— Ну, капітане Смоллете, що ви маєте сказати? Сподіваюся, все гаразд? Шхуна готова до відплиття?

— От що, сер, — відповів капітан, — я говоритиму відверто, навіть якщо викличу цим ваше невдоволення. Мені не подобається ця виправа, не подобається наша команда, не подобається мій помічник. Коротко і ясно.

— Може, сер, вам і судно не подобається? — запитав сквайр, — як я помітив, дуже роздратованим тоном.

— Про судно я нічого не можу сказати, сер, поки не випробую його в морі, — відповів йому капітан. — Здається, воно непогане. Більше я нічого поки що не скажу.

— А може, сер, вам і власник судна не подобається? — вів далі сквайр.

Але тут утрутився доктор Лівсі.

— Стривайте, — сказав він, — стривайте. Така розмова тільки призведе до сварки, та й годі. Капітан сказав нам і занадто багато, і занадто мало, тому треба, щоб він пояснив свої слова. Ви кажете, що вам не подобається ця виправа. Чому?

— Мене запрошено, сер, з умовою вести наше судно туди, куди накаже мені оцей джентльмен, — сказав капітан. — Гаразд, я ні про що й не розпитував. Та незабаром я переконався, що навіть останній матрос на судні знає про мету подорожі більше, ніж я. Не знаю, як ви, але я не можу вважати це нормальним.

— Я теж не вважаю це нормальним, — погодився доктор Лівсі.

— Далі, — знов озвався капітан, — я довідуюся, що ми вирушаємо шукати скарби, причому завважте: про це я чую від своїх підлеглих. Шукати скарби — взагалі справа дуже делікатна. І я не відчуваю ніякого потягу до такої роботи, тим паче, коли вона має бути секретною, а секрет — даруйте, містере Трелоні, — уже розбазікали навіть папузі.

— Сілверовій папузі? — аж підскочив сквайр.

— Ні, це в мене така примовка, — пояснив капітан. — Просто секрет роздзвонили всім, хотів я сказати. Гадаю, що ніхто з вас, джентльмени, не уявляє собі всіх труднощів, тож мій обов'язок попередити: боротьба точитиметься не на життя, а на смерть.

— Це все зрозуміло і, насмілюся сказати, цілком слушно, — відповів доктор Лівсі. — Ми ризикуємо. Але ми не так уже погано, як вам здається, знаємо, на що йдемо. Далі ви кажете, що вам не подобається команда. Хіба вона з таких уже недосвідчених моряків?

— Мені вона не подобається, сер, — повторив капітан Смоллет. — І, коли вже хочете знати, добирати команду мав би я.

— Мабуть, ви маєте слушність, — відказав лікар. — Моєму другові, певно, слід було б набирати команду разом з вами. Але коли тут і хибно вчинено, то зовсім не тому, що хотіли знехтувати вашу думку. Крім цього, вам, здається, не подобається містер Ерров?

— Не подобається, сер. Я вірю, що він непоганий моряк. Але він занадто багато попускає команді, щоб бути добрим помічником. Штурман повинен триматися осторонь від матросів, він не повинен пиячити з ними.

— А хіба ж він пиячить? — вигукнув сквайр.

— Ні, сер, — відповів капітан. — Але він надто запанібрата з командою.

— Ну, гаразд, а які ж висновки з цього випливають? — запитав лікар. — Скажіть нам, чого ви хочете?

— Ви, джентльмени, твердо вирішили здійснити це плавання?

— Рішучість наша залізна, — відповів сквайр.

— Чудово, — сказав капітан. — Тепер, коли ви так терпляче вислухали мене, хоч я й не міг підтвердити незаперечними доказами своїх слів, послухайте ще трохи. Порох і зброю складають у носовій частині судна, тоді як є чудове приміщення під вашою каютою. Чом би не покласти їх туди? Це по-перше. Далі, ви взяли з собою чотирьох своїх людей, і я чув, що вони мають бути розміщені в носовій частиш. А чом би їх не примістити біля вашої каюти? Це по-друге.

— Є-й по-третє? — спитав містер Трелоні.

— Є, — відказав капітан. — Занадто багато базікають про вашу таємницю.

— Так, занадто багато, — погодився лікар.

— Скажу вам тільки те, що я сам чув, — вів далі капітан Смоллет. — Кажуть, що у вас є карта якогось острова, що на цій карті хрестиками позначено місця, де заховано скарби, і що острів лежить… — І капітан цілком точно назвав довготу й широту острова.

— Я жодній душі не казав цього! — скрикнув сквайр.

