Шмундт спідлоба зиркав на Френка.

“Цікаво, що робить у резервації цей тип”, — знову вже вкотре подумав Френк.

— Ви ще надто наївні, юначе, — в словах ІПмундта бриніла погано прихована злість. — Поживете в цьому пеклі, скільки я, тоді зрозумієте що до чого. А взагалі я порадив би вам приділяти більше уваги своєму ділу. Тутешні власті знають, що їм робити. Ви, сподіваюся, приїхали в Ель-Грасо не для того, щоб здійснити індіанську революцію?

Френк уже почав картати себе, що так необачно зачепив слизьку тему. Божий слуга виявився небезпечнішим, ніж цього можна було сподіватись. Не виключено, що він виконував у резервації роль наглядача, та ще й, можливо, зв’язаний з СОІ. Алвес недарма був правий, коли радив остерігатися місіонера.

Вайкапа був кремезний і навдивовижу мускулястий юнак — справжній воїн. На його щоках виднілись два червоно-білі кружечки, намальовані соком женіапу, — знак племені порейя.

Син вождя сторожко дивився на білого пришельця, очікуючи, що скаже дивний герімпейро. Проте його сумнів одразу минув, тільки-но він побачив свій амулет. Радісно засміявшись, Вайкапа запитав:

— Ви друг сеньйора Маркеса? Почувши ствердну відповідь, мовив:

— Лікар Аугусто врятував мені життя. Вайкапа цього не забуде. Друг сеньйора Маркеса — друг Вайкапи.

Френк, як міг, розтлумачив мету своєї появи в Ель-Грасо. Вайкапа слухав, не перебиваючи. Коли інженер закінчив, коротко кинув:

— Я все зрозумів. Ви хочете перемогти поганих людей. Цс добре. Можете на мене покластися. Треба попередити вождя. Без його допомоги нам не обійтися. Зелені камінці, на які ми натрапили з сеньйором Аугусто, я зібрав і надійно заховав. Про це знає тільки мій батько.

— Послухай, Вайкапо, пастор Шмундт давно живе в резервації? — Інженер ніяк не міг позбутися неприємного осаду після розмови з німцем.

— Його прислав до нас білий начальник з Сан-Лоренцо невдовзі після того, як сеньйор Маркес покинув селище. Це лиха людина. Ніхто не любить пастора.

…Незабаром Вайкапа знову вирушив на полювання. Домовилися, що по смарагди підуть через три дні. До того часу вождь із воїнами вже буде на місці — в Долині Смарагдів і підготує для друга сеньйора Аугусто партію коштовних каменів.

Поки не було Вайкапи, Френк ходив поблизу резервації, дивився, як живуть порейя, про людське око брав проби грунту. Пастор зненацька подався в Сан-Лоренцо, і геолог господарював у місії сам.

В резервації все було як завжди. Люди ловили рибу, поралися коло багать, виготовляли з кори ліжники та корзини.

Вечорами Френк сидів під навісом біля місіонерського будиночка. Засвітивши ліхтар, вивчав зразки порід, зібраних удень. Ідилія скінчилася в ніч перед поверненням Вайкапи. Було далеко за північ, коли Френк прокинувся від дзенькоту розбитого скла. Хтось був у приміщенні і ненароком скинув склянку з водою, що стояла на бамбуковому столику. Френк спросоння схопився на ноги, але тієї ж миті дістав сильний удар по голові і, втративши свідомість, упав додолу.

Уранці, трохи очунявши, побачив, що в кімнаті вчинено справжній погром. Хто це зробив? І що йому потрібно було? Версія, що це, можливо, справа рук порейя, відпадала. Індіанці першими ніколи не нападали. Хтось із білих? Але хто? Пастор у Сан-Лоренцо. А може, в цьому і криється причина нічного нападу? Прояснити ситуацію міг хіба Арміндо, але він чомусь не з’являвся. Отже, треба було дочекатися Вайкапи і разом з ним усе обмізкувати.

Індіанець прийшов увечері, як і було домовлено. Почувши про нічний напад, порейя спохмурнів. Коли ж інженер коротко розповів йому про свої підозри і про розмову з пастором, Вайкапа сказав:

— Це справа рук Шмундта.

— Що ж тоді робити? Смарагди треба добути чимскоріще. На них з нетерпінням чекають.

Подумавши, син вождя відповів:

— Я знаю потаємну дорогу. Йти нею значно довше, та якщо хтось надумає ув’язатися за нами, то неодмінно викаже себе.

