розпуку зрозумів: вони повернуться невдовзі й за ними, а ті, кого забирають опівночі, зникають безслідно. І він поспіхом накинув на себе й на семилітнього Феліппе перше, що під руку трапилося, вихопив із шухляди столу якийсь грошовий дріб’язок, підняв з підлоги непоміченого гвардійцями батькового годинника і за мить уже тяг за собою на смерть переляканого Феліппе неосвітленими сходами вниз, у ніч…
Йти їм не було куди, але йти кудись мусили, коли вже повезло. І вони бігли задвірками, чагарами, прошмигували темними провулками, уникаючи освітлених місць, влипали в землю, коли мимо проносилися патрульні “джипи” — аби далі й далі від страшного рідного будинку. Вслід могли пустити собак, великих німецьких вівчарок, яких у місті було, здається, не менше, ніж національних гвардійців. І Луно, витягнувши з задньої кишені джинсів зім’яту пачку дешевих сигарет (покурював крадькома від батька-матері), посипав тютюном сліди за собою. А коли наткнулися на стічну канаву, то посадив Феліппе собі на спину й пішов водою проти смердючої течії. У суцільній темряві обережно й повільно човгав підошвами по дну, щоб не спіткнутися, далеко вперед виставив руку, аби не виколоти очі гіллям, що нависало з обох сторін. Не знав, скільки йшов. Тіло затерпло геть усе, ноги, здавалося, рухалися вже самі по собі, рука висіла в повітрі сама по собі, не зауважуючи гострих колючок, інша, за спиною, геть затерпла, ніби й не було її, та й малого вже не відчував — той спав, здерев’янівши, злившись зі старшим братом. Луно не пам’ятав, де й коли вони вибралися на берег і мертво впали в тих же чагарях. Скільки спали — одному святому Франціску відомо. Коли він продер, запалі очі, здалося, що скоро вечір. Феліппе сидів поруч, вочевидь, уже давно торсав його, мовчки й настирливо, але ніби крадькома.
— Що сталося? — хрипко спитав Луно.
Малий мовчки показав кудись очима, і Луно, стріпнувши головою, мов проганяючи кошмари, теж сів і зойкнув, так замлоїло тіло. Феліппе ще раз стрельнув очима, а він таки чомусь спершу глянув на небо, щоб остаточно упевнитися, що скоро вечір, й аж тоді — куди показував малий. Навпроти них, на малюсінькій галявці, сиділи півколом хлопці-обірванці різні за віком. Мовчки смалили недопалки й дивилися на них. У землі стирчав ніж із жовтим костяним руків’ям.
— Доброго дня чи то пак вечора, сеньйори, — сказав ватаг, стрельнувши недопалком у хащі.
— Доброго вечора, — відповів завчено малий.
— Як вам спалося на нашій незалежній території? — брудним указівним пальцем ватаг торкнувся руків’я ножа, схитнувши його збоку набік. — Добре, еге ж?
— Добре, спасибі… — прошепотів малий, та Луно штовхнув його ліктем, щоб умовк.
— Чого вам треба від нас? — спитав навпрямки, без боязні; він уже нічого не боявся, якби тільки не малий…
— Ви бачили? — озирнувся ватаг на своїх, і ті кивнули. — Сеньйор не зрозумів. Викуп, всього-на-всього викуп. За користування територією.