— Але кожен матрос це знає, сер, — заперечив капітан.

— Лівсі, це, мабуть, ви або Гокінс! — знову скрикнув сквайр.

— Тепер уже все одно, хто пробалакався, — відповів лікар. Я помітив, що ні він, ні капітан не дуже повірили протестам містера Трелоні. Та й я теж, бо він таки справді був страшенним базікалом. Але тепер я гадаю, що містер Трелоні казав правду і що команда й без нас знала координати острова.

— Я, джентльмени, — мовив далі капітан, — не знаю, в кого ця карта, але я рішуче вимагаю, щоб її тримали в таємниці навіть від мене й містера Еррова. У противному разі я проситиму вас звільнити мене.

— Розумію, — сказав лікар. — Ви хочете, щоб ми не розголошували справи й розмістили охорону з надійних людей у кормовій частині судна біля складу зброї та пороху. Інакше кажучи, ви боїтеся заколоту.

— Сер, — відповів капітан Смоллет, — я ніяк не хочу образити вас, але заперечую ваше право приписувати мені те, чого я не казав. Жоден капітан, сер, не повинен виходити в море, якщо має достатні підстави для такого твердження. Щодо містера Еррова, то я вважаю його безсумнівно чесною людиною. Те саме можна сказати й про декотрих матросів, наскільки я їх знаю. Але я відповідаю за безпеку корабля і за життя кожної людини на борту. Я бачу, що деякі речі, як на мою думку, робляться не зовсім правильно. Отож, я прошу вас вжити певних запобіжних заходів або звільнити мене. Оце й усе.

— Капітане Смоллете, — почав лікар, усміхаючись, — ви чули коли-небудь байку про гору, яка народила мишу? Пробачте, але я насмілюся сказати, що ви нагадали мені цю байку. Коли ви ввійшли сюди, я ладен був ручитися своєю перукою, що ви мали на думці щось більше, ніж це.

— Ви, лікарю, — сказав капітан, — дуже спостережлива людина. Коли я ввійшов сюди, я мав намір просити про звільнення. Я не думав, що містер Трелоні схоче вислухати бодай одне моє слово.

— Я й не став би слухати! — скрикнув сквайр. — Якби не Лівсі, я послав би вас під три чорти. Але коли я вже вислухав вас, то зроблю так, як ви бажаєте. Тільки тепер я гіршої про вас думки.

— Це вже як вам завгодно, сер, — відповів капітан. — Згодом ви зрозумієте, що я лише виконав свій обов'язок.

Сказавши це, він вийшов.

— Трелоні, — мовив лікар, — проти всіх своїх сподіванок, я пересвідчився, що у вас на борту двоє чесних людей: цей чоловік і Джон Сілвер.

— Щодо Сілвера — згода! — вигукнув сквайр. — Але щодо цього нахабного вигадника, то я вважаю, що він поводиться так, як не личить мужній людині, морякові й тим більше англійцеві.

— Що ж, — сказав лікар, — побачимо.

Коли ми вийшли на палубу, матроси почали вже переносити зброю та порох, приспівуючи своє „Йо-го-го!“. Капітан і містер Ерров наглядали за роботою.

Мені дуже сподобалось, як усе на шхуні переобладнали. На кормі, ближче до середини, було упоряджено шість кают, з лівого борту з'єднаних проходом з камбузом і баком. Спершу ці шість кают призначалися для капітана, Еррова, Гантера, Джойса, лікаря і сквайра. Потім дві з них віддали мені й Редрутові, а містер Ерров і капітан мали спати в тамбурі над міжпалубним переходом, який так розширили, щоб він цілком міг правити за каюту. Звичайно, вона була трохи занизька, але в ній знайшлося досить місця на два гамаки, тож навіть штурманові наче сподобалось таке розміщення. Можливо, у нього теж були сумніви з приводу команди, але це тільки припущення, бо, як ви невдовзі дізнаєтесь, ми дуже короткий час мали його у своєму товаристві.

Всі ми старанно працювали, переносячи порох та обладнуючи наші каюти, коли нарешті з берега на шхуну дісталися човном останні один-два матроси і разом з ними Довгий Джон.

Кухар вибрався на борт спритно, наче мавпа. Тільки-но побачивши, чим ми заклопотані, він вигукнув:

— Гей, браття! Що це ви робите?

— Переносимо бочки з порохом, Джоне, — відповів котрийсь матрос.

— Навіщо, хай вам чорт! — стривожився Довгий Джон. — Ми ж пропустимо ранковий відплив!