З резервації Френк і Вайкапа вийшли на світанку. Зійшло сонце, тіні від пальм коротшали на очах, і Френк не дуже вірив, що до полудня вони пройдуть половину дороги, хоча індіанець сподівався дістатися до заповітного місця вже надвечір.

Милі півтори вони йшли берегом річки, насилу продираючись крізь високу траву. Вайкапа прямував попереду, стукаючи перед собою палицею, немов сліпий.

— Тут змій, аж кишить, — пояснив він супутникові. Френкові в його високих армійських черевиках було байдуже.

Індіанець був босий, і Френк сказав, що його може вкусити змія.

У відповідь Вайкапа всміхнувся.

— Порейя не боїться змій. Ми дряпаємо себе між пальцями отруєними стрілами.

“Природна вакцина”, — подумав Френк.

О восьмій ранку вони заглибилися в сельву. Тропічний ліс зустрів мандрівників майже суцільною стіною з оповитих ліанами дерев бамбука і кущів.

Френк мимоволі пригадав чиєсь порівняння сельви з хаосом первісного лісу. Йшли дуже повільно. По черзі прорубували дорогу. Неба не було видно, і здавалося, що йдеш вузьким тунелем. Густа сітка павутиння, по якій бігали величезні павуки, застеляла очі. Обличчя й одяг від цього павутиння стали зовсім білі. Випари від дерев і листя забивали дихання. Піт заливав очі. Однак про відпочинок не могло бути й мови: в зеленій напівтемряві, де панувала вічна сирість, ні на мить не можна було зупинятись — одразу проймав дрож.

Хоча Френк не був новачком у сельві, порівняно з Вайкапою він скидався на невмілого хлопчиська. В хитросплетінні екваторіального лісу індіанець орієнтувався чудово. Якимсь відомим тільки йому чуттям вивів Френка на придатне для відпочинку місце. Вайкапа колись бував тут — він показав ледь помітні зарубки. Сюди трохи просочувалося сонце, і тому тут було не так сиро, як у гущавині. Френка вже давно мучила спрага, але він мужньо терпів. Тільки після того, як Вайкапа відрубав кусок товстої ліани і почав жадібно пити з неї воду, він зробив те саме. Підкріпившись копченим м’ясом броненосця, рушили далі. Ліс тут був не такий густий, і йти стало легше. Тепер Френк майже без зусиль встигав за своїм провідником.

Раптом Вайкапа зупинився і, притиснувши спис до грудей, почав прислухатися. Широко роздуваючи ніздрі, він втягував повітря, ніби сподівався вловити незнайомий запах.

Френк підійшов ближче. Спитав:

— Щось підозріле?

Індіанець здригнувся. Обернувшись до Френка, швидко прошепотів:

— Ніколи не ставай до незнайомця спиною — він може наступити на твої сліди, і до тебе прийде нещастя… Мені здалося, що я вловив чужий дух.

— Ти хочеш сказати, що за нами хтось стежить?

— Не думаю, однак треба бути готовим до всього.

Не мовивши й слова, вони пройшли майже милю, поки не побачили мальовничу долину. Вайкапа полегшено зітхнув.

— Ми прийшли. — В голосі індіанця забриніли гордовиті нотки: — Смарагди сховано в печері.

Неподалік почулося легке шарудіння.

— Так, — мовив порейя, — це шпигун і, мабуть, нічний напасник.

Тепер уже й Френк почув, як хтось намагається зникнути в сельві.

— Я піду за ним слідом, — Вайкапа войовничо підняв спис над головою. — Його треба впіймати. А ти спускайся в долину. Там вождь із воїнами порейя. Про все розкажеш йому. Він знає, що робити.

В Долині Смарагдів уже почали хвилюватись, чи не трапилося чогось лихого з Вайкапою і другом сеньйора Маркеса. Почувши від інженера, що за ними хтось стежив, вождь спохмурнів. Залишив Френка, а сам попрямував до воїнів, які з’юрмилися біля порослого колючим чагарником пагорба, і щось їм сказав. Один за одним індіанці почали зникати в добре замаскованому підземному лазі. Потім вождь підкликав стрункого юнака, з ніг до голови розмальованого білою і червоною фарбою, шепнув йому щось на вухо, і індіанець, розуміюче кивнувши, щез у лісі. Хвилини за дві молодий порейя з’явився перед здивованим Френком у супроводі… зв’язкового Арміндо.

Упевнившись, що білі радо зустріли один одного, батько Вайкапи не став їм заважати. Він стояв поблизу схованки, звідки воїни виносили в плетених корзинах смарагди.